Якщо ми зможемо трансформувати образи нашої пам’яті так, щоб вони робили нас сильнішими, а не ослабляли, візуалізація цих образів дасть нам нові емоції, а ці нові емоції дозволять проаналізувати все те, що заважає нашому розвитку, і допоможуть поглянути на сьогодення адекватно.
Кілька місяців тому я мала можливість взяти участь в асамблеї обурених Wall Street. У них не було мікрофону, і для того, щоб люди, які були далеко, почули про що говорять промовці, вони вдавалися до техніки повторення. Кожна фраза, яку вимовляв промовець, повторювалася публікою вголос з середини кола назовні. Немовби це було гучне відлуння. І неважливо було, наскільки далеко хтось знаходився: все було чудово чути. Це змусило мене подумати про повідомлення, які ми надсилаємо, і які через їхнє повторення стають реальністю. Що я хочу, щоб інші про мене чули? Що я хочу, щоб про мене пам’ятали? Що хочу, щоб знали про мене? Пережитий жах чи кохання, яке мене переповнює?
Якось я спробувала допомогти одному дорогому другу написати нову історію. Він потерпав від жорстокого поводження в дитинстві. Він став дуже роздратованим дорослим і постійно впадав у депресію. В одній з частин процесу я попросила, щоб він мені розповів якийсь момент, коли він був щасливим. Ідея полягала в тому, щоб затвердити цю емоцію замість глибокого суму. Однак мій друг не лише не зміг пригадати жодного моменту, коли він був щасливим, він навіть не зміг пригадати жодного моменту миру та спокою. Що робити в таких випадках? Вдатися до уяви. Якщо у вас не було образів, які вас звеличують, уявіть їх. Якщо ваш батько ніколи вас не визнавав, якщо не дав вам свого імені і ви жили зі стигмою сина-байстрюка, уявіть собі, що він приймає вас з розкритими обіймами, коли ви народжуєтеся, обіймає вас та дивиться на вас із гордістю. Дехто з вас скаже: «Ні, ні цей батько не заслуговує на те, щоб ми його приймали». Так, але ви це робите не для нього, ви робите це для себе. Що ви мусите чітко усвідомити — погляд спостерігача визначає те, що спостерігається. Чи це реально, чи ні. Чи це відбулося, чи ні. І те, що ми бачимо, поєднує нас з емоцією, яка може або вилікувати, або поранити нас. Якщо ви хочете і надалі жити з образом байстрюка, це ваше рішення, але спробуйте уявити кращу роль. І ця нова ідентичність принесе вам нові емоції, нові думки, нові форми життя, які є набагато здоровішими. Уявляючи, ми створюємо нову реальність. Вірити — це творити. Хоча ви в це не вірите, щасливий світ можна уявити та створити.
В сьомому занятті ми сказали, що людське око сприймає двадцять чотири кадри в секунду. Наш мозок сприймає кадри один за одним, і створюється враження, що вони рухаються в часі, однак між кожним кадром, який ми здатні сприйняти, є момент, який сприйняти неможливо. Це той момент, який використовується в рекламі, щоб надсилати підсвідомі повідомлення. Наші очі не можуть їх побачити. Це інформація, яку сприймає наше інше «я». Енергетичне, а не фізичне «я». Уявімо собі, що відбувається в тому часі, який наші очі не сприймають! Що там відбувається? Що живе в цій паралельній реальності?
Фізика описує властивість, яка називається дуальністю матерії. Одна частка — це одночасно тіло та хвиля (енергія). Ми тіло та енергія, які діють скоординовано. Феномен розгортання часу був продемонстрований квантовою фізикою.
І що спільного в цьому з курсом особистої драматургії? Багато чого. Якщо певної миті наше фізичне тіло зазнало шкоди чи агресії, це не означає, що наше енергетичне тіло було також поранене. Воно залишилося недоторканим тоді, коли наші очі його не бачили. Ким ми були до того, як нас ударили? До того, як ми скоїли помилку і одружилися з не з тією людиною? До того, як зрадили нашу віру в кохання? Ми не змінилися, однак зараз не відчуваємо цього, бо ми привласнили особистість, яка це заперечує! Інакше кажучи, те, ким ви були перед травматичною подією, у вашому житті не помирає. Це продовжує існувати між пульсацією та пульсацією, між зблиском та зблиском, невідчутне для нашого ока, проте яскраво живе. Ми можемо сказати, що існують дві можливості відчути одну й ту саму людину — в її ролі жертви або в пульсуючому світлі, вільну, синхронну з ритмічними вібраціями космосу. Це світло, яке тепер може перетворитися на вічне, і якщо воно змінюється, ми відразу про це дізнаємося.
