Урешті я покинув ту кімнату, та спершу сталося те, що й мало статися — як не це, то щось подібне. Коли я прощався з Деде, повернувшись до Джонні спиною, то відчув: щось коїться, я побачив це в її очах. Я◦швидко озирнувся (мабуть, тому що трохи боюся Джонні, цього ангела, який мені як брат, цього брата, який мені як ангел) і побачив, що він раптом скинув із себе ковдру, в яку весь час кутався, і сидить у фотелі голий-голісінький з підтягнутими аж до підборіддя коліньми, дрижить, але регоче, сидячи цілком голий в обдертому фотелі.
— Робиться гаряче, — сказав Джонні. — Бруно, поглянь, який у мене гарний шрам під ребрами.
— Вкрийся, — звеліла Деде, засоромившись і не знаючи, що сказати.
Ми знайомі досить давно, і голий чоловік — це тільки голий чоловік, однак Деде стало соромно, а я не знав, як не подати виду, що поведінка Джонні мене шокує. Він це знав і реготав на всі кутні: ноги непристойно задерті, геніталії звисають над краєм фотеля — наче мавпа в зоопарку. Шкіра на стегнах була вкрита якимись дивними плямами, і я відчув цілковите обридження. Тоді Деде схопила ковдру і притьмом його закутала, а Джонні знай сміявся і здавався дуже щасливим. Я◦так-сяк попрощався, пообіцявши знову прийти наступного дня, і Деде вийшла за мною на передухіддя, причинивши за собою двері, щоби Джонні не чув, що́ вона мені казатиме.
— Він такий відтоді, як ми повернулися з турне Бельгією. Грав він усюди пречудово, я була така щаслива.
— Цікаво, де він бере наркотики, — кажу я, дивлячись їй у вічі.
— Не знаю. Він майже увесь час п’є вино і коньяк. І курить, хоча й менше, ніж там.
Там — це в Балтіморі і Нью-Йорку, три місяці у психіатричній лікарні Бельвю, тривале перебування у Камарильйо.
— Джонні направду добре грав у Бельгії, Деде?
— Так, Бруно, мені здається, він грав, як ніколи. Публіка просто шаленіла, хлопці з оркестру не раз казали це мені. Нараз із ним починало коїтися щось дивне, як це завжди буває з Джонні, та, на щастя, ніколи на сцені. Я◦вже думала… але самі бачите: тепер йому зле, як ніколи.
— Гірше, ніж у Нью-Йорку? Ви його не знали в ті роки.
Деде не дурна, але жодна жінка не любить, коли їй говорять про часи, коли її не було в житті її чоловіка, навіть якщо тепер їй доводиться терпіти його коники, а усе, що було раніше — не більше, ніж слова. Я◦не знаю, як їй це сказати і навіть не цілком їй довіряю, та врешті зважуюсь.
— Гадаю, ви залишилися без грошей.
— У нас є той контракт, за яким треба починати післязавтра.
— Ви гадаєте, він зможе записуватися і виступати на сцені?
— Так, звісно, — каже Деде, трохи здивована. — Джонні гратиме краще, ніж будь-коли, якщо лікар Бернар вилікує його грип. Вся проблема у саксофоні.
— Я◦цим займуся. Візьміть, Деде. От тільки… Краще, аби Джонні про це не знав.
— Бруно…
Махнувши рукою, я рушив сходами донизу, спинивши потік непотрібних мені слів удячності. Коли нас розділяли чотири чи п’ять сходинок, сказати це стало легше.
— Він у жодному разі не повинен курити перед першим концертом. Нехай собі потроху п’є, але на інше грошей йому не давайте.
Деде нічого не відповіла, але я бачив, як її руки складають банкноти навпіл і ще навпіл, доки їх зовсім не стало видно. Принаймні я впевнений, що сама Деде не курить. Її пособництво може бути породжене лише страхом чи любов’ю. Якщо Джонні стане навколішки, як я вже бачив у Чикаго, і благатиме з плачем… Та це один із багатьох ризиків, на який наражаєшся з Джонні, але якийсь час у них будуть гроші на харчі та ліки. На вулиці я підняв комір плаща, бо починало мжичити, і глибоко вдихнув, аж мені заболіли легені; здалося, що Париж пахне чистотою, теплим хлібом. Тільки тепер я зрозумів, як пахла кімната Джонні, його тіло, яке пітніло під ковдрою. Я◦зайшов у кав’ярню, щоб випити коньяку і сполоснути рота, а може, й пам’ять, з якої вперто не йшли Джонніні слова, його розповіді, його манера бачити те, чого я не бачу і насправді не хочу бачити. Я◦став думати про післязавтра, і це мене заспокоїло, то був надійний місток, прокладений від шинквасу в майбуття.
