Наприклад, попри те, що в Помпеях та Геркулано через виверження Везувію за мить зникли всі їхні мешканці, пам’ять про цей народ залишається в їхніх руїнах. В кожному будинку збиралася дощова вода. Їжа готувалася та розподілялася колективно, був справжній сенс у пошуку спільного добробуту.
І навпаки, у наших сучасних містах прийняті рішення нагадують спробу колективного самогубства. Свідомість єдності не існує, і крапка. Вода не збирається. Їжа не розподіляється порівну. Відсутність зв’язку між людьми узагальнюється. Більшість населення думає про власні інтереси та інтереси своєї групи. Члени уряду також надають перевагу своїм друзям і знищують своїх ворогів — або опонентів, як їх елегантно називають — не зважаючи на наслідки.
Серцю ніколи не спало б на думку залишити поза органом клітини ішемічного клапану або припинити подавати їм кров за те, що вони відмовлялися змінювати серцевий ритм на вимогу ракової пухлини.
Однак хочу зазначити, що політичні партії та увесь світовий уряд вважають доцільними такі методи впливу. Вони оголошують економічні блокади, вирубують ліси, викидають тони їжі, якими б можна було нагодувати мільйони голодних, і тому подібне. В результаті ми на межі світової кризи через свій надмірний егоїзм. Коли люди не працюють і не думають на користь більшості, то діють, як ракова клітина. Усе, що не об’єднує, роз’єднує, ось так просто.
У нас ще є час віднайти правильний шлях. Для цього обов’язково треба відновити свою волю і обов’язково пам’ятати, що в процесі людського розвитку існували цивілізації, які віднайшли спосіб співіснувати у гармонії та повазі із навколишнім середовищем, тому й були частиною цілого, універсальної та космічної свідомості.
Людські групи, відірвані від Цілого, без свідомості єдності, приречені повторювати ту саму неправильну інформацію та мету, що і їхні пращури, якщо тільки не відбудуться внутрішні зміни, які допоможуть відновити нашу волю, бажання, надії, допоможуть нам усвідомити, що сни — це наше бажання, а не лише кошмар. Що бажання кожної людини і всієї громади — це поклик до спільного блага, справжнього процвітання і це найбільш реалістична та автентична форма щастя.
Десяте заняття. Провина
Лише людина зі зламаною волею могла б обрати сліпу покору, як форму життя, і схилятися перед наказами керівництва.
Упродовж інтерв’ю під час Нюрнберзького процесу було оприлюднено цікавий факт. Генерали, що керували концентраційними таборами, були зразковими батьками, синами, друзями та братами. Люди питали себе: якщо всі вони були такими гарними особистостями, як могли наказати знищити цілий єврейський народ? Усі вони заявляли, що зробили це, просто виконуючи накази згори.
Усі структури влади мають пірамідальну форму і функціонують на основі покори. Ті особи, які знаходяться знизу в основі піраміди, підтримують тих, які перебувають на її верхівці. Без їхньої допомоги та співпраці жодна організація не змогла б функціонувати правильно — ані політична партія, ані релігійний інститут, ані кримінальне угрупування. Мотор, який допомагає владній верхівці діяти — це люди, які її підтримують. Без нашої допомоги вони не змогли б діяти. Їм потрібні ми всі, задля їхнього ж існування, і хоча часто ми не погоджуємося з формою, в якій функціонують їхні інститути, ми з ними активно співпрацюємо, яким би незрозумілим це не здавалося.
Методи, якими вони користуються, щоб нас контролювати або закріпачувати нашу волю для підтримки певної структури влади чи абсурдної, побудованої всупереч будь-якому здоровому глузду економічної системи, походять від страху.
Для того, аби людина зробила щось проти своєї волі, вона мусить бути наляканою. Вона може навіть вбити, якщо вважатиме, що цим врятує своє життя. Тому злочинні угруповання, назвімо їх наркотрафікантами, терористами або власниками банків лише для прикладу, застосовують укорінення і зміцнення страху, як найбільш ефективний метод для того, щоб залишатися при владі. Викривати чи не викривати. Красти чи не красти. Оплачувати чи не оплачувати кредитні картки. Вбивати чи не вбивати. Бути чи не бути, як сказав би Шекспір, ось в чім питання.
