Він був молодий. Тут нічого не вдієш, навіть чарівникам, певно, треба було починати замолоду. Бороди в нього не було, а єдиним, що прикрашало його зношену мантію, були подерті на бахрому краї. 

— Вип’єте? — запитав він, запихаючи ногою під стіл брудний жилет. 

Келі роззирнулася в пошуках місця, де можна було би сісти і де не було би брудної білизни чи посуду, й похитала головою. Гостроріз помітив вираз її обличчя. 

 — В мене тут трохи неформально, даруйте, — сказав він поспішно й скинув ліктем під стіл залишки ковбаси з часником. — Пані Штовханець зазвичай приходить прибрати двічі на тиждень, та зараз вона поїхала до сестри, бо в тієї черговий напад. Точно не хочете випити? Це можна влаштувати. Здається, от щойно вчора бачив десь тут чисту склянку. 

— У мене проблема, пане Гостроріз, — заговорила Келі. 

— Секундочку. 

Він потягнувся до гака над каміном і зняв звідти гостроверхий капелюх, який бачив кращі часи, хоча, мабуть, судячи з вигляду, часи ті були не набагато кращими, а тоді сказав: — Тепер кажіть. 

— А без капелюха ніяк? 

— О, він дуже важливий. Не можна працювати з чарами без відповідного капелюха. Ми, чарівники, про такі штуки знаємо добре як ніхто. 

— Як вам зручніше. Скажіть, ви мене бачите? 

Гостроріз глянув на неї. 

— Так, так. Точно можу сказати, що бачу. 

— А чуєте? Чуєте, правда ж? 

— Цілком чітко. Так. Кожен склад на місці. Жодних перешкод. 

— Тоді ви, мабуть здивуєтеся, коли скажу, що більше ніхто в цьому місті мене не бачить і не чує? 

— Крім мене? 

— І химери на дверях, — зневажливо чмихнула Келі. 

Гостроріз висунув з-під стола стілець і сів. Насупився. Замислився на хвильку. Підвівся, простягнув руку назад і забрав із сидіння червонястий глевкий ліпеник, який колись міг би бути половиною піци[5]. Гостроріз скорботно опустив на нього очі. 

— Весь ранок її шукав, уявляєте? — сказав він. — Це була з усім і з подвійним перцем. 

Він потицяв пальцем у розплющену масу, а тоді згадав про Келі. 

— Божечки, пробачте, ну що я за один. Що ви про мене подумаєте? Ось. З’їжте анчоусика. Будь ласка. 

— Ви мене слухали взагалі? — спитала Келі. 

— А ви як, почуваєтеся невидимою? Ну, самі для себе? 

— Звісно, ні. Просто розлючена. Тому хочу, аби ви мені поворожили. 

— Ой, не знаю, чи взявся би, мені здається, у вас суто медичний випадок, і… 

— Я заплачу вам. 

— Це протизаконно, ви знаєте? Старий король цілком чітко заборонив ворожіння в Сто Латі. Не любив чарівників. 

— Я можу заплатити дуже щедро! 

— Пані Штовханець казала, що та нова дівчина буде ще гіршою, радше за все. Дуже пихата, казала вона. Не з тих, хто входитиме в становище представників витончених ремесел. 

Келі всміхнулася. Придворні, які вже цю посмішку бачили, вмовили б Гостроріза забратися з дороги й перебратися кудись у безпечне місце, наприклад, на інший континент, та він сидів собі й вишукував у складках мантії налиплі крихти грибів. 

— Гадаю, її навмисне обмовляють. Я би не здивувалася, коли б вона дозволила вам лишитися в місті. 

— Ох, правда? — перепитав Гостроріз. 

 — Слухайте, мені на майбутньому ворожити не треба, тільки на теперішньому. Навіть вона тут не змогла б заперечити. Можу за вас слівце замовити, до речі, — запропонувала Келі великодушно. 

Гостроріз повеселішав. 

— Ой, то ви з нею знайомі? 

— Так, але іноді здається, що не дуже близько. 

Гостроріз зітхнув і запорпався в мотлоху на столі, переставляючи стоси засохлих брудних тарілок із муміфікованими рештками їжі. Зрештою видобув з-під завалів шкіряну течку, до якої прилип шмат сиру. 

— Ну, що, — сказав він невпевнено, — ось карти каро. Квінтесенція стародавньої мудрості й такого іншого. А є ще чінь-дзілінь, із Серединних земель. Набір малий, але все що треба містить. На чайному листі не ворожу. 

— Давайте оте чінь щось там. 

— Гаразд, підкиньте ці сушені квіточки, й подивимось. 

