Слина диявола[7]
Не знати, як і розповідати про це, від першої особи чи від другої, вдаючись до третьої особи множини чи постійно вигадуючи форми, які ні на що не згодяться. Якби можна було сказати так: я бачили сходити місяць, або: нас мене болить очне дно, а особливо так: ти білява жінка були хмари що далі пропливають перед моїми твоїми вашими нашими їхніми обличчями. Що за чортівня.
А◦берешся розповідати, то було б ідеально, якби можна було піти десь випити пива, а машинка продовжувала сама (тому що я друкую на машинці). І це не просто слова. Ідеально, так, оскільки тут вічком, про яке треба розповісти, є також механізм (іншого різновиду, Контакс[8] 1.1.2.), і може виявитися, що один механізм знає про інший більше, ніж я, ти, вона — білява жінка — і хмари. Але мені щастить лише, як дурневі, тому знаю, що коли я піду, мій Ремінгтон[9] скам’яніє на столі з тим подвійно нерухомим виглядом, який буває у рухомих речей, коли вони не рухаються. Отже, мушу писати. Хтось з усіх нас мусить писати, якщо вже про це має бути розказано. Краще, коли це буду я, мертвий, не так у це вплутаний, як решта. Я, хто не бачить нічого, крім хмар, і може думати, не відволікаючись, писати, не відволікаючись (ось пропливає ще одна, сіра по краях), і згадувати, не відволікаючись. Я, мертвий (і живий, не йдеться про те, щоб когось обдурити, це зрозуміють, коли настане час, бо мені треба якось розпочинати, і я почав з того, з чого почав, що, врешті-решт, є найкращим початком, коли хочеться щось розповісти).
Раптом запитую себе, чому я повинен про це розповідати. Але якщо почнеш питати себе, чому робиш те, що робиш, якщо лише перейнятися питанням, чому приймаєш запрошення на вечерю (зараз пролітає голуб, а мені здається, що горобець), або чому, почувши від когось якусь цікаву історію, ми одразу ж починаємо відчувати щось таке, як лоскотання у шлунку і не можемо заспокоїтися, поки негайно не зайдемо в сусідній кабінет і, своєю чергою, не розповімо її; відразу ж після того ми почуваємося добре, відчуваємо задоволення і можемо знову братися до роботи. Наскільки я знаю, цього ще ніхто не пояснив, отож найкраще відкинути сором’язливість і розповісти, бо, зрештою, ніхто не соромиться того, що дихає чи назуває черевики. Це речі, які робляться, і коли відбувається щось дивне, коли в черевику ми знаходимо павука чи, вдихаючи, відчуваємо немовби бите скло, тоді треба розповісти про те, що діється, розповісти хлопцям в конторі чи лікарю. «Ох, лікарю, щоразу, коли вдихаю…» Завжди розповідати, завжди позбуватись цього неприємного лоскотання у шлунку.
І як ми вже взялися розповідати, упорядкуймо це трохи, спустімося сходами цього будинку в неділю сьомого листопада, якраз місяць тому. Сходиш із п’ятого поверху униз і опиняєшся в неділі, з несподіваним для листопада в Парижі сонцем, з величезним бажанням кудись іти, щось бачити, фотографувати (оскільки ми — фотографи, я є фотографом). Я◦знаю, що найважче буде знайти манеру розповідати це, і не боюся повторюватися. Буде важко, бо ніхто добре не знає, хто насправді розповідає: чи я, чи те, що трапилося, чи те, що зараз бачу (хмари, а часом голуб), чи я попросту розповідаю правду, що є лише моєю, і тому не є правдою, окрім як для мого шлунка, для цього бажання вибігти і якось покінчити з цим, хоч щó б то було.
Розповідатимемо поволі, й одразу стане ясно, що відбувається відповідно до того, як я пишу. Якщо мене хтось замінить, якщо я вже не знатиму, що сказати, якщо закінчаться хмари і почнеться щось інше (бо не може бути так, щоб це постійно були хмари, що пропливають, і часом голуб), якщо що-небудь з усього цього… А◦після «якщо» що написати, як правильно завершити речення? Але коли я почну ставити питання, то не розповім нічого; краще розповідати — може, розповідь буде відповіддю, принаймні для когось, хто її прочитає.
