Когнітивні здібності розвиваються неоднаково. Одні є вродженими, як-от здатність формувати поняття. Інші лише починають окреслюватися в перші місяці життя, приміром виконавчі функції. Найяскравіший приклад — розвиток системи уваги. Когнітивна нейронаука називає увагою механізм, що дозволяє нам вибірково фокусуватися на одному конкретному елементі інформації й ігнорувати інші, які надходять водночас.

Кожному з нас іноді — або й часто — буває важко зосередитися. Наприклад, ми з кимось розмовляємо, а поруч відбувається інша цікава бесіда[6]. З ввічливості хочеться й далі зосереджуватися на співрозмовникові, але наші слух, зір і думки повертають в інше русло. Цей приклад розкриває дві складові, які керують увагою й спрямовують її: ендогенну, що йде зсередини у вигляді прагнення сконцентруватися на чомусь, і екзогенну, яка з’являється через зовнішні стимули[7]. Так само напруження виникає між цими системами, коли ми перебуваємо за кермом і хочемо зосередитися на дорозі, але навколо миготять агресивна реклама, яскраве світло чи мальовничі краєвиди. Маркетологи чудово розуміють, що ці елементи запускають механізми екзогенної уваги.

Майкл Познер, один із батьків когнітивної нейронауки, сепарував механізми уваги[8] й з’ясував, що вони мають такі складові:

1) ендогенна орієнтація;

2) екзогенна орієнтація;

3) здатність утримувати увагу;

4) здатність її вивільняти.

Також він виявив, що в кожному з цих процесів беруть участь різні системи лобової, тім’яної та передньої поясної кори. Ба більше, дослідник з’ясував, що елементи механізму пам’яті розвиваються не синхронно, а кожен у своєму темпі.

Наприклад, система, яка дозволяє нам скерувати увагу на новий елемент (ендогенна увага), завершує формуватися набагато раніше, ніж система вивільнення уваги. А отже, відволіктися від чогось вольовим зусиллям просто неймовірно важко. Якщо розуміти це, то впоратися з дітьми стане набагато простіше. Наприклад, зупинити невтішне голосіння малечі.

Батьки дізнаються цей секрет випадково, але для людини, яка розуміє принципи розвитку уваги, він очевидний: не наказувати заспокоїтися, а запропонувати нове заняття, яке відволіче увагу дитини. І невтішне ридання, наче за помахом чарівної палички, припиниться ipso facto[9]. Здебільшого дитину нічого не засмучує і в неї нічого не болить, малюк плаче суто за інерцією. Фокус спрацьовує з дітьми по всьому світу, і це не магія й не збіг. Він відображає людські можливості на цьому етапі розвитку: ми здатні перемкнути увагу, діставши зовнішній стимул, але не можемо відволіктися з власної волі.

Виявлення механізмів роботи розуму сприяє спокійнішим міжособистісним стосункам. Ніхто ж не вимагає від шестимісячної дитини бігати й не розчаровується, коли в неї це не виходить. Розуміння засад розвитку уваги теж допомагає уникнути вимог, які малеча просто не здатна виконати, наприклад припинити плакати.

Окрім зв’язків, які відповідають за формування понять, у мозку немовляти є всі передумови для засвоєння мови. Це може прозвучати дивно. Передумови для французької, японської чи албанської? Насправді мозок готовий засвоїти будь-які мови, тому що в їхніх королівствах звуків є багато спільного. Ця революційна ідея належить лінгвістові Ноаму Чомскі.

Усі мови мають схожу будову. У кожній із них є система фонем, що групуються в слова, а ті, своєю чергою, поєднуються й формують речення. Речення організовані синтаксично, а ще їм притаманна рекурсивність, яка забезпечує всеохопність та ефективність мови. Виходячи з цього емпіричного засновку, Чомскі припустив, що конституційні особливості людського мозку сприяють засвоєнню мови в дитинстві. Це ще один аргумент проти ідеї tabula rasa: мозок чітко структурований, що, зокрема, робить його ідеальним для вивчення мови. Наступна перевага тези Чомскі полягає в тому, що вона пояснює, чому діти так легко вивчають переповнену дуже складними й часто імпліцитними граматичними нормами мову.

