— Єдине, що важить — видати із себе все, що можеш, — кажу я, відчуваючи себе неперевершеним ідіотом.

— І щороку перемагати в читацькому голосуванні журналу «Down Beat», ясна річ, — докидає Джонні. — Звісно, що так, звісно, що так.

Я◦помаленько веду його до площі. На щастя, на розі стоїть таксі.

— Та понад усе я не сприймаю твого Бога, — бурмоче Джонні. — І не лізь до мене з цим, я забороняю. А◦якщо він справді там, за дверима, мені це до одного місця. Немає жодної заслуги в тому, щоб перейти на інший бік, бо він відчинить тобі двері. Вибити їх ногами — це так. Розтрощити кулаками, вивергати на них сперму, мочитися на них цілісінький день. Того разу в Нью-Йорку я, гадаю, відчинив ті двері своєю музикою, аж мусив спинитися, і тоді той покидьок зачинив їх перед моїм носом — а все тому, що я ніколи йому не молився, тому що ніколи не молитимуся, бо і знати не хочу цього лакея, який відчиняє двері за чайові, цього…

Бідолашний Джонні, і він ще дорікає, що такі речі не потрапляють у книжку. Вже третя ночі, мамо рідна!

Тіка вернулася до Нью-Йорка, Джонні вернувся до Нью-Йорка (без Деде, яка чудово влаштувалася в домі Луї Перрона, багатообіцяючого тромбоніста). Крихітка Леннокс вернулася до Нью-Йорка. Сезон у Парижі був такий собі, і я сумував за своїми друзями. Моя книжка про Джонні дуже добре продавалася повсюди, тож природно, що Семмі Претцал уже говорив про ймовірну екранізацію в Голлівуді, а це завжди цікаво, коли оцінити курс долара до франка. Моя дружина і далі гнівалася через ту історію з Крихіткою Леннокс, та зрештою нічого насправді серйозного не було. Крихітка підкреслено розпусна, і кожна розумна жінка мала би розуміти, що такі речі не ставлять під загрозу подружню рівновагу, а поза тим Крихітка вернулася до Нью-Йорка із Джонні. Нарешті вона змогла подарувати собі таку втіху — відплисти з Джонні на одному кораблі. Мабуть, вона вже курить з ним марихуану, така ж пропаща, як і він, бідолашка. Нещодавно в Парижі вийшла платівка із записом Amorous — якраз тоді, коли в пресі заговорили про друге видання моєї книжки і зайшла мова про її переклад німецькою. Я◦багато думав про можливі зміни і доповнення у другому виданні. Як людина чесна, наскільки дозволяє моя професія, я запитував себе, чи є потреба показати особистість мого героя в іншому світлі. Кілька разів ми обговорювали це з Делоне та Одейром, і вони насправді не знали, що мені порадити, бо вважали, що книжка чудова і подобається людям такою, як є. Мені здалося, що обидва бояться літературного розгулу: що я урешті забарвлю свій твір у відтінки, які не матимуть нічого спільного із Джонніною музикою — принаймні так, як ми всі її розуміємо. Мені здалося, що думка авторитетних людей (і моє власне рішення, було б нерозумно заперечувати це в даній ситуації) була підставою лишити друге видання без змін. Ретельне читання американських музичних журналів (чотири репортажі про Джонні, повідомлення про нову спробу самогубства — цього разу з допомогою настоянки йоду, промивання шлунка і три тижні в лікарні, потім виступи у Балтіморі, мов і не було нічого) мене достатньо заспокоїло, попри жаль, завданий тими прикрими зривами. Джонні не сказав про мою книжку жодного компрометуючого слова. Приклад (в інтерв’ю, яке у Джонні взяв Тедді Роджерс для «Storming Around», чиказького музичного журналу): «Ти читав, що написав Бруно В. про тебе в Парижі?» — «Так. Гарно написав.» — «Більш нічого не хочеш сказати про цю книжку?» — «Нічого, крім того, що написана вона добре. Бруно — чудовий хлопець». Ще би знати, що Джонні міг сказати, коли був п’яний чи обкурений, та принаймні жодних чуток про якісь спростування з його боку не було. Я◦вирішив не чіпати друге видання книжки і далі представляти Джонні таким, яким він справді є: бідакою із посереднім інтелектом, що володіє — так само, як музикант, шахіст чи поет — даром створювати щось дивовижне, не маючи жодного уявлення про масштаби своєї творчості (щонайбільше — гордість боксера, який свідомий своєї сили). Усе спонукало мене зберегти незмінним цей портрет Джонні; не варто було ускладнювати стосунки з публікою, яка дуже любить джаз, та аж ніяк — музичні чи психологічні дослідження, те, що не дає миттєвого і чітко окресленого задоволення: руки, що відбивають ритм, лиця, що розпливаються в блаженстві, музика, яка прокочується шкірою, проникає у кров, у дихання; а потім — годі, жодних розумувань.

