Литмир - Электронная Библиотека

Морт. Террі Пратчетт

Ось перед нами кімната, яскраво освітлена полум’ям свічок. Тут тримають життєлічильники на нескінченних ярусах полиць. Життєлічильники — то опецькуваті клепсидри, по одній на кожного з нині живих, і в кожній із них дрібний пісок перетікає з чаші майбутнього в минуле. Через шурхіт піщинок одночасно в усіх клепсидрах кімната реве й гуде, мов море. 

Ось перед нами господар кімнати — крокує, щось заклопотано вишукуючи. Ім’я йому Смерть. 

І це не просто якась там смерть. Цей пан Смерть опікується цілком чітко окресленою сферою обов’язків. Чи то пак не сферою зовсім, а диском — буквально пласким круглим світом, що його несуть на своїх спинах четверо велетенських слонів, які й собі стоять на панцирі неосяжно великої зоряної черепахи на ім’я Великий А’Туїн. Край Диска обрамлений Краєпадом, що ненастанно й неспинно спадає в космос. 

Науковці підрахували, що ймовірність існування чогось настільки кричущо-абсурдного становить один до мільйона. 

Та чарівники підрахували, що раз-на-мільйонні шанси випадають дев’ять разів із десяти. 

Смерть цокотить кістяними пальцями по чорно-білих кахлях і бурмоче собі щось в глибині капюшона; водить кістяними фалангами вздовж рядів із клепсидрами, в яких іще не збіг пісок. 

Пильним поглядом миготливих очниць він оглядає світову черепаху, що пливе у глибинах космосу в панцирі, вкритому кратерами й борознами від комет і метеоритів. Колись навіть Великий А’Туїн помре — і Смерть про це знає. Оце буде завданнячко. 

Та на цьому його погляд не спиняється — він зосереджується на величній синюватій зелені диска, що повільно обертається в променях свого крихітного сонця-супутника. 

Смерть переводить погляд на величезний гірський масив — Вівцескелі. Вівцескелі порізані глибочезними ущелинами й височать стрімкими бескидами — та й у цілому їхні географічні якості такі розмаїті, що годі їх описати. Погода там своя, особлива — дощі січуть шкіру, мов шрапнель, вітри спадають батогами, а грози не вщухають ніколи. Дехто вважає, що на те є причина: Вівцескелі — домівка прадавньої нескореної магії. 

Смерть блимає очницями й дужче зосереджує погляд. Ось перед ним зелена долина на поправному боці хребта. 

Ось перед ним певний гірський схил. 

Ось пасовисько на схилі. 

Ось пасовиськом біжить хлоп’я. 

І ось уже Смерть за ним стежить. 

А тоді голосом тяжким, мов удар свинцевого зливку об гранітну підлогу, промовляє: 

— ТАК. 

Безсумнівно, щось чаклунське було в землі на тих потрісканих схилах — бо завдяки надзвичайному відтінкові місцевих рослин цю місцевість усі знали як октаринові сіножаті. А ще саме тут — з-поміж нечисленних місцин на Диску — із деяких видів рослин отримували зворотнорічні сорти. 

Зворотнорічні рослини ростуть назад у часі: цього року ви садите зерня, врожай із якого зібрали минулого року. 

Мортова родина жила з того, що робила кріплене вино зі зворотнорічного винограду. Найревніші поціновувачі такого вина — ворожки й ворожбити, адже саме воно дає їм змогу бачити майбутнє. В цього засобу є лише один недолік: похмілля приходить до вас попереднього ранку, а щоби притлумити його, випити звичайного вина доведеться чимало. 

Зазвичай ті, хто вирощував зворотнорічні сорти, були міцними й серйозними чоловіками, схильними занурюватися у власні думки й пильнувати за календарем. Звичайний фермер, не засіявши поля, всього лише втрачає врожай, тоді як забудькуватий постачальник зворотнорічних сортів, який не засіяв поля, з якого зібрав урожай дванадцять місяців тому, ризикує не тільки порушити саму матерію, зіткану з причинно-наслідкових зв’язків, а й пережити гостре відчуття сорому. 

