— Тіка може підтвердити, — каже Арт, киваючи на маркізу, що труситься від сміху. — Бруно, ти не можеш навіть уявити собі, що це було, доки не почуєш тих записів. Якщо Бог і був десь учора, то можеш мені повірити: він був у тій триклятій студії звукозапису, де гаряче було, як у пеклі. Пам’ятаєш «Willow tree», Марселю?

— Чи я пам’ятаю, — відповів Марсель. — Цей дурень питає, чи я пам’ятаю. Та я з ніг до голови витатуюваний «Willow tree».

Тіка приносить нам по хайболу, і ми зручно вмощуємося, щоб побалакати. Насправді про вчорашній запис ми майже не говоримо — кожен музикант знає, що про ці речі неможливо говорити, але навіть те, що я почув, повернуло мені слабку надію, і я подумав, що мій саксофон, можливо, принесе Джонні удачу. Утім не бракувало і кумедних історій, які могли остудити цю надію — наприклад, те, як Джонні у перерві між записами скинув черевики і ходив по студії босий. Натомість він помирився з маркізою і пообіцяв прийти до неї, аби перехилити чарчину перед сьогоднішнім вечірнім виступом.

— Ти знаєш дівчину, з якою зараз живе Джонні? — поцікавилася Тіка.

Я◦описую її якомога лаконічніше, але Марсель доповнює мене на французький манір: з усілякими відтінками і натяками, які маркізу страшенно звеселяють. І жодної згадки про марихуану, та я настільки підозріливий, що, здається, відчуваю в повітрі студії її запах, не кажучи вже про те, що у Тіки така сама манера сміятися, яку я часом помічаю у Джонні і Арта, і яка виказує наркоманів. Цікаво, де Джонні роздобув наркотики, якщо вони з маркізою були посварені; моя довіра до Деде різко випаровується, якщо я взагалі їй довіряв. Насправді, усі вони одним миром мазані.

Я◦трохи заздрю цій подібності, яка їх зближує і так легко робить спільниками. Мені з мого пуританського світу (я не мушу в цьому зізнаватись: кожному, хто мене знає, відомо про мою відразу до будь-якого вияву аморальності) вони здаються хворими ангелами, які дратують своєю безвідповідальністю, але розплачуються за турботу про них такими речами, як Джонніні платівки чи маркізина щедрість. Та це не все, і я хотів би примусити себе це сказати: я їм заздрю, заздрю Джонні, отому потойбічному Джонні, хоча ніхто не знає, що це таке — той інший бік. Заздрю всьому, окрім його страждань — це те, чого нікому не збагнути, та навіть у його стражданнях, либонь, є прикмети того, у чому мені відмовлено. Я◦заздрю Джонні і водночас мене бісить, що він руйнує себе, розтринькуючи свій талант, тупо нагромаджуючи безумства, до яких його змушує життя. Гадаю, що якби Джонні міг направляти це життя, нічим заради нього не жертвуючи, навіть наркотиками, якби він краще пілотував цей літак, який уже п’ять років летить наосліп, то, може, закінчив би цілком зле — остаточно збожеволів чи помер би, але таки наблизився до суті того, що він шукає в своїх сумних монологах апостеріорі, у своїх розповідях про захопливі переживання, які обриваються на середині. І я це терплю через власне боягузтво і, може, насправді хотів би, щоб Джонні нараз згинув — як зірка, що розлітається на тисячі скалок і на цілий тиждень зоставляє астрономів у дурнях; а потім вкладаєшся спати, і завтра новий день.

Могло видатися, що Джонні підозрював, про що я думаю, бо, увійшовши, він весело зі мною привітався і майже відразу підійшов і сів біля мене — після того, як поцілував і покружляв у повітрі маркізу й обмінявся з нею та Артом складним ритуалом звуконаслідування, який усіх страшенно розвеселив.

— Бруно, — сказав він, умостившись на найкращій канапі, — ця дудка — просто диво, нехай ось вони тобі розкажуть, що я вчора з неї добував. У Тіки котилися сльози, як грушки, і гадаю не через те, що вона заборгувала своїй кравчині, еге ж, Тіко?

Мені хотілося почути ще щось про вчорашній запис, та Джонні вдовольнився тільки цим виплеском гордощів. Майже відразу вони з Марселем стали говорити про нинішню вечірню програму, про те, як їм обом личать блискучі сірі костюми, в яких вони виступатимуть на сцені. Джонні і справді добре виглядає, помітно, що останні кілька днів він курить, знаючи міру; мабуть, викурює лише дозу, яка необхідна йому, щоб грати з насолодою. Я◦саме думаю про це, коли Джонні кладе руку мені на плече і, нахилившись, каже:

— Деде казала, що того вечора я дуже негарно повівся.

