Та якщо чесно: яке мені діло до його життя? Мене непокоїть тільки одне — що він і далі викидатиме ці коники, за якими я не можу встежити (скажімо — не хочу стежити), і врешті спростує висновки моєї книжки. Що десь бовкне, що мої твердження хибні і його музика — щось зовсім інше.
— Послухай, допіру ти сказав, що у книжці чогось бракує.
(Тепер — увага!)
— Чогось бракує, Бруно? А, так, я сказав, що чогось бракує. Бачиш, це не лише червона сукня Лен. Це… Може, насправді це урни, Бруно? Вчора я знову їх бачив, цілісіньке поле, але вони вже не були повністю закопані у землю. На деяких були написи й малюнки: велетні в шоломах, як в кіно, і з величезними дубцями в руках. Це жахливо — блукати поміж тих урн і знати, що нікого вже нема, що я один тиняюсь серед них, чогось шукаючи. Не журися, Бруно, то нічого, що ти забув про все це написати. Але ти, Бруно, — він підносить догори штивний палець, — забув написати про мене.
— Облиш, Джонні.
— Так, про мене, Бруно, про мене. І не твоя провина, що ти не зміг написати те, чого я також не можу зіграти. Коли ти там кажеш, що моя справжня біографія написана в моїх платівках, я знаю, що ти справді так думаєш, до того ж це дуже гарно звучить, але це не так. І якщо я сам не зумів зіграти, як треба, зіграти те, чим я є насправді… то хіба можна чекати від тебе чудес, Бруно. Душно тут всередині, ходімо звідси.
Я◦виходжу за ним на вулицю, ми бредемо, доки в одному з провулків за нами не ув’язується білий кіт, і Джонні надовго спиняється, щоб його погладити. Гаразд, годі, на площі Сен-Мішель я піймаю таксі, відвезу його в готель, а потім поїду додому. Зрештою нічого страшного не сталося; якоїсь миті я злякався, що Джонні розробив таку собі антитеорію моєї книжки і випробовує її на мені, перед тим як чимдуж роздзвонити її повсюди. Бідолашний Джонні, що гладить білого кота. Насправді, єдине, що він сказав — що ніхто нічого ні про кого не знає, а це не новина. Кожна біографія приймає це як самоочевидне і далі триває, чорт забирай. Ходімо, Джонні, ходімо додому, бо вже пізно.
— Не думай, що річ лише в цьому, — каже, раптово випрямляючись, Джонні, немов прочитавши мої думки. — Є ще Бог, любий мій. Ось тут ти дав маху.
— Ходімо, Джонні, ходімо додому, вже пізно.
— Є те, що ти і такі самі, як мій друзяка Бруно, називають Богом. Тюбик зубної пасти зранку — це вони називають Богом. Помийне відро — це вони називають Богом. Страх ґиґнути — це вони називають Богом. І тобі стало совісті змішати мене з цим лайном, ти написав, що моє дитинство, моя сім’я, бозна-яка родова спадковість… Ціла купа тухлих яєць, і ти серед них квокчеш, дуже вдоволений своїм Богом. Не треба мені твого Бога, він ніколи не був моїм.
— Я◦тільки сказав, що негритянська музика…
— Не треба мені твого Бога, — повторює Джонні. — Чому ти мені його нав’язав у своїй книжці? Я◦не знаю, чи є Бог, я граю свою музику, творю свого Бога, не потрібні мені твої вигадки, залиш їх для Махалії Джексон[20] чи Папи Римського, і ти негайно забереш це зі своєї книжки.
— Якщо ти наполягаєш, — кажу я, аби щось сказати. — У другому виданні.
— Я◦такий самотній, як цей кіт, значно самотніший, бо я це знаю, а він ні. От зараза, він подряпав мені руку. Бруно, джаз — це не лише музика, а я — не лише Джонні Картер.
— Саме це я і хотів сказати, коли написав, що іноді ти граєш, немовби…
— Немовби на мене срачка напала, — каже Джонні, і вперше за ніч я відчуваю, що він розлютився. — Вже й сказати нічого не можна, ти відразу перекладаєш це на свою паскудну мову. Якщо під час моєї гри ти бачиш ангелів, це не моя вина. Якщо інші роззявляють рота і кажуть, що я досяг досконалості, це не моя вина. А◦найгірше те — і про це ти справді забув сказати у своїй книжці, Бруно, — що я нічого не вартий, що те, що я граю, і те, що люди мені аплодують, нічого не варте, насправді нічого не варте.
Дійсно надзвичайна скромність, та ще й о цій нічній порі. Цей Джонні…
— Як тобі пояснити? — кричить Джонні, хапаючи мене за плечі і термосячи з боку в бік. («La paix!»[21] — кричать із вікна). — Питання не в тому, більше музики чи менше музики, не в тому річ… Наприклад, є ж різниця між тим, жива Бі чи мертва. Те, що я граю — це мертва Бі, розумієш? А◦я хочу, я хочу… І через це я іноді топчу свій саксофон, а люди думають, що це з перепою. Звісно, я справді завжди п’яний, коли це роблю, бо, як би там не було, сакс коштує купу грошей.