Келі підкинула. Вони обоє спостерігали, як ті опадають. 

— Гм, — озвався зрештою Гостроріз. — Одна на каміні, одна в чашці з какао, одна вилетіла на вулицю, час засклити вікно, одна на столі й одна, ой, заждіть, дві за буфетом. Гадаю, пані Штовханець знайде решту. 

— Ви ж не сказали, чи високо підкидати. Може, спробую ще раз? 

— Ні-і-і, не варто. 

Гостроріз погортав пожовклі сторінки книжки, до того підкладеної під ніжку стола. 

— Здається, є закономірність. Так, ось вона, Октограма 8,887: Незаконність, Неприкаяна Гуска. Тепер звіряємо з оцим… Заждіть… Заждіть… Ось. Знайшов. 

— І що там? 

— «Без вертикальності, мудрий імператор кошенілі відвідує чайну церемонію; ввечері молюск мовчить серед мигдалевого цвіту». 

— Ага? — терпляче сказала Келі. — Що це означає? 

— Якщо ви не молюск, то нічого, мабуть. Боюся, були відчутні втрати при перекладі. 

— Ви впевнені, що все правильно робите? 

— Спробуймо карти, — сказав Гостроріз поспішно, розчепіривши карти віялом. — Оберіть карту. Будь-яку карту. 

— Це Смерть. 

— Он як. Гаразд. Звісно, карта Смерть не завжди означає саме смерть, — сказав Гостроріз дещо напружено. 

— Хочете сказати, що вона не означає смерть за обставин, коли суб’єкт надто переймається, а ви боїтеся сказати правду, чи не так? 

— Слухайте, просто оберіть іншу. 

— На цій теж Смерть, — сказала Келі. 

— Ви попередню назад поклали? 

— Ні. Хочете, ще одну візьму? 

— Це можна. 

— І знову збіг! 

— Смерть номер три? 

— Так. Це колода для фокусів? — Келі намагалася зберігати спокій, але вже чула істеричні нотки у власному голосі. 

Гостроріз нахмурився, обережно зібрав карти, перетасував їх і розклав на столі віялом. Зі Смертю була тільки одна. 

— Ох мамо рідна, — пробурмотів він. — Боюся, все дуже серйозно. Можна вашу долоню? 

Долоню він роздивлявся довго. Потім пішов до буфета, знайшов ювелірний окуляр, витер із нього кашу рукавом мантії й ще кілька хвилин роздивлявся долоню крізь нього. Потім відкинувся на спинку стільця, зняв окуляр і тупо дивився на Келі. 

— Ви мертва, — сказав він. 

Келі мовчала. Не знала, що тут сказати. «Я не мертва» — якось дуже по-простому, а «Чи це серйозно?» — надто грайливо. 

— Я казав, що все дуже серйозно? — перепитав Гостроріз. 

— Здається, так, — обережно сказала Келі, тримаючи тон наскільки можливо. 

— Я не помилився. 

— Он як. 

— Це може бути навіть фатально. 

— Куди вже фатальніше, ніж бути мертвою? 

— Я не про вас. 

— Он як. 

— Здається, щось пішло не так на якомусь глибинному рівні, розумієте? Ви мертва в усіх сенсах крім, е-е-е, буквального. Ну тобто карти вважають, що ви мертва. Лінія життя на вашій долоні — теж так вважає. Усе і всі вважають, що ви мертва. 

— Але я не вважаю так, — сказала Келі, та її голос уже не звучав так упевнено. 

— На жаль, ваша думка не рахується. 

— Але люди мене бачать і чують! 

— Перше, чого вчать у Невидній академії — це істина, яка, на жаль, полягає в тому, що люди не дуже звертають увагу на такі речі. Розум підказує їм, що важливо, а що ні. 

— Тобто люди не бачать мене, бо їм розум так каже? 

— На жаль. Це зветься передумовленістю чи якось так. — Гостроріз розпачливо дивився на неї. — Я чарівник. Ми про таке все знаємо. 

— Хоча, насправді, це не перше, чого вчать, — додав він. — Насправді спершу розповідають, де вбиральні й таке інше. Але після того — одразу вчать цієї істини. 

— Але ви мене бачите. 

— Ну, так. Чарівників навмисне навчають бачити те, що існує, і не бачити того, чого не існує. Є навіть спеціальні вправи… 

Келі забарабанила пальцями по столу. Принаймні спробувала. Давалося їй це непросто. Вона опустила погляд на стіл, і на її обличчі проступив жах. Гостроріз прослідкував за її поглядом і метушливо витер стіл рукавом.