2. На вашу думку, що стало причиною, яка призвела до того, що ці люди почали діяти проти вас?

3. Яким було ваше перше враження, коли ви їх побачили?

4. Якими були слова або образи, що вас приваблювали або навпаки, відштовхували від цих людей?

5. Які сигнали не спрямували до вас, які наміри від вас приховали, або, можливо, на що ви просто не звернули уваги?

6. Був якийсь сигнал небезпеки, який ви проігнорували?

7. Який біль, розчарування, сум вас супроводжували відтоді?

8. Чи відчуваєте ви, що людина, якою ви були до цього моменту, зникла повністю?

9. Чи можна сказати, що хтось вбив ту людину, якою ви були?

10. Чи смерть — це кінець людської сутності?

11. Скільки ще разів, крім цього болючого акту, ви опинялися у подібних ситуаціях?

12. Скільки разів, самі цього не усвідомлюючи, ви знаходили вбивцю, який міг би з вами покінчити (особисто, емоційно, професійно чи політично)?

Коли є підозра «вбивства», детективи у фільмах проводять повне розслідування. Що ж, вам доведеться зробити те саме. І цілком ймовірно, на вас очікуватиме приємний сюрприз — що та зникла людина насправді не була ані мертва, ані на якомусь святкуванні, а швидше в летаргічному стані, і що цілком можливо привести її до тями і повернути в сьогодення. У цьому випадку вам довелося б наново поміркувати над тим фактом, що сталося вбивство, яке забрало чиєсь життя, бо однозначно — це неправда. Прийняти думку про те, що хтось занапастив наше життя, означало б прийняти думку, що ми відчували чиюсь милість —Вселенського Бога, чи як би ви хотіли його назвати — та через цей незабутній, непростимий акт нас відокремлять і завжди відрізнятимуть від інших, тих, які продовжують відчувати милість. Бути відокремленими та не такими, як усі, можливо лише тоді, коли ми самі так вважаємо. Біль від втрати самого себе призводить до думки, що нас можуть зрозуміти лише ті люди, які відчували подібне. Але таким чином ми затверджуємо своє віддалення, шукаємо товариства тих, хто страждає, тобто приречених жити поза милістю. Однак не можна говорити про єдність на основі відокремлення.

Я пропоную присвятити якомога більше часу цьому моменту. Що детальніше ви опишете цю частину минулого, то кращим в результаті буде текст вашої нової історії. Ви можете повернутися в минуле набагато раніше і уявити, ким ви були перед тим, як народилися. Звідки ви були? Чи могли спостерігати за вашими майбутніми батьками? Якою була їхня щоденна діяльність до та після вашого народження? Уся ця вправа — абсолютна спекуляція, але я вас запевняю, що вона буде для вас дуже корисною.

Потім опишіть умови, в яких ви народилися. Яким був фінансовий та емоційний стан вашої родини, коли ви народилися? Хто святкував ваше народження? Кому воно не подобалося і чому?

Нарешті ми всі тут і від нас буде залежати, чи стане наше перебування тут легким та приємним, чи буде глибоко болісним. Зрозуміло, що ми ніколи не знайдемо рішення наших проблем, якщо будемо думати та діяти на основі відокремлення, а не єдності. Зважаючи на взаємозалежність, яка існує між нами та силами космосу, наше внутрішнє особисте перетворення автоматично піде і на загальну користь. І перше питання, яке ми маємо поставити для того, щоб прийняти нашу відповідальність, як агента зміни: я жертва чи не жертва обставин?

Щоб вас заспокоїти, я хотіла б вам сказати, що ми всі певною мірою є жертвами обставин. Скільки емігрантів добровільно залишають свою країну і скільки роблять це під тиском фінансової необхідності? Скільки майстрів перетворюються на робітників за власною волею? Скільки селян за власним переконанням перестають вирощувати кукурудзу і починають вирощувати марихуану? У більшості випадків є хтось чи щось, що визначило нашу долю.

