Він зіграв іще раз, інакше, хоча не знав напевне, до чого, властиво, прагнути, тож і не здивувався, коли вона знову похитала головою.

— Даруйте, — сказав Тібор, — але поясніть, що ви маєте на увазі, бо цього «не по-нашому» я не розумію.

— Тобто ви хочете, щоб я зіграла цей пасаж сама? Так?

Говорила панна МакКормак начебто й спокійно, та варто було їй повернутися до Тібора, як той одразу відчув, що у повітрі між ними зависла напруга. Вона дивилася на нього пильно, майже виклично, і чекала на відповідь.

— Ні, — врешті-решт озвався він. — Я спробую ще раз.

— Але ж вам цікаво, чому я просто не зіграю сама, хіба ні? Чому не візьму у вас інструмент і не покажу, що саме маю на увазі.

— Та ні... — Тібор похитав головою, сподіваючись лишень, що вигляд у нього достатньо байдужий. — Ні, як на мене, наш звичний спосіб працює добре. Ви говорите, я граю. Якби ви не говорили, а грали самі, я б тільки копіював, копіював, копіював... А так ваші слова ніби відкривають для мене віконця. Якщо ви гратимете самі, віконце не відчиниться. Я просто копіюватиму.

Вона якусь хвилю поміркувала, а тоді сказала:

— Мабуть, ви маєте рацію. Гаразд, я спробую висловлюватися трохи зрозуміліше.

І наступні кілька хвилин говорила про різницю між закінченням і переходом. А потім, коли він зіграв тих кілька тактів іще раз, усміхнулася і схвально кивнула.

Та відтоді в їхні пополудні закралася ледь уловима зміна, на них немовби лягла якась тінь. Можливо, та тінь крилася там від самого початку, просто тепер її, ніби джина, випустили з пляшки. Якось, коли вони сиділи на площі, Тібор заходився розповідати панні МакКормак історію про те, як попередній власник його віолончелі ще в радянські часи виміняв її на кілька пар американських джинсів. Коли розповідь добігла кінця, вона глянула на нього з дивною напівпосмішкою і сказала:

— Це добрий інструмент. У нього гарний голос. Та оскільки я ніколи й пальцем до цієї віолончелі не торкнулася, то де вже мені судити.

Тібор відчув, що розмова може знову звернути у те не вельми приємне русло, хутко відвів очі і мовив:

— Для когось такого, як ви, цей інструмент не годиться. Мені й самому він уже не надто підходить.

Надалі, розмовляючи з панною МакКормак, розслабитися Тібор уже не міг, бо весь час остерігався, що вона знову повернеться до тієї теми. Навіть під час найприємніших розмов якась частина його свідомості постійно трималася насторожі, щоб у разі потреби можна було вчасно перекрити їй шляхи до наступу. Звісно, відволікати її щоразу не вдавалося, тож невдовзі він навчився пропускати повз вуха фрази на взірець: «Ех, було б набагато легше, якби я могла просто вам це зіграти».

Наприкінці вересня — у повітрі часом уже віяло прохолодою — до Джанкарло зателефонував з Амстердама пан Кауфманн: у невеличкому камерному ансамблі, що працював в одному п’ятизірковому готелі у центрі міста, звільнилася вакансія віолончеліста. Чотири рази на тиждень ансамбль грав вечорами на балконі в обідній залі; крім того, на музикантів були покладені деякі інші «легкі, не пов’язані з музикою обов’язки» деінде у готелі, їм забезпечували харчування і надавали житло.

Пан Кауфманн одразу згадав про Тібора, і тепер те місце чекало на нього. Того ж таки вечора, після дзвінка пана Кауфманна, ми поквапилися переповісти цю новину Тіборові — і те, як холодно він відреагував, схоже, всіх просто вразило. На початку літа, коли ми влаштували йому прослуховування у пана Кауфманна, він був налаштований зовсім інакше. Джанкарло розсердився не на жарт і спитав:

— Та що ж тут вагатися?! Ти на що розраховував? На «Карнеґі-голл»?

— Тільки не подумайте, що я вам не вдячний. Просто мушу все добре обміркувати. Грати для людей, які сидять там, їдять і теревенять... А ще ті інші готельні обов’язки. Гадаєте, це справді підійде такому, як я?