Спочатку прийшли телеграми (Делоне, мені, а ввечері в газетах уже з’явились ідіотські коментарі); через три тижні я отримав листа від Крихітки Леннокс, яка мене не забула. «У Бельвю за ним доглядали пречудово, а коли виписали, я поїхала за ним. Ми жили в квартирі Майка Руссоло, який зараз гастролює в Норвегії. Джонні почувався дуже добре і, хоча не хотів виступати перед публікою, погодився записати платівку з хлопцями із «Клубу 33». Тобі я можу це сказати: насправді він був дуже слабий (уявляю, що хотіла цим сказати Крихітка — після нашої з нею інтрижки в Парижі) і ночами лякав мене своїми зітханнями і стогонами. Втішає мене одне, — додавала піднесено Крихітка, — що помер він щасливий і сам цього не відаючи. Він дивився телевізор і раптом упав на підлогу. Мені сказали, що смерть була миттєвою». З чого можна було зробити висновок, що Крихітки при тому не було поруч; так воно й було, бо згодом ми дізналися, що Джонні жив у домі Тіки і провів із нею п’ять днів, стривожений і пригнічений. Він говорив, що хоче покинути джаз, переїхати жити до Мексики і працювати на землі (усім їм у певний момент життя щось таке заходить в голову, це майже нудно), що Тіка пильнувала його і робила все можливе, щоб він заспокоївся і подумав про майбутнє (так згодом говорила Тіка — наче вона чи Джонні бодай колись думали про майбутнє). Посеред телепередачі, яка дуже веселила Джонні, він закашлявся, нараз різко скулився тощо. Я◦не цілком впевнений, що смерть була миттєвою, як Тіка заявила поліції (намагаючись виплутатися із величезної халепи, в яку вона потрапила через смерть Джонні в її помешканні, через марихуану, яка була там напохваті, через інші неприємності, які мала бідолашна Тіка раніше, і не зовсім переконливі результати розтину. Уявляю собі, що́ міг виявити лікар у Джонніній печінці та легенях). «Не говоритиму, якого болю завдала мені його смерть, хоч я могла би розповісти тобі дещо, — додавала ніжно ця мила Крихітка, — та колись, коли матиму більше настрою, напишу чи розповім тобі (здається, Роджерс збирається укласти зі мною контракт про гастролі в Парижі та Берліні) усе, що ти, найкращий друг Джонні, мусиш знати». І після цілої сторінки, присвяченій прокльонам Тіки, яка була призвідницею (якщо вірити Крихітці) не лише Джонніної смерті, але й атаки на Перл-Харбор та чорної чуми, бідолашна Крихітка завершувала: «Ага, щоб не забути: одного разу в Бельвю він довго питав за тобою, думки у нього плутались і він гадав, що ти в Нью-Йорку і не хочеш прийти його провідати; він весь час говорив про якісь поля, переповнені бозна-чим, а потім кликав тебе і навіть осипав тебе прокльонами, бідолаха. Ти ж знаєш, що таке гарячка. Тіка сказала Бобу Карею, що останні Джонніні слова були начебто такими: «Зліпи мою маску», але ти ж розумієш, що в ту мить…» Якби ж то я розумів. «Він дуже розтовстів, — додавала Крихітка в кінці свого листа, — і важко дихав, коли ходив». То були деталі, яких і варто було сподіватися від такої делікатної людини, як Крихітка Леннокс.

Усе це збіглося в часі із виходом другого видання моєї книжки, але, на щастя, я встиг додати некролог, який писався на всіх парах, і фото з похорону, на якому видно багатьох знаменитих джазменів. Тож біографія стала, так би мовити, завершеною. Може, недобре так казати, але я, звісно, маю на увазі суто естетичний бік. Уже говорять про новий переклад — напевне, шведською чи норвезькою мовою. Моя дружина дуже рада цій звістці.

Цікаво, що люди думають, буцім застелити ліжко — це достоту те саме, що застелити ліжко, подати руку — завжди те саме, що подати руку, а відкрити бляшанку сардин — це безконечно відкривати ту саму бляшанку сардин. «Але ж усе є неповторним, — думає П’єр, невміло розгладжуючи обтріпане синє покривало. — Вчора падав дощ, а нині сяяло сонце, вчора я сумував, а нині має прийти Мішель. Єдиним незмінним є те, що я ніколи не доб’юся, щоб це ліжко мало презентабельний вигляд». Та байдуже, жінкам подобається безлад у кімнаті холостяка, вони можуть усміхнутися (у кожному зубі проглядає мати) і поправити фіранки, переставити вазу для квітів чи стілець, сказати: тільки тобі могло прийти до голови поставити цей стіл там, де немає світла. Мішель напевне казатиме щось таке, ходитиме, торкатиметься до книжок і лампи, переставлятиме їх, а він дасть їй змогу це робити і весь час на неї дивитиметься, розтягнувшись на ліжку чи сидячи на старій канапі, дивитиметься через цигарковий дим і жадатиме її.