Він зосереджено думає.

— …уповільнену еластичність, — додає він несподівано.

Я◦захоплено і схвально киваю. Браво, Джонні. І це людина, яка каже, що не здатна думати. Ось тобі й Джонні. Тепер мені направду цікаво, що́ він скаже далі. Він це розуміє і дивиться на мене лукаво, як ніколи.

— Ти гадаєш, Бруно, я зможу роздобути десь інший саксофон, щоб грати післязавтра?

— Так, але тобі треба буде шануватися.

— Звісно, мені треба буде шануватися.

— Місячний контракт, — пояснює бідолашна Деде. — Два тижні виступів у клубі Ремі, два концерти і дві платівки. Ми могли би чудово облаштуватися.

— Місячний контракт, — передражнює її Джонні, потрясаючи руками. — Клуб Ремі, два концерти і дві платівки. Бе-бата-боп-боп-боп, чррр. Хочу пити, хочу пити, хочу пити. І курити, і курити, і курити. Найбільше хочу курити.

Я◦простягаю йому пачку «Голуаз», хоча добре знаю, що він думає про наркотик. Уже вечір, коридором починають снувати люди, чутно арабську мову, чийсь спів. Деде кудись пішла, мабуть, щось купити на вечерю. Я◦відчуваю руку Джонні на своєму коліні.

— Вона чудова дівчина, повір. Але як вона мені остогидла. Я◦вже давно її не люблю, насилу терплю. Вона ще й досі час від часу мене збуджує, уміє кохатися, як… — він на італійський манір складає докупи пальці. — Але я мушу її збутися і вернутися у Нью-Йорк. Я◦мушу вернутися у Нью-Йорк, Бруно, це головне.

— Навіщо? Там тобі велося гірше, ніж тут. Я◦маю на увазі не роботу, а саме твоє життя. Мені здається, що тут у тебе більше друзів.

— Так, тут є ти, маркіза і хлопці з клубу… Ти колись кохався з маркізою, Бруно?

— Ні.

— Ну, це щось… Та я розповідав тобі про метро, не знаю, чому ми змінили тему. Метро — це великий винахід, Бруно. Одного дня я почав щось відчувати в метро, та потім забув… І тоді воно повторилося — через два чи три дні. І врешті я зрозумів. Знаєш, це легко пояснити, та легко тому, що насправді це несправжнє пояснення. Справжнє пояснення просто не можна відшукати. Тобі треба було би сісти в метро і чекати, коли з тобою це станеться, хоча мені здається, що таке буває тільки зі мною. Це правда, що ти ніколи не кохався з маркізою? Ти мусиш попросити її вилізти на позолочений ослінчик, який стоїть у неї в кутку спальні, біля дуже гарної лампи, а тоді… О, ця уже вернулася.

Входить Деде з якимсь пакунком і дивиться на Джонні.

— У тебе ще сильніший жар. Я◦вже зателефонувала лікареві, він прийде о десятій. Казав, що тобі потрібен спокій.

— Гаразд, гаразд, але спочатку я розповім Бруно про метро. На днях я добре зрозумів, що відбувається. Я◦почав думати про свою стару, потім про Лен з дітьми, і, звісно, мені відразу уявилося, що я прогулююся своїм кварталом, бачу обличчя дітей, якими вони тоді були. То не було думання, здається, я вже не раз казав тобі, що ніколи не думаю. Я◦наче стою на розі і бачу, як мимо пропливає те, про що думаю. Але я не думаю про те, що бачу. Розумієш? Джим каже, що всі люди однакові і що загалом (так він каже) ніхто не думає сам собою. Припустімо, це так, однак проблема в тому, що я сів у метро на станції «Сен-Мішель» й одразу ж почав думати про Лен та дітей і уявляти свій квартал. Тільки-но сів і став про них думати. Та водночас я усвідомлював, що я в метро, і бачив, що десь за хвилину ми під’їхали до станції «Одеон», що люди виходять і заходять. Отже, я й далі думав про Лен і бачив свою стару, яка вернулася із закупів, а тоді побачив їх усіх, я був із ними — так гарно я не почувався вже давно. Від спогадів мені завжди з душі верне, але цього разу мені було приємно думати про дітей і бачити їх. Якщо я розповідатиму тобі все, що бачив, ти не повіриш, бо це зайняло би багатенько часу. Навіть якщо не вдаватися в деталі. Розповім тобі, наприклад, одне: я бачив Лен у зеленій сукні, яку вона вдягала, коли йшла до «Клубу 33», де я грав разом з Гемпом. Я◦бачив на тій сукні стрічки, бант, оздобу біля викоту, комір… Не все нараз, насправді я ходив довкола Лениної сукні і розглядав її поволеньки. А◦потім дивився на обличчя Лен і на лиця дітей. Далі згадав Майка, який жив у сусідній кімнаті, і те, як він розповідав мені історію про диких коней в Колорадо, він працював на ранчо і говорив, випинаючи груди, наче справжній ковбой…

— Джонні, — каже Деде зі свого кутка.

