Потім з’явилася синя бульбашка, яка заповнила весь її екран.

Адам: Я роблю свою роботу, Олів. Що не означає надання відгуків у приємний спосіб або зробити так, щоб випускники факультету відчували себе добре. Моя робота полягає в тому, щоб сформувати справжніх дослідників, які не публікуватимуть не потрібне чи шкідливе лайно, яке шкодить нашій роботі. Академічний світ завалений жахливою наукою і посередніми вченими. Мені байдуже, як мене сприймають твої друзі, якщо їхня робота відповідає стандартам. Якщо вони хочуть кинути навчання, коли їм кажуть, що це не так, то нехай буде так. Не кожен має те, що потрібно, щоб бути вченим, а тих, хто цього не має, слід відсіювати.

Вона дивилася на свій телефон, ненавидячи, як безсердечно та черство він звучав. Проблема полягала в тому, що Олів точно розуміла, чому Ґрег так поводився, оскільки вона була в подібних ситуаціях. Можливо, не з Адамом, але її загальний досвід роботи в науковій спільноті був перемежований невпевненістю в собі, тривогою та відчуттям неповноцінності. Два тижні до кваліфікаційних іспитів вона ледве спала, часто думала, чи не завадить їй зробити кар’єру її страх перед публічними виступами, і вона постійно боялася бути найдурнішою людиною в кімнаті. І все ж більшість її часу та енергії витрачалася на те, щоб бути найкращим можливим вченим, намагаючись вирізати для себе шлях. Думка про те, що хтось відкине її роботу та її почуття, настільки холодно врізалася в очі, тому її відповідь була такою незрілою, майже дитячою.

Олів: Ну то йди до чорта, Адаме.

Вона відразу пошкодувала про це, але чомусь не змогла вибачитися. Лише через двадцять хвилин вона зрозуміла, що Адам не збирається відповідати. У верхній частині її екрану з’явилося попередження, що сповіщало, що її акумулятор розрядився до 5 відсотків.

Глибоко зітхнувши, Олів підвелася з ліжка й оглянула кімнату в пошуках свого зарядного пристрою.

«ЗАРАЗ ЇДЬТЕ НАПРАВО»

— Зрозумів, — палець Малькольма клацнув поворотником. Маленький автомобіль наповнився звуком клацання. — Їдемо праворуч.

— Ні, не слухай Джеремі. Повертай ліворуч.

Джеремі нахилився вперед і вдарив Ан по руці.

— Малкольме, повір мені. Ан ніколи не була на фермі. Це праворуч.

— Google Maps кажуть ліворуч.

— Google Maps помиляються.

— Що мені робити? — Малкольм зробив гримасу в дзеркалі заднього виду. — Вліво? Вправо? Олів, що мені робити?

На задньому сидінні Олів підняла очі від вікна машини й знизала плечима. — Спробуй право, якщо це неправильно, ми просто повернемося. Вона кинула на Ан швидкий вибачливий погляд, але вони з Джеремі були надто зайняті глузливими поглядами один на одного, щоб помітити.

Малкольм скривився:

— Ми запізнимося. Боже, я ненавиджу ці дурні пікніки.

— Ми, — Олів поглянула на годинник машини, — вже на годину запізнилися. Я думаю, що ми можемо додати до цього десять хвилин. — Я просто сподіваюся, що залишилося трохи їжі. Останні дві години її живіт бурчав, і ніхто в машині не помітив цього.

Після її сварки з Адамом три дні тому у неї виникла спокуса просто пропустити пікнік. Залишитися в лабораторії і продовжувати робити те, що вона робила цілі вихідні — ігнорувати той факт, що вона сказала йому піти нахуй за жалюгідної причини. Вона могла використати час, щоб попрацювати над звітом для Тома, який виявився складнішим і забирав більше часу, ніж вона думала спочатку — ймовірно, тому, що Олів не могла забути, скільки поставлено на карту, і продовжувала повторювати аналізи й мучитися над кожним речення. Але в останню хвилину вона передумала, сказавши собі, що пообіцяла Адаму, що вони влаштують шоу для завідувача кафедри. Було б несправедливо з її боку відступити після того, як він зробив більше, ніж свою частку угоди, коли справа дійшла до того, щоб переконати Ан.

Було, звичайно, дуже малоймовірно що він все ще хотів мати щось спільне з Олів.

