Морт прокинувся пізно й побіг на кухню, готовий почути докори на свою адресу. Нічого не сталося.
Альберт стояв біля кам’яної мийки й роздивлявся фритюрницю — мабуть, розмірковував, чи час уже поміняти в ній жир, чи нехай цей послужить ще рік чи два. Він розвернувся, коли Морт посунув стілець і сів.
— Чув, у тебе була робоча ніч. Гарцював світом аж до ранку. Можу тобі яєшні насмажити. Чи кашки насипати.
— Яєшню, будь ласка, — сказав Морт. Жодного разу йому не стало сміливості спробувати Альбертову кашу, яка жила власним життям десь у глибині каструль і харчувалася ложками.
— Господар хотів тебе побачити, коли поїси, — додав Альберт. — Та казав, що можеш не поспішати.
— Он як, — Морт тупо дивився в стіл. — А щось іще він казав?
— Казав, що не мав вільного вечора тисячу років, — відповів Альберт. — Наспівував щось. Мені це все не подобається. Ніколи його таким не бачив.
— Он як. — і ризикнув: — Альберте, а ви тут давно?
Альберт глянув на нього поверх окулярів.
— Може й давно. Непросто звідси стежити за зовнішнім часом, хлопче. Я тут відколи старий король помер.
— Котрий король, Альберте?
— Арторойо його звали, здається. Товстий такий курдупель. Визгливий. Тільки раз його бачив наживо.
— А де це було?
— В Анку, ясне діло.
— Що? Та в Анк-Морпорку немає королів, це всім відомо!
— Кажу ж, давненько це було, — сказав Альберт. Налив собі чаю з персонального Смертиного чайничка, сів і задумано дивився в нікуди. Морт чекав, коли він знов заговорить.
— А в мої часи там були справжні королі, не як зараз. Справжні монархи, — повів він далі, обережно налив чай на блюдечко й поважно помахав над ним краєчком свого кашне. — Я в тому сенсі, що вони були мудрі й справедливі. Тобто справедливо було називати їх мудрими. А ще двічі не думали, коли треба було комусь голову відрубати, — схвально додав він. — А королеви які були… Стрункі, бліді, носили такі, знаєш, ніби підшоломники…
— Намітки? — підказав Морт.
— Так, намітки, а ще принцеси були прекрасні, мов ясний літній день, і такі шляхетні, що…. що пропісяти могли десяток перин[4].
— Що зробити?
— Ну, щось таке. Менше з тим, — повів Альберт далі, — бо ж були ще бали, і турніри, і страти. Чудові були часи, — замріяно всміхався він своїм спогадам.
А тоді враз виринув і додав:
— Не такі часи, як зараз, словом.
— А вас якось по-іншому звали коли-небудь? — запитав Морт. Та скороминущі чари розчинилися, і старого вже було не розкрутити.
— Ага, знаю я вас, випитати справжнє ім’я старого Альберта, а тоді знайти його біографію в бібліотеці — це ти надумав? Ходиш тут, нишпориш. Знаю я, чим ти зайнятий, до ранку там сидиш, читаєш про життя молодих дівиць…
Провісники провини, певно, уже засурмили у блискучі сурми в глибинах Мортових очей, бо Альберт хихикнув і посварив його кістлявим пальцем:
— Ти би їх хоч по місцях розставляв, де взяв, а не лишав стосами по всій бібліотеці, щоби Альберт потім прибирав за тобою. Та й узагалі неправильно це, на мертвих заглядатися. Від такого, мабуть, сліпнуть.
— Та я… — почав був виправдовуватися Морт, а тоді згадав про мереживний носовичок у кишені й замовк.
Альберт лишився в кухні бурмотіти до самого себе й мити посуд, а Морт знову прослизнув у бібліотеку. Бліде денне світло сочилося крізь високі вікна, потроху вибілюючи старовинні фоліанти. Подеколи часточка пилу виблискувала у променях, спадаючи між золочених корінців, мов крихітна наднова.
Морт знав, що коли пильно прислухається, почує комашиний скрегіт — звук, із яким книжки пишуть самі себе.
Колись у Морта від цього волосся на голові ставало дибки, та зараз він почувався… втішеним. Якщо біографії пишуться, світ і далі живе своїм життям. Та совість, яка саме шукала вдалої миті нагадати про себе, підказала, що нехай світ і живе своїм життям, от тільки рухається те життя не в тому напрямку.
