По-королівськи стримано Келі відповіла: 

— Це п’ятий поверх. Жіноча спальня. Не повірите, наскільки часто коні сюди не потрапляють. 

— Он як. Поможіть підвестися, будь ласка. 

Вона поклала меч і відтягнула нагрудник убік. З-під нього на неї витріщалося бліде й худе обличчя. 

— По-перше, вам слід негайно пояснити, чому мені не варто кликати варту, — сказала Келі гнівно. — Уже тільки за перебування в моїй кімнаті вас на смерть закатують. 

Морт відповів зрештою: 

— Ви не могли б мою руку вивільнити? Дякую. Так от, по-перше, вартові мене не побачать, швидше за все, по-друге, ви тоді не дізнаєтеся, чому я тут, а вигляд у вас такий, наче ви не переживете, якщо не дізнаєтеся, а по-третє… 

— Що «по-третє»? 

Морт розтулив і стулив рота. Він хотів сказати: по-третє, ви така прекрасна, чи принаймні дуже приваблива, чи, мабуть, навіть привабливіша за всіх дівчат, які мені траплялися, хоча, якщо чесно, небагато я в житті бачив дівчат. Тут, мабуть, стає зрозуміло, що вроджена чесність завадила б Мортові стати поетом. Якби колись йому спало на думку порівняти дівчину з літнім днем, до порівняння обов’язково додавалося б пояснення, який саме день він має на увазі й чи того особливого дня дощило б. Та за цих обставин скидалося радше на те, що голос йому просто відмовив. 

Келі піднесла свічку вище й подивилася на вікно. 

Шиба була ціла. Кам’яні рами теж. Кожне скельце, що з них складався вітраж із гербом королівства Сто Лат, було на місці. Вона перевела погляд на Морта. 

— Забудьте про «по-третє», — сказала вона. — Повернімося до другого пункту. 

За годину світанок дістався до міста. Денне світло на Диску радше пливе, а не струменить, бо сповільнюється у нерухомому магічному полі. Тож воно золотими морськими хвилями котилося над рівнинами. Місто на скелі трималося зо хвильку, мов піщаний замок на березі, а тоді здалося. Світло затопило його й рушило далі. 

Морт і Келі сиділи поряд на ліжку. Між ними лежала клепсидра. У верхній чаші не лишилося піску. 

З-за дверей чулися звуки. Замок прокидався. 

— Все-таки не розумію, — сказала Келі. — Це означає, що я мертва, хіба ні? 

— Це означає, що ви мали померти, — відповів Морт, — відповідно до долі чи чогось такого. Я теорії ще не засвоїв. 

— І ви мали мене вбити? 

— Ні! Це вбивця мав вас убити. Я ж уже пояснював, — сказав він. 

— Чому ви не дозволили? 

Морт перелякано на неї витріщився. 

— То ви хотіли померти? 

— Звісно, ні. Та, наскільки я зрозуміла, бажання людей не рахуються, чи не так? Я намагаюся дивитися на це з точки зору здорового глузду. 

Морт дивився на свої коліна. Тоді підвівся й сказав холодно: 

— Гадаю, мені краще піти. 

Він загорнув косу й прилаштував її до сідла. Тоді подивився на вікно. 

— Ви крізь нього зайшли, — сказала Келі. — Слухайте, коли я казала… 

— Воно відчиняється? 

— Ні. Коридор виходить на балкон. Але там вас люди побачать! 

Морт не відреагував. Він відчинив двері, вивів Хропунця в коридор. Келі побігла за ним. Покоївка спинилася, зробила реверанс і нахмурилася так, немов розум підказав їй не зважати на величезного коня, що крокував коридорним килимом. 

Балкон виходив на внутрішнє подвір’я. Морт зазирнув за парапет і видерся у сідло. 

— Бережіться герцога, — порадив він. — Це він все спланував. 

— Батько завжди мене про нього попереджав, — відповіла принцеса. — У мене є придворний дегустатор. 

— Охоронець вам також потрібен, — сказав Морт. — Маю їхати. Багато важливих справ. Прощавайте, — додав він тоном, який, на його думку, найкраще пасував ураженому самолюбству. 

— Ми з вами ще побачимося? — запитала Келі. — Я стільки хотіла б… 

— Ця ідея здасться вам не такою вдалою, коли трохи подумаєте, — сказав Морт пихато. Він клацнув язиком, і Хропунець зірвався в повітря, перестрибнув парапет і почвалав у синє ранкове небо. 

— Я хотіла вам подякувати! — гукнула Келі йому навздогін. 

