Як ми вже побачили, будь-яка атака є атакою проти самого себе, як і будь-який наш прояв любові обов’язково до нас повернеться.
Енергія кохання не шукає відмінностей, не розмежовує, не ізолює. Це енергія, яка б’ється, вібрує, рухається, пробігає між нашими тілами, яка тримає нас єдиними у дусі.
Зараз, коли нам так потрібне національне, сусідське, сімейне, всесвітнє примирення, я відмовляюся розуміти, чому слово «кохання» перетворилося на якесь погане слово, яке соромно вимовити. Якщо ми поглянемо, на соціальних зустрічах, у публічних місцях, офісах великих корпорацій, де ухвалюються рішення, які впливатимуть на більшість людей, використання слова «любов» обмежується аргументом, що любов не має нічого спільного ані з бізнесом, ані з політикою. Згодні із цим твердженням, можливо, мають рацію, з їхньої дуже особистої та індивідуальної точки зору. Кажуть, що любов не можна дати ані за декретом, ані за мандатом. Це правда. Як правда і те, що любов не розділяє, не шукає відмінностей, а нерівність жодним чином не є любовною. Як не є любовною безкарність, жадібність, корупція, дискримінація, байдужість, різанина, бомбардування, вбивства, викрадення, голод. Ця явна відсутність кохання, яка переважає у нашій формі життя, утворює гіркоту, фрустрацію, біль, страх, насильство та заохочує різноманітну злочинну поведінку.
Ми проявляємо наш брак любові, коли акумулюємо без розбору. Коли любимо вибірково. Потрібно любити не лише наших дітей, а всіх дітей. Не лише наших бабусь і дідусів, а усіх бабусь і дідусів. Потрібно любити не лише наших батьків, а усіх батьків. Не лише наших співгромадян, а усіх мешканців цієї планети, коротше кажучи — все живе.
Однак культура, яка постає з матеріалістичної та конкурентної системи, буде дивитися з підозрою на ідею безкоштовного та незацікавленого дару. Осіб, які вважають правдивим лише економічний інтерес та прибуток, не хвилюватиме вплив їхніх дій на інших.
Ви вважаєте логічним, що:
1. Людина, яка живе в бідності, почувається ізольованою від суспільства?
2. Людина, яка ніколи не мала доступу до охорони здоров’я, освіти, харчування, мистецтва, шукатиме економічні ресурси на неформальному ринку та продажу наркотиків?
3. Людина, що втратила своїх дітей через акт насильства, буде плутати справедливість із помстою?
4. Людина, яка відчуває надзвичайно болючі емоції, не спроможна адекватно контролювати свою поведінку і обирає атаку, як спосіб проявити свою злість?
5. Людина, яка втрачає те, що любить більше всього, почувається оголеною, обуреною, відчуженою?
Сподіваюся, що відповіді на ці питання відкриють ті вікна, які дозволять вам спостерігати аспекти людської поведінки з іншої точки зору, аніж та, до якої ви звикли.
Важко повірити, але й ми далі чуємо твердження, що не важливо говорити про любов, коли планується соціальна та культурна політика. Нам говорять, що неможливо говорити про норми, з яких вона складається, бо любов не зобов’язує і не нав’язує. Це правда, але ж ненависть нав’язує? І що таке ненависть, як не брак любові до іншого? Ми живемо в поляризованій країні, де ненависть накопичилася до рівня, не знаного раніше в історії Мексики. Якщо кохання не зобов’язує, бо знаходиться понад будь-яким кодом соціальної поведінки, воно також не створює перешкод і не маніпулює, проте останнім часом ми бачили, як реалізовувалися досконало організовані кампанії ненависті.
Якщо можна посіяти ненависть поміж населення на основі брехні, страху, смертей, значить, можна сіяти та культивувати і кохання. Якщо слово «кохання» вам не подобається, замініть його на інше. Назвіть його братерським ставленням, якщо ви віддаєте перевагу цьому визначенню. Неважливо. Можете називати кохання, як вам завгодно.
Чому ми не називаємо «коханням» заспокійливі обійми? Слова розради? Качани кукурудзи? Ложку, яка годує голодного? Дощ у полі? Хустку, в якій місцеві люди носять своїх дітей?
Чому ми не шукаємо кохання, як способу вирішення наших проблем?
Чи можна вважати, що причина нашої антисоціальної поведінки походить від браку кохання, яке є інтегруючою силою, тією силою, що залучає. Протилежністю коханню є сила, що дезінтегрує та вилучає.
Одна сила працює на користь життя, інша на користь смерті. Перша робить можливим союз між клітинами, щоб ті перетворювалися і створювали очі, руки, кігті, роти, зябра, зуби, крила за допомогою невтомних генів, які складають всі типи життя.
Друга сила вступає в дію, коли цикли живого організму входять в свій останній етап; тоді в тій інформації, яка передається від клітини до клітини, більше немає потреби.