Роберто Мішель, напівфранцуз-напівчилієць, перекладач і у вільний час фотограф-аматор, вийшов з будинку під номером 11 на рю Мсьє ле Прінс в неділю, сьомого листопада цього року (зараз пропливають дві менші, сріблясті по краях). Останні три тижні він працював над перекладом французькою трактату про відводи й апеляції Хосе Норберто Альєнде, професора університету Сантьяго. Вітер у Парижі буває вкрай рідко, а ще рідше вітер, який би на розі вулиць закручувався і здіймався догори, мордуючи старі дерев’яні віконниці, за якими приголомшені господині на різний лад коментували нестабільність погоди останніми роками. Але було також і сонце, верхи на вітрі, приятель котів, і тому ніщо не могло завадити мені перейтися по набережних Сени і сфотографувати Консьєржері[10] i Сен-Шапель[11]. Була всього лишень десята ранку, і я вирахував, що близько одинадцятої буде гарне освітлення, найкраще, яке може бути восени; щоб згаяти час, я попрямував до острова Сен-Луї, почав прогулюватися вздовж Ке д’Анжу, якусь хвильку дивився на готель «Лозен»[12], прочитав сам собі вголос кілька рядків з Аполлінера, які завжди спливають у мене в пам’яті, коли я проходжу повз готель «Лозен» (це мало нагадати мені іншого поета, але Мішель є упертюхом), коли зненацька вітер ущух і сонце зробилося щонайменше удвічі більшим (я хочу сказати — теплішим, але насправді це одне і те саме). Я◦присів на парапет і відчув себе страшенно щасливим у неділю зранку.
Серед багатьох способів здолати ніщо одним із найкращих є робити фотографії — діяльність, якої дітей треба навчати змалку, позаяк вона вимагає дисципліни, естетичного виховання, доброго ока і твердої руки. Не йдеться про те, щоб чатувати на якусь побрехеньку, як якийсь репортер, і ловити ідіотський силует якоїсь знаменитості, що виходить з будинку під номером 10 на Даунінг-стріт; та в кожному разі, коли прогулюєшся з фотоапаратом, маєш ніби за обов’язок бути уважним, не прогавити те, як несподівано і прегарно відбивається сонячний промінь від старого каменю або як розвіваються в повітрі коси дівчинки, що повертається додому з хлібом чи пляшкою молока. Мішель знав, що фотограф завжди наче робить заміну власної манери бачити світ на іншу, яку йому підступно нав’язує фотоапарат (зараз пропливає величезна, майже чорна хмара). Та не зневірювався, бо добре знав, що тільки-но він вийде без свого Контакса, як до нього знову повернуться розсіяність, бачення без кадру, світло без діафрагми чи витримки 1/250. Зараз (що за слово — зараз — яка ідіотська брехня) я міг сидіти собі на поручнях над рікою, дивитись, як пропливають чорні й червоні човни, зовсім не замислюючись над сценами, які я бачив, з погляду фотографії, просто пливучи за плином речей, линучи, не рухаючись з місця, разом із часом. І вітер вже стих.
Потім я пройшовся вздовж Ке де Бурбон аж до краю острова, де є затишний майданчик (затишний тому, що маленький, а не тому, що потайний, бо навстіж відкритий ріці та небу), який мені страшенно подобається. Там не було нікого, крім якоїсь пари і, звісно, голубів; може, котрийсь із них саме пролітає повз те, що я зараз бачу. Підстрибнувши, я вмостився на парапеті і дозволив сонцю огорнути й оплутати себе, підставляючи йому обличчя, вуха, долоні (рукавички я сховав до кишені). У мене не було бажання фотографувати, і я запалив сигарету, щоб чимось себе зайняти. Гадаю, що саме тієї миті, підносячи сірник до цигарки, я вперше побачив хлопчину.
Ті, кого я сприйняв за пару, радше скидалися на сина з матір’ю, хоча у той самий час я розумів, що це не син із матір’ю, що це — пара, в тому значенні, яке ми надаємо цьому слову, коли бачимо пару, що стоїть, обіпершись на парапет, або сидить, обійнявшись, на лавці в парку. Робити мені було нічого, тож я мав удосталь часу, аби перейнятись питанням, чому хлопчина виглядає настільки неспокійним, ніби якесь лошатко чи зайченя, то запихаючи руки в кишені, то одразу ж витягаючи їх одна за одною, проводячи пальцями по волоссю, змінюючи позу. І найголовніше — чого він боїться, бо страх прочитувався в кожному його русі, страх, приглушений соромом, бажання кинутися геть, яке було настільки очевидним, наче його тіло було готове ось-ось утікати, з останніх сил стримуване гідністю.