— Я хотів би поділитися з вами одним маленьким секретом, — озвався раптом пан Ґарднер. — Маленьким секретом щодо виступів. Як профі з профі. Це така дуже проста річ. Треба знати щось — не важливо, що конкретно, — про публіку. Якусь рису, подробицю, щось таке, чим, на вашу думку, сьогоднішня публіка відрізняється від учорашньої. Скажімо, виступаєте ви в Мілуокі. Неодмінно запитайте себе, чим ця публіка, публіка з Мілуокі, вирізняється, що у ній особливого? У чому вона відмінна від публіки з Медісона? Якщо нічого не приходить на думку, не лінуйтеся, пометикуйте. Так, отже, Мілуокі, Мілуокі... О, в Мілуокі роблять смачні свинячі відбивні. Годиться, скористаєтеся цим, коли вийдете на сцену. Звісно, про самі відбивні говорити з публікою не мусите, просто тримайте їх у голові, коли співатимете. Отже, ось ці люди перед вами зазвичай їдять добрі свинячі відбивні. Що стосується свинячих відбивних, то стандарти у них високі. Розумієте, про що я? Так ви наче знайомитеся з публікою, а перед знайомими виступати легше. Ось такий у мене секрет. Ділюся, як профі з профі.
— Дякую, пане Ґарднер. Мені нічого подібного й на гадку ніколи не спадало. Такої поради, та ще й від когось такого, як ви, я повік не забуду.
— Ну от, — вів далі він, — а сьогодні ми виступаємо для Лінді. Лінді — наша публіка. Тож зараз я вам дещо про неї розповім. Хочете дізнатися щось про Лінді?
— Звісно, пане Ґарднер, — відповів я, — мені хотілося б щось про неї знати.
Наступних хвилин двадцять, доки наша гондола спроквола кружляла каналами, пан Ґарднер знай говорив. Іноді понижував голос і просто бурмотів, наче розмовляв сам із собою. А часом, коли на човен падало світло від ліхтаря чи з вікна, повз яке ми пропливали, він згадував про мене і трохи гучніше запитував: «Розумієте, про що я, друже?».
Його дружина, розповідав він, була родом з одного маленького містечка у Міннесоті, на американському Середньому Заході. Вчительки у школі не давали їй спокою, бо вона, замість учитися, постійно гортала журнали зі статтями про кінозірок.
— Ті дами так і не збагнули одного: Лінді мала великі плани. І погляньте на неї тепер. Заможна, вродлива, об’їздила цілий світ. А ті вчительки — де вони сьогодні? Яке життя прожили? Знаєте, якби вони трохи частіше переглядали журнали про кіно, якби трохи більше мріяли, то теж могли б мати бодай частину з того, що має нині Лінді.
У дев’ятнадцять вона поїхала автостопом у Каліфорнію, бо хотіла потрапити у Голлівуд. Та натомість опинилася у дешевому придорожньому кафе на околиці Лос-Анджелеса, де влаштувалася офіціанткою.
— З тим кафе, невеличким закладом на узбіччі шосе, вийшло дуже цікаво, — розповідав пан Ґарднер. — Виявилося, що для неї це — саме те, що треба, краще й не придумаєш. Адже якраз туди вчащали всілякі дівчата з амбіціями, ошивалися там іноді з ранку до вечора. Зазвичай збиралися по семеро-восьмеро, іноді й десятеро, замовляли собі гот-доґи, каву, а тоді сиділи й розмовляли цілими годинами.
Ті дівчата, всі трохи старші за Лінді, з’їхалися з усіх куточків Америки і прожили в околицях Лос-Анджелеса вже щонайменше два-три роки. У кафе вони приходили обмінятися останніми чутками, обговорити тактику дій, тримати на оці успіхи одна одної. Та головною привабою того місця була Меґ — жінка за сорок, офіціантка, у парі з якою працювала Лінді.
Для тих дівчат Меґ була за старшу сестру, вони вважали її справжнім джерелом мудрості. Адже колись вона була точнісінько такою самою, як і вони тепер. Зрозумійте, то були дівчата серйозні, достоту амбітні, налаштовані дуже рішуче. Чи теревенили вони про одяг, взуття та косметику, як їхні однолітки? Безперечно. Але лише про той одяг, те взуття і ту косметику, які допоможуть їм вийти заміж за зірку. А про кіно вони балакали? Про музичну сцену? Ще б пак. Але переважно — про те, хто з кінозірок та співаків ще не одружений, у кого сімейне життя не склалося, хто розлучається. І, бачте, якраз Меґ і могла їм усе це розповісти, і не тільки це, а більше, значно більше. Вона ж опинилася на тому узбіччі ще задовго до них, і коли йшлося про те, як обкрутити зірку, їй були відомі геть усі правила, всі хитрощі та виверти. Лінді сиділа з ними і просто вбирала у себе все, що чула. Те придорожнє кафе з гот-доґами стало для неї університетом не згірш за Гарвард чи Єль. Дев’ятнадцятирічне дівча з Міннесоти! Коли я тепер уявляю собі часом, що з нею могло там трапитися, то мене аж дрож проймає. Утім, їй пощастило.