Він дійшов книжковим лабіринтом до місця, де вночі лежав стос книжок, і побачив, що їх уже там не було. Альберт був у кухні, а Смерть на його пам’яті в бібліотеку не заходив. Чого тоді тут шукала Ізабелл?
Він глянув угору на височенний стелаж, і всередині в нього все похололо, коли зрозумів, що відбувається…
Немає на все це ради. Він мусить поговорити з кимось.
Тим часом принцесі Келі теж було несолодко.
А все через те, що в причинності неймовірно потужна інерція. Мортів удар косою, спровокований люттю, безнадією й новонародженою любов’ю, зсунув причинність на іншу колію, але та ще цього не помітила. Як коли копнути динозавра під хвіст, мине трохи часу, перш ніж передня частина второпає, що час ойкнути.
Коротше кажучи, всесвіт був упевнений, що принцеса Келі загинула, тож усі навколо щиро дивувалися, що вона досі ходить і дихає.
Виявлялося це в дрібницях. Придворні, які крадькома зиркали на принцесу, не могли пояснити, чому їм так незручно від її присутності. Усі вони відчували гострий сором, коли виявлялося, що вони щойно перейшли дорогу Її Високості чи перебили її, чи переходили на скорботний шепіт, а сама принцеса від такої неуважності дратувалася.
Розпорядник двору виявив, що віддав наказ спустити королівський штандарт до половини висоти — і не міг пригадати, нащо. А коли без жодної на те причини замовив тисячу ярдів чорної тканини, то зліг у ліжко з легким нервовим зривом.
Моторошне відчуття несправжності невдовзі охопило всіх мешканців замку. Головний кучер наказав вивести королівський катафалк і надраїти його до блиску, а тоді став посеред двору між стаєнь і плакав, сховавши обличчя в оленячу шкіру рукавиць, бо не міг пригадати, навіщо. Усі слуги ходили нишком. Придворний кухар заледве приборкав незрозуміле бажання готувати винятково скромні холодні м’ясні страви. Пси завивали, а тоді оговтувалися й соромилися власної поведінки. Двійко чорних жеребців, яких зазвичай запрягали в королівський катафалк, збунтувалися і ледь не затоптали стайничого на смерть.
Герцог Стогелітський сидів у своєму замку й чекав на звістку від посланця, який насправді вирушив, та спинився посеред вулиці, бо не міг пригадати, куди й нащо вирушав.
Принцеса Келі рухалася серед цього розгардіяшу, мов цілком матеріальний і дедалі сильніше роздратований привид.
Терпець їй урвався під час обіду. Вона граційно увійшла до зали й побачила, що стіл перед королівським кріслом не вбраний. Чітко й голосно поговоривши з розпорядником, вона домоглася виправлення такого недбальства.
Та невдовзі помітила, що страви проносять повз неї, і то так швидко, що й шматочка не вполювати. Остаточно вона зневірилася, коли вино налили спершу в келих розпорядника королівськими вбиральнями.
Тоді Келі вчинила не по-королівськи, а саме: поставила підніжку виночерпію. Той перечепився, щось собі пробурмотів і витріщися на кам’яні плити підлоги.
Принцеса нахилилася до головного розпорядника й прокричала йому просто у вухо:
— Бачите мене, чоловіче? Чого це нам меню скоротили до холодної свинини й шинки?
Той перервав бесіду з фрейліною Малої шестикутної кімнати Північної вежі, довго дивився на принцесу з сумішшю спантеличення й зачудування в погляді і зрештою промовив:
— Чому?.. А, так… Я… Так…
— Так, Ваша Високосте, — підказала Келі.
— Так, так, Ваша Високосте, — бурмотів той, а тоді розгублено замовк.
Трохи подумавши, й так, немов його знов увімкнули, головний розпорядник відвернувся від принцеси й повернувся до бесіди з фрейліною.
Келі, розлючена й щиро вражена, з гуркотом відсунула крісло й покрокувала до своїх покоїв. Двоє прислужників, які саме розкурювали одну цигарку на двох у коридорі, притиснулися попід стіни, коли їх штовхнуло щось, чого вони не змогли розгледіти.
Келі забігла до себе й щосили смикнула за мотузку, під’єднану до дзвоника, що на нього з вітальні в кінці коридора мала хутко прибігти чергова покоївка. Спершу нічого не сталося, та за якийсь час двері поволі прочинилися, і в кімнату невпевнено зазирнуло жіноче обличчя.
