Побралися ми у Лас-Веґасі, в готелі нам наповнили ванну шампанським. Та пісня, яку ми сьогодні заспіваємо, — «Закохуюсь я надто легко»... Знаєте, чому я обрав саме її? Хочете, розповім? Якось, невдовзі після весілля, ми були в Лондоні. Повертаємося, отже, після сніданку до свого номера, а там порається покоївка. Але ж ми з Лінді вже розпалені, як ті кролики. Тож заходимо і чуємо — покоївка якраз чистить порохотягом вітальню, але нас звідти не видно. Тоді ми тихенько — навшпиньки, наче дітиська, розумієте? — крадемося до спальні, зачиняємо за собою двері. Бачимо, що там уже прибрано, і покоївка, може, туди вже й заходити не буде, хоча напевне, звісно, не знаємо. Хай там як, нам байдуже. Ми зриваємо з себе одяг, падаємо на ліжко і кохаємося, а покоївка весь цей час буквально за пару кроків звідти, тут-таки за стіною, прибирає у вітальні й ані гадки не має, що ми повернулися. Кажу вам, спочатку ми бачили тільки одне одного, але потім уся ця ситуація видалася раптом такою кумедною, що годі було втриматися від сміху. Ми доводимо справу до кінця, лежимо там, обійнявшись, і тут покоївка, уявіть собі, починає співати! Порохотяг вона вже вимкнула і тепер співає, співає на все горло, а голос у неї, хлопче, паршивезний! Ми помираємо зі сміху, але намагаємося не шуміти. І тоді, що б ви подумали, вона змовкає і вмикає радіо. А там саме крутять Чета Бейкера, який співає «Закохуюсь я надто легко» — так гарно, спокійно, без поспіху. І ми з Лінді просто лежимо собі, обнявшись, поперек ліжка і слухаємо Чета. За хвилю я починаю тихенько підспівувати, й от уже ми з Четом співаємо, а Лінді слухає, згорнувшись клубочком у мене в обіймах. Ось так воно було. Саме тому ми сьогодні виконаємо цю пісню. Та згадає вона чи ні, я не знаю. Хто ж його в біса зна?
Пан Ґарднер змовк, і я побачив, що він витирає сльози. Вітторіо тим часом знову завернув за ріг, і мені раптом упало в око, що ми пропливаємо повз один і той самий ресторан уже вдруге. Цього разу там панувало іще більше пожвавлення, ніж раніше, а в кутку саме грав піаніст — мій знайомий на ім’я Андреа.
Коли ми знову відпливли у темряву, я мовив:
— Я, звісно, розумію, пане Ґарднер, що це зовсім не моя справа... але, схоже, між вами і пані Ґарднер останнім часом не все гладко. Мені хотілося б, щоб ви знали: я теж на таких речах трохи знаюся. Моя мати частенько колись сумувала, почувалася, можливо, так само, як оце ви сьогодні. Все думала, що знайде когось і буде нарешті щаслива... Казала: синку, ось цей чоловік буде твоїм новим татом. Перші кілька разів я вірив, а потім розумів уже, що нічого з цього не вийде. Та мама вперто трималася свого і не втрачала віри. І щоразу, коли їй було кепсько на душі — так, імовірно, як вам нині, — знаєте, що вона робила? Ставила вашу платівку і підспівувала. В усі ті довгі зими вона сиділа в нашому крихітному помешканні, підібгавши коліна, зі склянкою в руці, і тихенько підспівувала. А часом, пригадую, пане Ґарднер, сусіди згори починали тарабанити нам у стелю, особливо, коли ви співали ті швидкі пісні — «Великі сподівання» чи «Вони всі сміялися». Я, бувало, уважно за мамою спостерігав, але вона наче не помічала нічого навколо, знай слухала ваш голос, кивала головою в такт музиці і ворушила губами, вимовляючи слова... Я ось що хотів сказати, пане Ґарднер. Ваша музика допомагала в ті часи моїй мамі і, напевне, мільйонам інших. Тож буде тільки справедливо, якщо вона допоможе і вам. — На цих словах я засміявся — це мало прозвучати підбадьорливо, але вийшло дещо голосніше, ніж хотілося б. — Можете на мене розраховувати, пане Ґарднер. Я вкладу в наш виступ усе своє вміння. Буде не згірш за оркестр, от побачите. Пані Ґарднер послухає нас, і хтозна, може, у вас усе й налагодиться. Важкі часи трапляються у кожного подружжя.