▶ Цю ідею підтверджено великою кількістю демонстрацій. Дуже цікаву запропонував Жак Мелер: французькі немовлята, яким було менш ніж п’ять днів, слухали послідовність усіляких фраз, які вимовляли різні люди — і чоловіки, і жінки. Єдине, що об’єднувало всі вислови, — це те, що вони були голландською. Час від часу мова несподівано змінювалася на японську. Науковець намагався дізнатися, чи така зміна здивує немовлят, адже це продемонструвало б, що вони здатні відрізняти й розпізнавати мови.

У цьому експерименті здивування вимірювали не тривалістю погляду, а інтенсивністю смоктання смочка. Мелер виявив, що за зміни мови немовлята смоктали з більшою силою, — як Меґґі Сімпсон[10], — а отже, вони розуміли, що відбувається щось важливе й незвичайне.

Найвагоміше те, що в аналогічному експерименті, коли звуки у фразах ішли у зворотному порядку, тобто запис прокручували задом наперед, реакція не повторювалася. Це свідчить, що новонароджені розрізняють не будь-який вид звуків, а налаштовані на вузьке завдання — обробку мови.

Зазвичай ми вважаємо поняття «вроджений» і «набутий» протилежними. Але на це можна поглянути по-іншому: на довгому конвеєрі еволюції людини набуте стає вродженим. Якщо дотримуватися такої стратегії мислення, то логічно, що схильність людського мозку від народження засвоювати мову означає існування прототипів мови в наших двоюрідних братів з еволюції.

Команда Мелера довела це, продемонструвавши, що мавпи також мають звукову сприйнятливість до мови. Як і немовлята, тварини здивовано реагували на зміну мов, яка відбувалася під час експерименту. Їхня реакція також стосувалася тільки мови й не виникала, коли фрази відтворювали задом наперед.

Приголомшливе відкриття й справжній подарунок для ЗМІ… «Мавпи говорять по-японськи» — еталонний приклад того, як кострубатий заголовок може знецінити важливий прорив науки. Цей експеримент довів, що мови базуються на чутливості мозку приматів до певних комбінацій звуків. А це, своєю чергою, є ймовірним поясненням того, чому більшість людей легко навчається розуміти усне мовлення в дуже ранньому віці.

Наш мозок із першого дня готовий до мови й налаштований на неї. Але ця потенція не реалізується без соціального досвіду, тобто без спілкування з іншими. Такого висновку доходять дослідники поведінки дітей джунглів, які виросли без контакту з людьми. Один із хрестоматійних прикладів — Каспар Гаузер, чудово показаний в однойменному фільмі Вернера Герцоґа. Історія Каспара, що провів усе дитинство в ув’язненні[11], демонструє, що людині дуже важко засвоїти мову, якщо вона не практикувалася в цьому в ранньому дитинстві. Ми значною мірою опановуємо вміння розмовляти в соціумі. Якщо дитина виросла в цілковитій ізоляції, її здатність вивчити мову сильно постраждає. Фільм Герцоґа — багатогранне зображення цієї трагедії.

Предиспозиція мозку до універсальної мови отримує точні налаштування, коли ми контактуємо з іншими, засвоюємо нові знання (граматичні правила, слова, фонеми) чи втрачаємо розуміння звукових нюансів, неактуальних для материнської мови.

Спеціалізація мови починається з фонем. Наприклад, в іспанській мові п’ять голосних, а у французькій залежно від діалекту — до сімнадцяти, зокрема чотири носові звуки. Люди, які не говорять французькою, часто не відчувають різниці між деякими голосними. Наприклад, носії іспанської зазвичай не розрізняють звуки у французьких словах cou (вимовляється як [ku]) і cul (вимовляється як [ky]), що може призвести до анатомічних непорозумінь, тому що cou означає шия, а cul — дупа. Звуки, які вони сприймають як два однакові [u], для носія французької такі ж різні, як е та а для носіїв іспанської. Проте всі малюки світу можуть вловлювати такі відмінності в перші місяці життя. На цьому етапі розвитку ми розрізняємо речі, які стануть неможливими, коли подорослішаємо.