Те саме відбувається з країною. Є, наприклад, видима та невидима Мексика. Та, що зникає з нашого життя, має дух, сповнений величі, щедрості, освітлення, кохання. В цій країні немає ані безкарності, ані корупції, ані соціального розшарування, ані дискримінації, ані насильства, ані голоду. Дух знаходиться там неушкодженим, очікуючи, поки ми перетворимо його на реальність. А як? Діями, що походять з оновленого бачення. І як цього досягнути? Побачивши те, чого донині ніхто нам не показував: те, що ми — світло!
Але як ми можемо цього досягнути, якщо наше фізичне тіло залишатиметься в полоні образу минулого? Звільняючись від цього зв’язку та встановлюючи нову синтонію (співзвучність з оточенням). Наше енергетичне тіло на це запрограмоване. Воно здатне отримати з необмеженого поля можливостей ту вібрацію, той пульс, що може звільнити наше фізичне тіло від травми, однак потребує нашої допомоги. Ми можемо співпрацювати з енергетичним тілом, переглядаючи наші старі зв’язки із травматичними образами, і, зрештою, залишитися лише з тими, які насправді важливі, і вимикати неважливі. Загалом, це і є та вправа, яку я вам раджу, і яка полягає в тому, щоб відредагувати образи, які визначають вас негативно, і замінити їх іншими, які повернуть вам вашу цінність. Ви вже, напевно, відчули, що цей крок нелегко зробити свідомо, але хочу вам сказати, що у нас є інший, дуже ефективний засіб змінити нейронні зв’язки: мрії!
Узагалі, обмін інформацією між фізичним та енергетичним тілом відбувається, коли ми спимо. Франсіс Крік, науковець, який отримав Нобелівську премію за відкриття молекулярної структури ДНК, представив 1983 року, у співпраці з Граем Мічісоном, одним зі своїх колег, суперечливу теорію щодо снів. Обидва науковці стверджують, що ми спимо, щоби забути. Їхні висновки базуються на тому факті, що наш мозок працює як машина, яка утворює зв’язки. В нормальних ситуаціях мозок отримує інформацію, обробляє і аналізує її перед тим, як дати відповідь. Цей процес змінюється під час травматичної події, бо ми почуваємо себе змушеними реагувати одразу: сприймати небезпеку чи тікати. Є час лише для цього. Тож мозок реагує інстинктивно, одразу переходячи до дії і залишаючи аналіз фактів на потім. Через це є речі, які відбулися, але ми їх не пам’ятаємо. Це так, немовби ми ніколи їх не реєстрували, але несподівано запах, смак або звук поєднує нас з минулим і ми все чітко пригадуємо.
Усі, хто коли-небудь працював з комп’ютером, були в ситуації, коли апарат «зависає», і неможливо ані відправити, ані отримати інформацію. Це те саме, що відбувається, коли ми переживаємо травматичну подію. Ми «зависаємо» і залишаємося в минулому. Інформація, яку ми маємо в пам’яті, або в комп’ютерах на диску, нікуди не зникає, однак у нас немає до неї доступу, що, своєю чергою, веде нас до встановлення помилкових зв’язків і обсесивного їх повторення. Для відновлення доступу потрібне звільнення, слід вийти із синтонії з травматичною подією. Іншими словами, перепрограмувати наш центр «емоції-думки-пам’ять».
Те, як швидко рухаються наші очі, коли ми спимо, напевно, допомагає візуалізувати цю нову інформацію. Так діє параболічна антенна, яка, змінюючи позицію, синтонізує різні сигнали сателітів.
Якщо те, якими ми себе уявляємо в реальності, пов’язане з минулим, тоді те, якими ми повинні бути в майбутньому, пов’язане із тим, що ми бачимо, що робимо, що відчуваємо, що думаємо в сьогоденні, чи не так? Яка була б різниця між минулим та майбутнім, якщо й надалі думати, чути та реагувати у той самий спосіб? Мріймо! Однозначно мріймо!
Під час сну людина встановлює зв’язки випадкових образів, які, доки ми мріємо, здаються повністю реальними. Деякі примушують нас сміятися, інші — лякають, ще якісь будуть здаватися нам абсолютно божевільними, однак ми не маємо жодних сумнівів в їхній справжності. І лише коли ми прокидаємося, то з полегшенням розуміємо, що це був лише сон. Та якими ілюзорними не здавалися б образи, які ми бачимо у снах, пов’язуючи їх один з одним, ми створюємо нову реальність. Зміна світу починається у нашій свідомості.