— Не хвилюйся, Малкольме, — сказала Ан. — Зрештою, ми туди приїдемо. Якщо хтось запитає, скажемо, що на нас напав гірський лев. Боже, чому так жарко? Я, до речі, принесла сонцезахисний крем. SPF тридцять і п'ятдесят. Ніхто нікуди не піде, поки не намаститься.

На задньому сидінні Олів і Джеремі обмінялися поглядами, добре знайомі з одержимістю Ан сонцезахисним кремом.

Пікнік був у самому розпалі, коли вони, нарешті, приїхали, такий ж велелюдний, як і більшість академічних заходів з безкоштовною їжею. Олів підскочила до столів і помахала докторці Аслан, яка сиділа у тіні гігантського дуба разом з іншими викладачами. Докторка Аслан махнула рукою у відповідь, без сумніву, із задоволенням відзначивши, що її повноваження поширювалися на вільний час своїх аспірантів на додаток до вісімдесяти годин на тиждень, які вони вже проводили в лабораторії. Олів слабенько посміхнулася, намагаючись не виглядати ображеною, схопила гроно білого винограду й кинула один собі в рот, дозволяючи своєму погляду блукати полями.

Ан була права. Цей вересень був надзвичайно спекотним. Скрізь були люди, які сиділи на кріслах, лежали в траві, входили та виходили з амбарів — усі насолоджувалися погодою. Кілька їли з пластикових тарілок на складних столах неподалік від головного будинку, і відбувалися щонайменше три ігри — версія волейболу, коли гравці стояли в колі, футбольний матч і щось, що включало фрізбі і більше дюжини напіводягнених чуваків.

— У що вони взагалі грають? — запитала Олів у Ан. Вона помітила, як доктор Родрігес хапає когось із імунологів, і озирнулася на майже порожні столи, скривившись. Мало що залишилося Олів хотіла сендвіч. Пакет чипсів. Будь-що.

— Алтимат, думаю? Не знаю. Ти нанесла сонцезахисний крем? Ти одягнена в майку і шорти, тож тобі справді варто.

Олів вгризлася в інший виноград.

— Ви, американці, і ваш фальшивий спорт.

— Я майже впевнений, що є й канадські турніри з Алтимату. А знаєш, що не фальшиве?

— Що?

— Меланома. Нанеси сонцезахисний крем.

— Нанесу, мамо. Олів усміхнулася. Чи можу я спочатку поїсти?

— Що їсти? Немає нічого. Ой, є трохи кукурудзяного хліба отам.

— О, круто. Передай його.

— Не їжте кукурудзяного хліба, — голова Джеремі вискочила між Олів і Ан. — Джесс сказала, що першокурсник з фармакології чхнув на все це. Куди подівся Малкольм?

— Паркується… — Боже. Мій.

Олів стривожено підняла очі від перегляду столу стривожена тоном Ан. — Що?

— Просто Боже мій.

— Так, що…

— Боже мій.

— Ти вже сказала це.

— Тому що… Боже мій.

Вона озирнулася навколо, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Що таке… О, ось Малькольм. Можливо, він знайшов щось поїсти?

— Це Карлсен?

Олів, уже йшла до Малькольма, щоб знайти щось їстівне і взагалі пропустити всю дурницю про сонцезахисний крем, але, почувши ім’я Адама, вона зупинилася. Або, можливо, це було не ім’я Адама, а те, як це вимовляла Ан.

— Що? Де?

Джеремі показав на натовп, що грав Алтимат:

— Це він, так? Без сорочки?

— Боже мій, — повторила Ан, її словниковий запас раптом став дуже обмеженим, враховуючи її двадцять років освіти. — Це шість кубиків?

Джеремі кліпнув очима:

— Може бути навіть вісім.

— Це його справжні плечі? — запитала Ан. — Чи він мав операцію зі збільшення плечей?

— Мабуть, саме так він використав грант МакАртура, — Джеремі сказав. — Я не думаю, що такі плечі існують у природі.

— Боже, це груди Карлсена? — Малкольм схилився підборіддям через плече Олів. — Та річ була під його сорочкою, коли він критикував мою пропозицію для дисертації? Ол. Чому Хіба ти не казала, що він такий накачаний?

Олів просто стояла, прибита до землі, з руками, що безглуздо звисали з боків. Бо я не знала. Тому що я поняття не мала. Або, можливо, вона трохи знала, коли бачила, як він днями штовхає цю вантажівку, — хоча вона намагалася придушити цю картинку в себе в голові.