Одна з форм відновлення контролю — це зробити так, щоб у нас самих померло те, чого ми не хочемо передавати майбутнім поколінням . Це — тверде рішення назавжди покінчити з тим, чого ми не бажаємо. Убивство змінює. Змінює назавжди. Потрібна сміливість для того, щоб припинити насильство, біль, агресію, брехню, зради, які ми зберігаємо всередині себе. Набагато легше до знемоги повторювати болісні історії, виправдовуючись: «Я стільки б’юся, бо в дитинстві мене багато били»; або «Я бабій, тому що таким був мій батько.» Це як жарт про п’яницю, котрий обіцяє своїй дружині покинути пити, однак за місяць повертається додому п’яний, як чіп. Дружина його питає: «А де ж та людина, яка запевняла, що більше не буде пити?» А чоловік їй відповідає: «А це вже інша людина прийшла».

На шляху, яким ми йдемо, щоб перестати бути жертвою, може зустрітися чимало перешкод. А в процесі руху може виявитися, що ми не хочемо більше змінюватися. Існує багато ролей і, як показує ця вправа, «персонажів», яких ми бачимо, але не хочемо позбуватися, бо закохуємося в них. Це може бути роль покинутої жінки або слухняного сина, жорстокого чоловіка або маніпулятивної бабусі. Це може бути зразковий громадянин, офісний працівник на пенсії або вічний опозиціонер. Існують темні персонажі, які не так добре виглядають, і не є дуже розумними, як-от корумповані лідери, які зраджують своїх виборців, але будуть і надалі представляти нас, доки існуватимуть «актори», які актом колективного самогубства переобиратимуть їх раз у раз. З іншого боку, існують ролі більш суперечливі та привабливі, приміром, «рятівники». Вони мають більш позитивний образ, діють у випадку несправедливості. Допомога, надана ними, настільки цінується суспільством, що може так статися, що самі «рятівники» не захочуть, аби стан речей покращився, бо який сенс матимуть їхні життя, якщо люди перестануть їх потребувати?

Яким би — негативним чи позитивним — не був образ, який ми представляємо щодня, ми маємо його в серці і нам боляче його залишати. Змінюватися — це втрачати свою ідентичність, а це жахливо, тому перед нами постає велике питання «Якщо я не є тим, ким я є, тоді хто я є?» Який жах!

Однак уявімо собі, що це зовсім не так у нашому випадку, — ми однозначно вирішили змінитися. Якщо ми ясно уявляємо, чого ми не хочемо, нам залишається тільки визначити, чого ми хочемо і чому. Потім нам потрібно буде проаналізувати, як ми збираємося цього досягнути. Нарешті виникає найважливіший сумнів: у чому полягає найбільша перешкода, яка виникає на нашому шляху і не дає нам рухатися вперед? І саме тоді ми стикаємося зі СТРАХОМ. Саме так, зі СТРАХОМ, великими літерами. З цією силою протидії, яка вже неодноразово була нашим ворогом. Лише страх може паралізувати людину, яка, парадоксально, живе у Всесвіті, що знаходиться у постійному русі.

Страх можна відчути лише в часі. У часі речі мають свій кінець, і ця ідея нас тероризує. Страх емоційної втрати. Страх відчуження. Страх старості. Страх болю і всі страхи, які тільки можна собі уявити, приховуються в єдиному страху: страху смерті і її еквіваленті — втрати.

Важливо знати, чого ми боїмося, бо цей страх визначає, що робить наш персонаж, а що припиняє робити. Той, хто боїться висоти, ніколи не стане альпіністом, а той, хто боїться води, ніколи не стане моряком. Страх визначає наші пріоритети в навчанні, у нашому професійному житті, в тому, як ми будуємо стосунки з іншими і як вибираємо свою другу половину. Страх також впливає на виборчі процеси, і на пріоритети в ставленні до того чи іншого кандидата, чи в лояльності до тієї чи іншої партії. Скажи мені, чого ти боїшся і я тобі скажу, хто ти.

Керівники на верхівці влади розуміють це дуже добре і розробили стратегії контролю населення, засновану на страху. Що більше страху, то більше контролю. Думка, яка панує у свідомості затероризованого населення — це думка про уразливість. Негайно прозвучить голосний голос керівника, який буде грати роль «рятівника». У своїх промовах він пропагуватиме демократію, проголосить свободу народам та право націй на самовизначення, але, головне, реалізує всі ці дії, спрямовані на встановлення «миру та спокою», за допомогою збройних сил. Армія пройде вулицями і найдивніше те, що значна частина населення аплодуватиме цим діям, бо вважатиме їх корисними для власної «безпеки».