— Зауваж, я переповідаю тобі лише шматочок з того, що думав і бачив. Скільки часу я розповідаю тобі це?

— Не знаю, мабуть, хвилини дві.

— Мабуть, хвилини дві, — повторює за мною Джонні. — Дві хвилини, а я розказав тобі тільки дещицю з того, що побачив. Якби я розповів тобі усе, що робили діти, і те, як Гемп грав «Save it, pretty mamma» і я вислухав кожну ноту, розумієш, кожнісіньку ноту, а Гемп не з тих, хто швидко втомлюється, якби я розповів тобі, що чув також довжелезну молитву моєї старої, в якій вона щось говорила про капусту, просила змилуватися над моїм старим і мною, казала щось про капустяні голови… Якби я детально розповів тобі усе це, минуло би більше, ніж дві хвилини, га, Бруно?

— Якщо ти справді усе це чув і бачив, минула би добряча чверть години, — кажу я зі сміхом.

— Минула би добряча чверть години, еге ж, Бруно? Тоді скажи мені, як може бути, що раптом я відчуваю, що метро зупиняється, я вихоплююсь зі спогадів про свою стару, про Лен і все решта — і бачу, що ми на станції «Сен-Жермен-де-Пре», до якої від «Одеону» їхати рівно півтори хвилини.

Я◦ніколи не переймаюся занадто тим, що говорить Джонні, та зараз він дивиться на мене так, що я відчуваю внутрішній холодок.

— Заледве півтори хвилини за твоїм часом, за часом отої, — злостиво каже Джонні. — За годинником в метро і за моїм власним, дідько би їх узяв. Тоді як може бути, що я думав чверть години, га, Бруно? Як можна чверть години подумати за півтори хвилини? Присягаюсь тобі, у той день я не викурив ні грама, ні листочка, — додає він, виправдовуючись, наче дитина. — Потім це знову повторилося, тепер зі мною таке трапляється повсюди. Але, — додає він хитро, — тільки в метро я можу це усвідомити, бо їхати в метро — однаково що сидіти всередині годинника. Станції — це хвилини, розумієш, це ваш час, той, що зараз; але я знаю, що є інший, і думаю, думаю…

Він затуляє обличчя руками і тремтить. Я б залюбки вже пішов, але не знаю, як попрощатися, щоб не засмутити Джонні, бо він страшенно ображається на друзів. Якщо він продовжуватиме у тому ж дусі, йому це зашкодить, принаймні з Деде він про такі речі не говоритиме.

— Бруно, якби я міг просто жити, як у ці миті, чи як тоді, коли граю і час також змінюється… Ти розумієш, що могло би статися за півтори хвилини… Тоді кожна людина, не лише я, але й ота он, і ти, і хлопці могли би жити сотні років. Якби ми зрозуміли як, то могли би проживати у тисячу разів більше, ніж проживаємо через годинники, через цю манію з хвилинами, із завтра, післязавтра…

Я◦витискаю із себе усміх, невиразно усвідомлюючи, що він має рацію, але що те, що він підозрює, і те, що я вгадую за його підозрами, як завжди, розвіється, заледве я вийду на вулицю і занурюся в своє щоденне життя. Тої миті я впевнений, що Джонні говорить щось, породжене не тільки тим, що він наполовину божевільний, що реальність від нього вислизає і лишає замість себе таку собі пародію, яку він перетворює в надію. Усе, що каже Джонні в такі миті (вже понад п’ять років він і мені, і всім говорить схожі речі), не можна слухати, обіцяючи собі подумати про це ще згодом. Тільки-но ти опиняєшся на вулиці, тільки-но це спогад, а не сам Джонні повторює оті слова, як усе стає навіяним марихуаною витвором уяви, одноманітним белькотанням (не він один говорить такі речі, день у день дізнаєшся про подібні сповіді). І після зачудування постає роздратування, принаймні в мене з’являється таке відчуття, наче Джонні брав мене на глузи. Але буває таке завжди наступного дня, не тоді, коли Джонні мені про це говорить, бо тоді я відчуваю, що є щось, готове десь поступитися, світло, яке домагається, щоби його запалили, чи, радше, що треба щось розбити, розтрощити ущент, як колоду, в яку вганяють клин і б’ють по ньому молотком. Проте у Джонні вже немає сили щось трощити, і я навіть не знаю, який потрібен молоток, аби вбити клин, якого я також не уявляю.