Покоївка, яку не полишало відчуття, що щось тут нечисто, стежила за принцесою з коридора. 

— Із вами все добре, Ваша Високосте? 

Келі неуважно на неї глянула. 

— Що? 

— Хотіла впевнитися, що з вами все добре. 

Келі розпачливо похнюпилася. 

— Ні, — відповіла вона. — Усе дуже негаразд. У моїй кімнаті мертвий убивця. Можете щось із цим зробити? А ще, — додала вона, піднісши руку, — я не хочу чути цих усіх «мертвий, Ваша Високосте?», чи «убивця, Ваша Високосте?», чи вереску, чи чогось такого, просто зробіть щось. Тихцем. Здається, в мене голова болить. Тому просто кивніть. 

Покоївка кивнула, зробила реверанс і позадкувала геть. 

Морт не знав, як потрапив додому. Небо просто зробилося із блакитного скорботно-сірим, коли Хропунець переніс їх із виміру в вимір. Він не приземлився на темному ґрунті Смертиного маєтку — ґрунт просто виник під його копитами, немов авіаносець, який охайно підманеврував під літак, щоби не змушувати пілота мучитися з посадкою. 

Кінь велично пориськував до стаєнь і зупинився біля дверей, помахуючи хвостом. Морт зіскочив на землю й побіг у будинок. 

І спинився, і побіг назад, і насипав у годівницю сіна, і знов побіг у будинок, і спинився, і пробурмотів щось, і побіг назад, і почесав коня, і перевірив, чи є для нього вода, і побіг у будинок, і потім побіг назад, і зісмикнув попону з гачка на стіні, і накрив нею коня. Хропунець поважно чмихнув. 

Коли Морт прослизнув крізь чорний хід, вдома, здавалося, нікого не було, тож він одразу побіг у бібліотеку, де навіть о цій пізній нічній годині повітря відчувалося як гарячий сухий пил. Цілу вічність він шукав біографію принцеси Келі, та все-таки знайшов. Нею виявилася печально тоненька книжечка на полиці, до якої можна було дістатися тільки пересувною драбиною на хитких коліщатках, що нагадувала стародавню облогову вежу. 

Тремтливими пальцями Морт розгорнув її на останній сторінці й застогнав. 

«Після смерті п’ятнадцятирічної принцеси від рук убивці, — прочитав він, — королівство Сто Лат і герцогство Сто Геліт об’єдналися. Міста-держави центральної рівнини таким чином розпалися, утворивши…» 

Він читав і не міг спинитися. Іноді стогнав. 

Зрештою поставив книжку на місце, замислився, а тоді заховав її за кількома іншими томами. Спускаючись драбиною, він немов би чув, як книжка волає на весь світ про своє існування, мов живий доказ його злочину. 

На Диску був океан, і ним іноді ходили кораблі. Мало було на світі капітанів, які полюбляють випускати берег із поля зору. Сумно визнавати, та судна, про які здалеку можна було подумати, ніби вони пливуть на край світу, насправді не зникали за видноколом. Вони падали за край світу. 

В кожному поколінні траплялося кілька ентузіастів, які не вірили у край світу й вирушали в море, аби довести його неіснування. Дивно, та жоден із них не повернувся, щоби розповісти про результати експедиції. 

Аналогії, наведені далі, були б для Морта пустим звуком. 

Морт почувався так, ніби був пасажиром «Титаніка», та врятувався, бо його підібрали на борт… «Лузітанії». 

Він почувався так, ніби знічев’я жбурнув сніжку, і з неї виросла лавина, якою накрило три лижні курорти. 

Він відчував, як історія навколо нього розпадається на клапті. 

Він розумів, що має з кимось негайно порадитися. 

Це означало, що доведеться звернутися до Альберта чи до Ізабелл, бо сама тільки думка про те, що доведеться пояснювати свої вчинки тим зірчасто-голчастим синім вічкам, після довгої ночі не влізалася в голову. Коли Ізабелл вряди-годи зиркала на нього, то давала зрозуміти, що для неї єдина відмінність між Мортом і мертвою жабою полягала в кольорі. А Альберт… 

Так, повірник із нього був не найкращий, та вибору не було. 

Морт спустився драбиною й почимчикував між полиць до виходу. Поспати кілька годин також не завадить. 

А тоді він почув, як хтось перелякано схопив ротом повітря, швиденько затупотів до виходу й гримнув дверима. Морт зазирнув за шафу, побачив стілець і на ньому кілька книжок. Взяв одну, прочитав ім’я, погортав сторінки. Біля книжок лежав мокрий мереживний носовичок.