Приголосні звуки вимовляти важко, тому що ми ніколи не чуємо їх окремо, без супроводу голосних. Тому літера «р» називається «ер». Без початкового «е» її ім’я звучить дивно. А ще деякі приголосні вимагають складних маніпуляцій артикуляційним апаратом, наприклад вібрації кінчика язика для /р/ чи вибухового розмикання губ для /п/. Склади вимовляти набагато легше, особливо якщо до них входить один приголосний та один голосний, наприклад «па»[83].

В іспанській та італійській мовах[84] між фонемами й літерами існує чітка відповідність, яку легко встановити. А от для англійської й французької це не характерно, тому читачам доводиться розшифровувати складніший код і сканувати поглядом одразу кілька літер, щоб правильно їх вимовити.

Вагу експресивного компонента читання часто недооцінюють, мабуть, тому, що люди можуть читати мовчки. Але навіть ознайомлюючись із текстом подумки, ми сповільнюємося на словах, які важко вимовити. Це свідчить, що наш внутрішній голос вимовляє прочитане, навіть якщо в зовнішній світ не долинає ані слова.

Отож, коли людина опановує читання, вона одночасно вчиться говорити й слухати. Вимовляючи «Париж», ми продукуємо суцільний звуковий потік[85]. Для людини, яка не вміє читати, розчленувати це слово на /п/, /а/, /р/, /и/, /ж/ — те саме, що розділити кульку зім’ятого, перемішаного пластиліну на початкові кольори. Неможливо. Так відбувається тому, що природними структурними елементами слова здаються склади, а не фонеми. Так само, якщо не вміти читати, дуже важко відповісти, що станеться, коли забрати «П» зі слова «Париж». Необхідне для цього вміння розбивати звучання слова на фонеми називається фонологічною обізнаністю. Вона розвивається в процесі читання, а не закладена від природи.

Щоб сприймати фонему як найменшу структурну одиницю мови, потрібно, щоб у неї був ярлик — назва, яка вирізняє її й перетворює на об’єкт у потоці звуків. Саме тому фонологічна обізнаність формується під час читання. Літери, які репрезентують фонему, стають цими ярликами. Отже, знайомство з фонемами — важливий компонент читання. Насправді більшість труднощів під час читання спричинена не візуальними, а слуховими й звуковими аспектами. І одна з найпоширеніших помилок учителів — це нехтування його фонологічним аспектом.

У тенетах слів

Дислексія — це, мабуть, найпоказовіший приклад того, що нейронаука приносить користь освіті. По-перше, дослідження мозку виявили, що це порушення не пов’язане з мотивацією й інтелектом, а виникає внаслідок конкретних проблем у церебральних областях, які з’єднують зір із фонологією. Біологічна складова дислексії зовсім не означає, що її неможливо зменшити або виправити. Це не стигма. Якраз навпаки — так ми можемо зрозуміти проблему, з якою іноді стикаються діти, що вчаться читати.

Поширена думка, що проблема дислексії криється у зоровому аналізаторі, помилкова: зазвичай найбільше труднощів спричиняє світ звуків, а саме розпізнавання й вимова фонем. Це відкриття дозволяє розробити прості, але ефективні вправи для боротьби з дислексією. Вони спрямовані не на вдосконалення зору, а на розвиток фонологічної обізнаності. Приклад такого завдання — запропонувати дитині послухати й вловити різницю між «париж, ариж, париж, ариж…». Гра, під час якої у слові потрібно щоразу прибирати по одній фонемі, — теж чудова вправа для розвитку навичок читання: «Снігур-снігу-сніг-сні-ні-і».

Окрім цього, нейронаука допомагає розпізнати дислексію на ранніх стадіях. Іноді батьки виявляють, що дитині важко читати, досить пізно, коли дорогоцінні місяці, а то й роки навчання вже втрачені. Рання діагностика дислексії (як часто буває в медицині) суттєво змінює прогнози. Проте водночас ми повинні зважати на очевидну делікатність теми й торкатися її обережно та розсудливо. Так, діагноз на ранньому етапі збільшує шанси, але ризик стигматизації й самоздійснюваного пророцтва теж досить високий.