— Пане Ґарднер, вибачте, що перебиваю, — озвався я, — але якщо та Меґ була аж настільки з усім обізнана, то чому сама не вискочила заміж за якусь зірку, а розносила гот-доґи в тому кафе?
— Слушне запитання, та ви ще не зовсім вловили суть справи. Гаразд, припустімо, цій дамі, Меґ, не пощастило. Але ж уся штука в тому, що вона бачила тих, хто добитися свого таки зумів. Розумієте, друже? Колись вона була точнісінько такою самою, як ті дівчата, і бачила, як одні сягнули успіху, а інших спіткала невдача. Бачила підводні камені та пастки, бачила й золоті сходи. І могла про все це розповісти — вдячних слухачок не бракувало. Дехто й мотав собі на вус, так би мовити. Як-от Лінді. Кажу ж, то був її Гарвард. Завдяки цьому вона стала тою жінкою, якою є нині. Це дало їй силу, яка потім таки згодилася — і то неабияк згодилася, хлопче. Доки в її житті настав перший злам, минуло шість років. Можете собі уявити? Цілих шість років маневрувати, будувати плани, тримати стрій — хай там що. Зазнавати ударів, падати, знову підводитися — і так раз по раз. Зрештою, у нашій професії все так само. Не годиться після перших же ударів складати лапки і здаватися. Дівчат, які так учинили, можна потім побачити де завгодно, здебільшого — в закутніх містечках, одружені з якоюсь потолоччю. І лише декого — таких, як Лінді, — кожен удар чомусь вчить, і вони стають сильнішими й міцнішими, і повертаються, щоб боротися далі, і борються просто несамовито. Гадаєте, Лінді не страждала від приниження? Попри всю свою красу, попри всі свої чари? Чого люди не розуміють, то це власне того, що краса — це навіть не половина справи. Якщо користуватися нею неправильно, до вас ставитимуться як до хвойди. Так чи інак, через шість років у її житті нарешті стався злам.
— Саме тоді вона вас і зустріла, пане Ґарднер?
— Мене? О, ні, ні. Я вийшов на сцену лише згодом. Вона вийшла заміж за Діно Гартмана. Ви ніколи не чули про Діно? — Тут пан Ґарднер якось недобре засміявся. — Бідолаха Діно. Навряд чи його записи дійшли до комуністичних країн. Однак у ті часи Діно був досить відомий. Він багато співав у Лас-Веґасі, випустив кілька золотих платівок. Як я вже казав, для Лінді то був великий прорив. Коли ми з нею вперше зустрілися, вона була дружиною Діно. Стара Меґ пояснювала, як зазвичай усе відбувається. Буває, звісно, що дівчині щастить на самому початку, вона виходить заміж за когось на штиб Сінатри чи Брандо й одразу опиняється на вершині. Та насправді таке трапляється лише зрідка. Тому дівчина має звикнути до думки, що їй, імовірно, доведеться вийти з ліфта на другому поверсі і трохи там погуляти, принюхатися, призвичаїтися до тамтешньої атмосфери. І тоді, цілком можливо, одного чудового дня вона суто випадково зустріне там того чи іншого мешканця горішніх поверхів, який буквально на кілька хвилин спустився туди зі свого пентгауса по якусь дрібничку. Ану ж цей хлопець візьме і скаже: «Слухай, а ти не хотіла б піднятися до мене нагору?». Одне слово, Лінді знала, як воно здебільшого у таких випадках буває. Вийшовши за Діно, вона не втратила на силі, не притлумила амбіцій відповідно до того місця, куди потрапила. А Діно був порядний, він мені завжди подобався. Тому-то я, хоч і запав на Лінді, щойно її побачив, до жодних дій не вдавався. Поводився, ніби взірцевий джентльмен. Згодом виявилося, що саме це й додало Лінді рішучості. Чоловіче милий, ну як же такою дівчиною не захоплюватися! Мушу сказати вам, друже, що все це припало якраз на найзоряніший мій час. Гадаю, то було приблизно в ті роки, коли ваша мати слухала мої платівки. А от зірка Діно саме тоді стрімко покотилася донизу. У ті часи багатьом співакам доводилося скрутно. Усе змінювалося. Молодь слухала «Бітлз», «Роллінґ Стоунз». Бідолашний Діно, надто вже він скидався на Бінґа Кросбі. Спробував був записати альбом у стилі босанова, та всі з цього тільки посміялися. Однозначно, настав момент, коли Лінді треба було відчалювати. У тій ситуації ніхто б нам і слова кривого не сказав. Думаю, навіть Діно не надто нас звинувачував. Тоді я й зробив перший крок. Так Лінді опинилася у пентгаусі.