Кажуть, наркотрафік руйнує життя. Ні, життя руйнує економічна система, яка змушує одних людей продавати наркотики, а інших вживати їх. Багато говорять і про харчову кризу. Але насправді є криза, спровокована нікчемними людьми, які дозволяють, щоб сорок відсотків їжі викидалися, тоді як мільйони людей могли б уникнути голодної смерті, харчуючись цією їжею. Якщо ми є складовою тих дев’яносто дев’яти процентів, що підтримують один процент, який живе у багатстві і ухвалює такі безглузді рішення, чому ми не зорганізуємося та не почнемо діяти інакше? Зі страху.
Отже, гаразд. Для того, щоб існував страх, має існувати почуття провини. Я чекала майже до останньої глави, щоб торкнутися цієї делікатної теми. «Провини за що і чому?» запитаєте ви. Побачимо.
В дуалістичному світі, якщо є холод, то є й тепло. Якщо є смерть, то є й життя. Якщо є страх, має бути провина, бо лише той, хто відчуває провину, може мати страх біди. «Необов’язково!» — прокричить хтось із вас. Прошу терпіння. Дозвольте мені спробувати пояснити.
Якщо я вважаю, що зі мною може трапитись щось погане — це тому, що зло існує. Якщо існує зло, розмежування між людьми має бути реальним. Це означає, що ми окремі тіла, які думають та діють в різний спосіб. Що є погані та є гарні. Якщо є погані та є гарні, існують полярні сили, які діють одна проти іншої. Ви згодні? Тож в будь-який момент людина може стати мішенню цих сил у русі і зазнати побічної шкоди, навіть якщо не очікує і не боїться її. Іншими словами, ми можемо стати жертвами зовнішньої атаки. Однак, якщо, як ми бачимо, «назовні» нікого немає, окрім нас самих, бо ми складаємо частину цілого, звідки походить атака? У цій частині ми побачимо, що це атака проти себе самого. І чому ж ми атакуємо самі себе? Можливо, тому що не вважаємо себе достатньо добрими і вартими того, щоб нас любили. Звідки походить це переконання? Переважно воно вкорінюється в перші роки нашого життя, в дитинстві. Я знаю безліч дітей, яких, коли вони роблять щось погане, карають фразою: «Я тебе більше не люблю, бо ти повівся погано», або «Я дуже засмучений, бо ти поводишся погано зі мною». Таким чином діти усвідомлюють, що їхні дії можуть викликати біль, і за це вони заслуговують на покарання. Вони стають дорослими, і, коли відчувають, що їхні дії завдають болю або шкодять їхнім коханим, вони, швидше за все, підсвідомо чекатимуть на обов’язкове покарання. Якщо ж покарання не буде, вони самі його шукатимуть, бо що може стати більшою карою, аніж не бути коханим?
Протягом мого життя я часто помічала, як багато людей, самі того не усвідомлюючи, шукають собі покарання і підтримують сентиментальні стосунки з тим, хто примушує їх страждати і якоюсь мірою «оплачувати» свою провину. При цьому вони залишають осторонь ту або того, хто міг би стати для них більш адекватним партнером, аргументуючи, що вони не підходять одне одному інтелектуально, духовно чи фізично. Це дозволяє їм спокійніше руйнувати власні життя. Кульмінація настає, коли вони звинувачують «іншого» в тому, що той не відповідає їхнім очікуванням. Знаходити винних — це універсальний спорт. Окрім того, що це здається зручним, у більшості випадків ми насправді ігноруємо кількість провин, які носимо за спиною і які примушують нас обирати найгірший варіант для нашого майбутнього, в тому числі й кандидата у президенти, який буде нами керувати.
Деякі з цих провин прямо не залежать від нас. Вони є наслідком нашого неправильного способу життя. Ми їдемо містом і стикаємося із сотнями дітлахів, які жебракують. Бачимо повій, майже дітей, які, напівголі, очікують на своїх клієнтів під дощем. Бачимо, як вбивають китів, тюленів та дельфінів. Бачимо ефекти глобального потепління. Бачимо руйнування екології — і почуваємося імпотентами. Ми знаємо, що не можемо зробити достатньо для того, щоб допомогти, і через це почуваємо себе винними. Ця провина, пригнічена та проігнорована, викликає таке погане відчуття в нашій душі, що ми шукаємо, як її позбутися і найкраще місце для цього — «поза» нами.