— Забудь.

— Але ж я чудово все пам’ятаю. І якщо хочеш знати мою думку, то насправді я вчинив колосально. Ти мав би бути радий, що я так тримався з тобою; повір, я не роблю цього ні з ким. Це доказ того, як я тебе ціную. Нам треба піти кудись удвох і обговорити купу речей. Бо тут… — він зневажливо випинає нижню губу і сміється, знизуючи плечима, здається, що він пританцьовує на канапі. — Бруно, старий. Деде каже, що я поводився направду дуже зле.

— У тебе був грип. Тобі вже краще?

— Ніякий то не був грип. Прийшов лікар і відразу став говорити, що він страшенно любить джаз і що я мушу колись прийти до нього додому, аби послухати його платівки. Деде розповіла, що ти дав їй грошей.

— Щоб ви могли якось перебитися, заки тобі заплатять. Ну, а як ти нині чуєшся?

— Маю бажання грати і зіграв би зараз же, якби мав саксофон, але Деде вперлася, що сама принесе його у театр. Це приголомшливий саксофон. Вчора мені здавалося, що я кохаюся, коли грав на ньому. Бачив би ти обличчя Тіки, коли я скінчив. Ти ревнувала, Тіко?

Вони знову голосно регочуть, і Джонні видається цілком нормальним бігати по студії, високо підстрибуючи з утіхи, й на пару з Артом танцювати без музики, піднімаючи та опускаючи брови на позначення ритму. Неможливо сердитися на Джонні чи Арта — це однаково, що гніватися на вітер, бо він куйовдить нам волосся. Ми з Тікою й Марселем стиха обмінюємося думками про нинішній вечірній виступ. Марсель упевнений, що Джонні повторить свій колосальний успіх, як у 1951 році, коли він уперше приїхав до Парижа. Після вчорашнього він певен, що все вийде чудово. Хотів би і я почуватися таким спокійним, як він, та в кожному разі усе, що я можу зробити, це сидіти у першому ряду і слухати концерт. Принаймні я можу бути спокійний, що Джонні не накурився, як того вечора у Балтіморі. Коли я сказав про це маркізі, вона стиснула мені руку так, наче збиралася скочити у воду. Арт і Джонні підходять до рояля, й Арт награє для Джонні нову тему, той підспівує і киває у такт головою. Обидва дуже елегантні у своїх сірих костюмах, хоча Джонні псує жирок, яким він обріс останнім часом.

Ми з Тікою говоримо про той вечір у Балтіморі, коли з Джонні сталася перша жахлива криза. Коли ми говоримо, я дивлюсь їй у вічі, бо хочу упевнитися, що вона мене розуміє і цього разу не поступиться. Якщо Джонні вип’є забагато коньяку чи викурить бодай дрібку марихуани, концерт провалиться і все піде прахом. Париж — не провінційне казино, тут на Джонні націлені погляди усіх і кожного. Від цієї думки у мене в роті з’являється гіркий присмак, якого я ніяк не можу позбутися, присмак злості: не проти Джонні чи того, що з ним відбувається; радше проти себе і людей, які його оточують, проти маркізи і Марселя, наприклад. По суті, ми є бандою егоїстів і, прикриваючись турботою про Джонні, насправді рятуємо наше про нього уявлення, передчуваємо нове задоволення, яке він нам подарує, наводимо глянц на колективно спорудженій нами статуї, яку ми намагаємося будь-що захистити.

Провал Джонні завадив би успіху моєї книжки (ось-ось мають вийти її переклади англійською та італійською мовами), і, ймовірно, саме такі переживання становлять частину моєї турботи про нього. Арту і Марселю він потрібен, щоб заробляти на хліб, а маркізі… Хтозна, що бачить у Джонні маркіза, крім його таланту. Усе це не має нічого спільного з тим іншим Джонні, і раптом я усвідомлюю, що він, либонь, саме це і хотів мені сказати, коли зірвав із себе ковдру і постав переді мною голий-голісінький — Джонні без саксофона, без грошей і одягу, Джонні, одержимий чимось, чого не здатен осягнути його убогий розум, але що витає в його музиці, пестить його шкіру і, можливо, готує до несподіваного стрибка, якого ми ніколи не збагнемо.