Гостре відчуття сорому Мортова родина переживала через те, що найменший син аж ніяк не був серйозним, а таланту до садівництва в ньому було стільки ж, скільки в дохлій морській зірці. Не те щоб помічник був із нього ніякий — просто помагав він зазвичай так радісно й неоковирно, що серйозні чоловіки його боялися як вогню. Щось таке було в його манері допомагати немовби заразне — можливо, навіть смертельне. Морт був високий на зріст, рудоволосий, веснянкуватий, а тіло його рухалося так, наче своєму власникові підпорядковується вкрай умовно: здавалося, воно цілком складалося з колін. 

І от того ранку Мортове тіло неслося верховиною, махало руками й верещало. Мортові батько й дядько скорботно споглядали його, сидячи на кам’яному мурі. 

— Я тільки не розумію, — заговорив батько Лежек, — як це навіть птахи від нього не розлітаються. Я би геть полетів, коли б на мене таке неслося. 

— Он як. Але людське тіло штука дивовижна. Я до того веду, що ноги його бовтаються в повітрі так і сяк, та швидкості він від того не втрачає. 

Морт добіг до кінця борозни. Вгодована горлиця неохоче поступилася йому дорогою. 

— Та завваж, що серце в нього на місці, — обережно додав Лежек. 

— Он як. Та звісно, от тільки не на місці все решта. 

— Він і вдома охайний. І їсть небагато, — вів своє Лежек. 

— Так, це видно. 

Лежек крадькома зиркнув на брата. Той дивився просто в небо. 

— Чув я, Гамеше, що в тебе на фермі скоро місцинка буде вільна. 

— Он як. Та я вже взяв учня, хіба ні? 

— Он як, — засмучено відповів Лежек. — А коли це ти встиг, нагадай? 

— Вчора, — відповів брат. Відбріхувався він швидко, мов та гримуча змія хвостом трусить. — Вже й угоду вклали. Вибачай. Слухай, я проти юного Морта нічого не маю, ти зрозумій, він такий добрий хлопчина, що не щодня такого й зустрінеш, просто… 

— …Та знаю, знаю. Він власної дупи на собі відшукати не може. 

Вони далі витріщалися на далекий силует. Той перечепився. Кілька зацікавлених горлиць придибало глянути, що воно там таке. 

— Але завваж, що він не дурень, — сказав Гамеш. — Дурнем його не назвеш. 

— Мозок там є, це точно, — погодився Лежек. — Він, бува, так старанно думає, що без потиличника й не достукатися. Бабуня його, бач, читати навчила. Від того, певно, голова в нього й перегрілася. 

Морт підвівся й перечепився через свою халамиду. 

— Треба його ремесла якогось навчити, — задумано сказав Гамеш. — Може, у священики віддати. Чи в чародії. Чародії багато читають. 

Вони глянули один на одного. Обоє чітко уявили, що буде здатен накоїти Морт, коли в ті його руки потрапить книга заклять. 

— Гаразд, — поспішно додав Гамеш. — Тоді щось інше. Має бути в світі багато речей, до яких він придався би. 

— Він думає забагато, от в чому біда, — сказав Лежек. — От поглянь на нього. Хіба треба думати, як лякати птахів? Просто береш і лякаєш. Ну, коли ти звичайний хлопець. 

Гамеш задумано почухав підборіддя. 

— Цей клопіт міг би перейти комусь іншому. 

Вираз Лежекового обличчя не змінився, та шкіра навколо очей невловно напружилася. 

— Тобто? — перепитав він. 

— Наступного тижня в Овечому Перевалі буде ярмарок, і там майстри собі учнів шукатимуть. Відведи Морта туди, може, знайдеться майстер, який йому все по місцях повправляє. Бо є такий закон: узяв учня — то відповідай за нього. 

Лежек перевів погляд на сина. Той саме роздивлявся якийсь камінь. 

— Ти ж знаєш, я б не хотів, щоби йому щось сталося, — непевно промовив він. — Ми його дуже любимо — і я, і мати його. Сила звички. 

— Це перш за все йому на користь було б, от побачиш. Буде з нього чоловік. 

— Он як. Ну, таки так. Є з чого, — зітхнув Лежек. 

Камінь цікавив Морта дужче й дужче. Із нього стирчали звивисті черепашки — свідки тих давніх часів, коли Творець робив усе живе з каменю. Бозна-чому. 

Багато що цікавило Морта. Скажімо, чому зуби в людському роті ростуть так щільно. Про це він багато міркував. А ще загадка: чому сонце виходить удень, якщо вночі його світло придалося б краще. Усім відоме пояснення він знав, та чимось воно його не влаштовувало. 

1
{"b":"845960","o":1}