Саме тоді об’єднуюча сила зникає, щоб дати місце дезінтеграції матерії.
Неважко зробити висновок, що те, чого потребує світ нині — це відновлення зруйнованих соціальних зв’язків. Для цього слід звернутися до влади задіяної сили. Якщо ні, звідки візьметься реструктуризована влада об’єднуючої енергії? Звідки виникне оздоровлюючий намір, якщо не з відчуття належності, зі свідомості єдності, з кохання? Звідки виникне думка, дія, яка дозволить реорганізувати соціальну рану, що виникла від такої кількості смерті? Лише кохання може реорганізувати соціальну поведінку.
Ми звикли вважати, що особисті інтереси переважають всі інші, і нам важко зрозуміти, що може означати слово «любов» в публічному житті. Любов — це незацікавлена послуга, інтерес в розподіленні добробуту, повага до інших, зацікавленість в їхніх долях, поспіх в тому, щоб уникнути усього поганого. Любити — це жити в суспільстві людей, які визнають одне одного, приймають одне одного, поважають одне одного, і тому вони люблять себе та люблять інших. Ці люди, маючи можливість скористатися кимось, натомість обирають захист. Маючи можливість вкрасти, натомість вирішують піклуватися та ділитися спільним добробутом. Маючи можливість зруйнувати екологічну систему, натомість піклуються про навколишнє середовище, частиною якого є всі ми.
Любов, яка не є чимось іншим, як повагою, цінуванням, безкорисливістю, це те, що може показати нам шлях до справжнього порядку.
Якщо любов не є безкорисливою, ми не говоримо про справжню любов. Здебільшого, люди, вимовляючи «я тебе кохаю», очікують почути у відповідь «я теж тебе кохаю». Те саме відбувається, коли лідери політичних партій розподіляють кошики з допомогою, однак натомість вимагають вашого голосу. У цих випадках не йдеться навіть про справжнє бажання допомогти, а не те що про кохання. Значно більше можна сказати про економічну транзакцію, в якій ті, що програють — і багато! — це ті, що відмовилися від своєї здатності обирати і отримувати рівне ставлення, бо вони продали свій голос, закріпивши власні залежності та потреби, а не рівність та приналежність до групи.
Коли я дозволяю, щоб дії людини розділяли нас, це тому, що я забуваю, ким є ця людина і який невидимий зв’язок існує між нами.
У цьому об’єднаному і розподіленому у своїй цілісності Всесвіті нічого не може загубитися. Загубитися означало б бути відділеним. Відключеним. Проігнорованим. Існувати «поза межами» доступу для інших. Але це неможливо. Матерія формується тисячами частинок, які постійно рухаються, щомиті реагуючи одна на одну. Наприклад, деякі клітини нашої шкіри можуть залишити нас та відлетіти; вони можуть мандрувати, змінюватися, перетворюватися на пил, але вони не зникають. Вони — це відновлювана матерія. Усе те, що колись нам належало, повернеться, щоб інтегруватися в новий організм, який ми побачимо в іншій формі.
Як сказав би Кеведо, ми станемо пилом, але закоханим пилом. Жоден атом, жодне почуття, жоден любовний спогад «не може загубитися в просторі». Рано чи пізно ми його відновимо і, відновивши, зустрінемося із самими собою. Єдине, що могло б призвести до повної втрати — це якби хтось завадив цій зустрічі через осуд, страх, ненависть. Коли ізолююча енергія створює свідомість і керує нею, та, своєю чергою, формує матерію, союз, які будуть частковими, неповними.
Ідеальний союз — союз кохання. Якщо ми хочемо жити в коханні, потрібно просто позбутися ненависті. У світі кохання не буває ненависті. Якщо ненависть є, це тому, що ми її туди помістили. Коли я кажу «ми», я звертаюся не до певної групи людей, а до всієї спільноти. Усі ми колись активно брали участь в спільнотах, де не було місця коханню. Чому? Ймовірно тому, що нас лякає любов, а той, хто боїться любові, боїться себе самого. «Що-що...?! Страх кохання? Я не боюсь кохання, я шукаю його все житті», — скажете ви мені. Та дозвольте мені зауважити, що, можливо, ми шукаємо його не там, де слід, бо світ — це хаос. А де слід шукати кохання? В нас самих. Цей страх кохання, можливо, і є причиною, з якої, кажучи відверто, ми, як загал, не хочемо, щоб зникали винні. Якби винні зникли, ми відновили б втрачену єдність, а чи ми справді на це заслуговуємо? Ми насправді вважаємо себе вартими любові? Ми насправді можемо прийняти, що маємо цінність і що живемо серед істот, цінних так само, як і ми, бо ми невиліковно з ними пов’язані? Чи нам здається більш безпечним забарикадуватися, вкрити бронею наші машини, наші домівки, одягнути броньовані жилети і жити зі страхом?