Пан Ґарднер усміхнувся.
— Ви славний хлопець. Я дуже вдячний, що ви погодилися мені підсобити. Але все, часу на балачки більше немає. Лінді, бачу, вже у себе в кімнаті, там засвітилося.
Ми саме пропливали повз палаццо, який минали вже принаймні двічі, і тільки тепер я збагнув, чому Вітторіо возив нас колами. Пан Ґарднер виглядав світло у конкретному вікні, й щоразу, коли він бачив, що там ще темно, ми вирушали у наступне коло. Цього разу, одначе, у вікні на третьому поверсі горіло світло, віконниці були прочинені, і знизу нам видно було темні дерев’яні балки стелі. Пан Ґарднер махнув Вітторіо, але той уже покинув веслувати, і ми чимраз повільніше підпливали до стіни, аж доки гондола не спинилася під самісіньким вікном.
Пан Ґарднер підвівся, човен знову небезпечно хитнувся, і Вітторіо довелося мерщій виправляти ситуацію. Відтак пан Ґарднер окликнув, спершу зовсім тихенько: «Лінді? Лінді?» — а потім уже набагато голосніше: «Лінді!».
Спочатку ми побачили руку, яка відчинила віконниці ширше, і на вузенькому балконі з’явилася постать. На стіні не надто високо у нас над головами висів ліхтар, але світла він давав небагато, і з гондоли ми розрізняли тільки силует пані Ґарднер, не більше. Втім, я розгледів, що від часу нашої зустрічі на площі вона підібрала догори волосся — мабуть, перед вечерею, на яку вони ходили раніше.
— Це ти, милий? — вона сперлася на поручні балкона. — Я вже думала, тебе викрали чи ще щось таке. Схвилювалася тут уся...
— Ну, не будь дурненька, люба. Що може трапитися в такому місті, як оце? Зрештою, я ж залишив тобі записку.
— Не бачила я ніякої записки.
— Я залишив тобі записку. Власне, щоб ти не хвилювалася.
— І де ж вона, ця записка? Що там написано?
— Не пам’ятаю, люба. — Тепер уже в голосі пана Ґарднера чулося роздратування. — Звичайнісінька записка, знаєш, «вийшов по сигарети» чи щось таке.
— То ти там унизу сигарети купуєш? Невже?
— Ні, люба, це щось зовсім інше. Я зараз тобі заспіваю.
— Це що, жарт такий?
— Ні, люба, не жарт. Ми ж у Венеції. Тут так заведено. — І він показав рукою на нас із Вітторіо, ніби наша присутність підтверджувала слушність його слів.
— Милий, але тут трохи холодно...
Пан Ґарднер важко зітхнув.
— Тоді послухай з кімнати. Так, люба, повертайся до кімнати, влаштуйся зручніше. Тільки вікно залиш прочиненим, і все буде добре чути.
Вона ще якусь хвилю дивилася на нього, а він — на неї, обидвоє мовчали. Потому пані Ґарднер зникла у кімнаті, і її чоловік, схоже, засмутився, хоч сам їй це нарадив. Похиливши голову, він знову зітхнув, і я зрозумів, що його вже проймають сумніви, чи варто взагалі продовжувати. Тож я сказав:
— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».
А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе... поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.
І тут, перш ніж я усвідомив, що діється, перш ніж узяв якийсь виразний ритм, пан Ґарднер заспівав. Утриматися в хисткій гондолі на ногах не так легко, і я боявся, що він будь-якої миті втратить рівновагу. А проте голос у нього був якраз такий, яким мені колись запам’ятався, — м’який, майже хрипкий, і водночас вельми об’ємний, от наче проходив через якийсь невидимий мікрофон. А ще, як у всіх найкращих американських співаків, була в його голосі ота втома, ба навіть нотка вагання — мовляв, він не з тих, хто звик таким чином розкривати своє серце. Саме так роблять усі великі.
Тож ми виконали ту пісню, сповнену мандрів і прощання. Американець залишає свою кохану. Вона ніяк не йде йому з голови, доки він одне за одним, строфа за строфою, проминає міста — Фенікс, Альбукерке, Оклахому, їдучи довгою дорогою так, як моя мама могла лише мріяти. Якби ж то можна було саме так залишати все позаду — ось що, гадаю, снувалося тоді у неї в голові. Якби ж то можна було саме так переживати сум.