Рішення дається важко, зокрема тому, що ми не здатні точно передбачити дислексію й говоримо тільки про схильність до неї. Розглянемо яскравіший приклад — вроджену глухоту. Без втручання науки її діагностують пізно, тому що перші кілька місяців життя немовляти непомітно, що воно не реагує на звуки. Якщо ж поставити діагноз одразу, батьки почнуть використовувати мову жестів і символів, і глуха дитина виросте в атмосфері гарної комунікації, що дуже важливо. Її світ буде повнішим і нормальним. Визнання важливості ранньої діагностики кардинально змінило лікувальну практику. Через кілька днів після народження немовлята проходять звуковий тест, який визначає наявність вад слуху. Завдяки ранній діагностиці можливої глухоти батьки мають шанс зосередитися на цьому аспекті й поліпшити соціальний розвиток дитини. Ситуація з дислексією досить подібна: реакція мозку на фонеми на першому році життя визначає можливі труднощі через кілька років, коли настане час вчитися читати.

Тема настільки делікатна, що виникає спокуса просто заплющити на неї очі. Але утриматися від рішення — це також рішення. Залишити все як є набагато простіше, проте така ухвала не знімає з батьків відповідальності. У найближчому майбутньому ми зможемо визначити ймовірність дислексії в дитини, і від цього нікуди не подітися. Тому на кожному рівні суспільства — від батьків, учителів і директорів шкіл до урядовців — слід вирішити, що робити з такою інформацією. І, звісно, це вже виходить за межі й повноваження науки.

На мою думку, інформацію про ймовірність дислексії потрібно враховувати й обережно, без стигматизації використовувати. Було б добре, якби батьки й вихователі знали, що в дитини висока ймовірність труднощів із читанням. Тоді вони давали б їй корисні й досить цікаві фонологічні вправи, які дарують шанс попрацювати над слабким місцем та опанувати читання. Отже, у дитини з’явилася б можливість почати навчання в школі на одному рівні з однолітками.

Тепер підсумуємо:

1) ви не можете читати без уміння вимовляти відповідні звуки;

2) фонологічна обізнаність — це фундаментальна складова читання, пов’язана зі звуком, а не зображенням;

3) ця здатність у кожної дитини індивідуальна: у декого слухова система налаштована на розрізнення фонем іще до того, як вони починають опановувати читання, тоді як інші сприймають звуки як більш пов’язані між собою;

4) низький ступінь деталізації фонологічної системи в дитини є передумовою виникнення дислексії;

5) починаючи з двох-трьох років фонологічну обізнаність можна стимулювати за допомогою безпечних і веселих завдань, елементарних словесних ігор, щоб до моменту, коли дитина почне читати, натренувати її здатність розрізняти фонеми.

Дослідження розвитку читання — дуже красномовний приклад практичної користі вивчення людського мозку для навчального процесу. Він також співзвучний із головною метою цієї книжки — виявити, як осмислення здобутків науки допомагає нам зрозуміти себе й краще комунікувати з іншими.

Хоча здоровий глузд підказує, що навчання — це засвоєння нових знань, Сократ у цьому засумнівався. Він вважав, що це процес реорганізації й пригадування знань, які ми вже маємо. Моя смілива гіпотеза йде ще далі: навчання слід розуміти як редагування (у його опозиції до письма). Часом, щоб опанувати якесь уміння, потрібно втратити знання. Іноді навчитися означає забути. Стерти зайву інформацію, яка займає простір чи навіть гірше — заважає ефективній розумовій діяльності.

Маленькі діти часто пишуть літери задом наперед. Іноді це слова чи цілі речення ніби в дзеркальному відображенні. Якщо порівняти з іншими «помилками» у ході навчання, цю трактують як милу тимчасову незграбність, і ніхто не звертає на неї особливої уваги. Та насправді це вияв справжньої майстерності. По-перше, ніхто не вчив дитину писати дзеркально. Вона сама навчилася. По-друге, дзеркальне письмо дуже складне. Просто спробуйте написати навпаки ціле речення. А в дітей це виходить легко.