Коли ти не надто впевнений у чомусь, найкраще взяти на себе роль поплавка. Через два чи три дні я подумав, що мушу з’ясувати, чи це маркіза пособляє Джонні Картеру з марихуаною, і подався в її студію на Монмартрі. Маркіза насправді є маркізою і має купу грошей, які їй вділяє маркіз, хоча вони давно розлучилися — через марихуану і таке інше. Їхня дружба із Джонні почалася ще у Нью-Йорку, ймовірно, того самого року, коли Джонні одного ранку прокинувся знаменитим — лише тому, що хтось дав йому змогу зібрати разом чотирьох чи п’ятьох хлопців, яким подобався його стиль, і Джонні вперше зміг зіграти так, як йому самому хотілося. Це потрясло усіх. Тут не місце для критичного огляду джазової музики, ті, кого це цікавить, можуть прочитати мою книжку про Джонні і новий повоєнний стиль; та можу сказати, що десь у сорок восьмому році (скажімо, до п’ятдесятого) у музиці наче стався вибух, холодний, безгучний вибух, після якого все залишилося на своїх місцях, не було ні зойків, ні руйнувань, але шкаралупа традиції розкололася на тисячу уламків, і навіть її оборонці (і серед музикантів, і поміж публіки) засумнівалися у власній любові до того, що вже не сприймалося ними так, як раніше. Бо після Джонніної гри на альт-саксофоні не можна й далі слухати його попередників і вірити, що вони — non plus ultra[16]. Треба змиритися з тим, що доводиться вдаватися до своєрідного замаскованого відречення, яке зветься «історичним значенням», і говорити, що кожен із цих музикантів був і залишається чудовим для своєї доби. Джонні перегорнув джаз, як рука перевертає аркуш — і квит.
Маркіза, в якої просто собачий нюх на все, що зветься музикою, завжди безмірно захоплювалася Джонні та його друзями з ансамблю. Гадаю, вона витратила на них не один долар в часи існування «Клубу 33», коли більшість критиків протестувала проти Джонніних записів і оцінювала його джаз, послуговуючись давно прогнилими критеріями. Ймовірно, тоді ж маркіза почала час від часу спати з Джонні і курити з ним марихуану. Я◦часто бачив їх разом перед сесіями звукозапису чи в антрактах під час концертів, і Джонні здавався надзвичайно щасливим поруч із маркізою, дарма що в іншій ложі чи вдома на нього чекали Лен та діти. Та Джонні ніколи й гадки не мав, що таке чогось чекати, і йому невтямки, що хтось може чекати його. Навіть те, як він покинув Лен, виставляє його у всій красі. Я◦бачив поштову листівку, яку він надіслав їй з Рима після чотиримісячної відсутності (разом з іще двома музикантами він сів у літак, не попередивши Лен ані словом). На листівці зображено Ромула і Рема, які завжди дуже тішили Джонні (одна з його платівок так і називається), й написано слова: «Блукаю сам між безлічі кохань» — це рядок з поеми Ділана Томаса, якого Джонні постійно читає. Джонніні агенти в Сполучених Штатах умовились частину його гонорарів переказувати Лен, яка невдовзі сама зрозуміла, що здійснила не таку вже й погану оборудку, позбувшись Джонні. Хтось мені казав, що маркіза також дала Лен грошей, але так, щоб та не знала, від кого вони. Мене це не дивує, бо маркіза нерозсудливо добра, для неї світ схожий на ті млинці, якими вона пригощає у своїй студії, коли туди приходить купа приятелів, це своєрідний вічний млинець, до якого вона додає всіляку всячину, а потім відрізає від нього шматочки і пропонує їх у міру того, як виникає потреба.
Я◦застаю маркізу з Марселем Гавоті й Артом Букайя, вони якраз говорять про записи, зроблені Джонні вчора увечері. Всі троє кидаються до мене, наче до них зійшов з небес сам архангел: маркіза цілує до знемоги, а хлопці плескають по плечу, як це можуть робити лише контрабасист і баритоніст. Аби хоч якось від них захиститись, ховаюся за фотель — й усе це через те, що вони дізналися, що саме я дістав той розчудесний саксофон, з яким Джонні щойно записав чотири чи п’ять своїх найкращих імпровізацій. Маркіза одразу каже, що Джонні — справжнісінький гівнюх, і позаяк вона з ним посварилася (через що, вона не сказала), цей гівнюх добре знав: чек на придбання саксофона він зможе отримати від неї, тільки попросивши належним чином пробачення. Звісно, приїхавши в Париж, Джонні не захотів вибачатися — сварка, схоже, зчинилася в Лондоні два місяці тому, — тож хто міг знати, що він загубив у метро свій клятий саксофон і таке інше, і так далі. Коли маркіза починає говорити, мимоволі замислюєшся, чи не вчепився вже й до її мови стиль Діззі[17], позаяк з її уст лине нескінченна серія варіацій, які звучать в найнесподіваніших регістрах, нарешті у фіналі вона лунко б’є себе по стегнах, широко роззявляє рота і заходиться таким сміхом, немов її лоскочуть до смерті. Саме цією нагодою скористався Арт Букайя, аби детально розповісти мені про вчорашній запис, який я пропустив через свою дружину, яка захворіла на пневмонію.