— Ходімо сюди. Я◦візьму таксі і відвезу тебе в готель.
— Ти — сама доброта, Бруно, — глузує Джонні. — Друзяка Бруно занотовує в своєму записнику все, що йому кажеш, крім того, що важливе. Ніколи не думав, що ти можеш все так переплутати, доки Арт не дав мені ту книжку. Спочатку мені здалося, що ти говориш про когось іншого, про Ронні чи Марселя, та потім — Джонні те, Джонні се, тобто йшлося про мене, і я спитав себе: хіба це я? Там і про мене в Балтіморі, і про Бердленд, і про те, що мій стиль… Послухай, — додає він майже холодно, — не те, щоб я не розумів, що ти написав книжку для публіки. Це прекрасно, і з усім, що ти написав про мою манеру гри і моє відчуття джазу, я абсолютно згоден. Навіщо нам і далі сперечатися про книжку? Сміття у річці, он та соломинка, що плаває при березі, — це твоя книга. А◦я — он та інша соломинка, а ти — ось та пляшка, що пропливає, погойдуючись. Бруно, я помру, так і не знайшовши… не знайшовши…
Я◦підтримую його під руки і спираю на парапет набережної. Він занурюється в свою звиклу маячню, белькоче уривки слів, спльовує.
— Так і не знайшовши, — повторює. — Не знайшовши…
— Що ти хочеш знайти, брате? — кажу я йому. — Не треба просити неможливого, того, що ти знайшов, вистачило би…
— Для тебе, знаю, — каже Джонні злостиво. — Для Арта, для Деде, для Лен… Ти не знаєш, як це… Так, іноді двері починали відчинятися… Дивися, дві соломинки зійшлися і танцюють одна з одною. Гарно… Починали відчинятися… Час… я тобі вже казав, мені здається, що ота штука про час… Бруно, усе своє життя я в своїй музиці добивався, щоб ті двері нарешті відчинилися. Бодай трохи, бодай якась шпаринка… Пам’ятаю, як одного вечора в Нью-Йорку… Червона сукня. Так, червона, вона їй дуже личила. Отож, одного вечора ми з Майлзом і Холом були… гадаю, приблизно з годину ми грали для себе і були такі щасливі… Майлз грав щось таке гарне, що я мало не впав зі стільця. А◦потім вступив я, заплющив очі і — полетів. Присягаюсь тобі, Бруно, я летів… Я◦чув себе, наче здалеку, але всередині мене, поруч мене хтось стояв… Ні, не зовсім хтось… Поглянь на пляшку, просто неймовірно, як вона вигойдується… То не був хтось, завжди шукаєш порівняння… Це була певність, повний збіг, як у деяких снах, коли усі проблеми вирішив, Лен з дівчатками чекають на тебе з печеною індичкою, і ти в машині не натрапляєш на червоне світло. Усе котиться гладко, як більярдна куля. І той біля мене — то був наче я сам, але не займав жодного місця, не був у Нью-Йорку, а головне, був поза часом, без «потім», не було ніякого «потім»… Якийсь час було тільки «завжди»… І я не знав, що це обман, що це відбувається, бо я з головою поринув у музику, і щойно я закінчу грати — бо, врешті-решт, колись треба було дати бідному Холу відвести душу на фортепіано, — як у ту ж мить впаду сторчголов у самого себе…
Він тихо плаче, витирає очі своїми брудними руками. Я◦вже не знаю, що робити: вже так пізно, від ріки тягне вогкістю, ми обидвоє застудимось.
— Мені здається, що я хотів плавати без води, — бурмотів Джонні. — Здається, хотів мати червону сукню Лен, але без Лен. І Бі померла, Бруно. Гадаю, ти маєш рацію: твоя книжка чудова.
— Облиш, Джонні, я не ображатимусь через те, що тобі вона видалась поганою.
— Не в тому річ, твоя книжка добра, бо… бо в ній немає урн, Бруно. Вона — як гра Сачмо[22], така чиста, така ясна. Тобі не здається, що те, що грає Сачмо, схоже на день народження чи на якесь благодіяння? Ми… Кажу тобі, я хотів плавати без води. Мені здавалося… але треба бути ідіотом… мені здавалося, що одного дня я знайду щось інше. Я◦не був задоволений, думав, що добрі речі: червона сукня Лен і навіть Бі — це як мишоловки, я не вмію пояснити це по-іншому. Пастки, аби людина змирилася, розумієш, аби казала, що все добре. Бруно, я гадаю, що Лен і джаз, так, навіть джаз, були, як рекламні оголошення в журналі, як гарненькі забавки, щоб я змирився, як змирився ти, тому що маєш Париж, дружину, роботу… А◦в мене був сакс… і секс, як каже книжка. Це все, що було потрібне. Пастки, любий мій… бо не може бути, щоб не було чогось іншого, не може бути, щоб ми були так близько, відразу за дверима…