Вдача у Джанкарло була вибухова, і якби ми його не спинили, то він уже схопив би Тібора за куртку і кричав би йому в обличчя усе, що про нього думає. Дехто з нас навіть за хлопця заступився: мовляв, це його життя врешті-решт, і він не зобов’язаний погоджуватися на вакансію, яка йому не до вподоби. Потім усі якось утихомирились, та й Тібор пристав на думку: якщо дивитися на цю роботу як на явище тимчасове, то вона таки має свої плюси. Поза тим, після закінчення туристичного сезону, не надто тактовно зауважив він, наше місто знову перетвориться на тиху заводь. Амстердам натомість — принаймні культурний центр.

— Я ретельно цю справу обдумаю, — сказав Тібор насамкінець. — Може, будете такі ласкаві переказати панові Кауфманну, що я повідомлю про своє рішення впродовж наступних трьох днів.

Джанкарло був не надто задоволений, адже сподівався, що йому мало не уклінно дякуватимуть, та все ж мусив піти і віддзвонити панові Кауфманну. Ім’я Елоїзи МакКормак у розмові того вечора не згадали жодного разу, проте ми й так розуміли, що Тіборові слова — це наслідки її впливу, не інакше.

— Через ту жінку він перетворився на зарозумілого малого гівнюка, — озвався Ернесто, коли Тібор пішов. — Ну-ну, нехай спробує поводитися так в Амстердамі. Там йому швиденько покажуть, хто в домі господар.

Про прослуховування у пана Кауфманна Тібор Елоїзі не розповідав. Кілька разів він готовий був уже це зробити, але щоразу кусав себе за язик, і що глибшала приязнь між ними, то більшою зрадою ставала в його очах навіть згода на щось подібне. Тож жодного наміру радитися з американкою чи бодай зронити якийсь натяк на отриману пропозицію у нього, звісно, не було. Втім, уміння щось приховувати до його сильних сторін аж ніяк не належало, і це рішення призвело до геть неочікуваних наслідків.

Погода того пополудня стояла напрочуд тепла. У звичний час Тібор прийшов у готель і заходився грати кілька нових п’єс, над якими тоді працював. Та не минуло й трьох хвилин, як панна МакКормак спинила його і сказала:

— Щось не так. Я побачила це, щойно ви ввійшли. Тіборе, я вже добре вас знаю і можу такі речі помічати, розрізняти, який у вас настрій, навіть по тому, як ви постукали у двері. А тепер, коли ви заграли, я переконалася: щось не так, однозначно. Заперечувати марно, ви просто не можете це від мене приховати.

Тібор трохи розгубився й, опустивши смичок, уже збирався чесно викласти все, як є, коли вона підняла руку і мовила:

— Є одна річ, яку нам конче треба обговорити. Ви щоразу намагаєтесь цієї розмови уникнути, але в цьому немає сенсу. Я хочу про це поговорити й цілий минулий тиждень хотіла.

— Справді? — він здивовано підвів на неї очі.

— Авжеж, — відповіла вона і пересунула свій стілець так, що вперше сиділа тепер обличчям до нього. — Тіборе, я ніколи не мала наміру вас обманювати. Останні кілька тижнів були далеко не найлегші, а ви стали для мене справжнім другом. Мені було б страшенно неприємно, якби ви подумали, начебто я хотіла розіграти перед вами якусь дешеву комедію. Ні, прошу, цього разу спинити мене навіть не намагайтесь. Я, власне, веду ось до чого... Якби ви от зараз дали мені цю віолончель і попросили зіграти, я мусила б сказати: «Ні, я не можу». Не тому, що цей інструмент не надто для мене хороший, нічого подібного. Та якщо ви думаєте, що я якась шарлатанка, що вдаю з себе ту, ким насправді не є, то ви помиляєтесь. Подивіться на все, чого ми з вами досягнули. Хіба цього не достатньо, аби довести, що я ніяка не шарлатанка? Так, я сказала вам, що я — віртуоз. Гаразд, спробую пояснити, що саме я мала на думці. Я просто хотіла сказати, що від народження була наділена одним дуже особливим даром — як, зрештою, і ви. У нас із вами є дещо, чого більшість інших віолончелістів не матиме ніколи, хоч як старанно вони працюватимуть над собою. Я зуміла розпізнати у вас цей дар тієї миті, коли вперше почула вас у церкві. Ви, напевне, теж певною мірою розпізнали його в мені. Тому й вирішили прийти сюди до мене в готель тоді, того першого разу.

Тіборе, таких, як ми, — зовсім не багато, тим-то ми й пізнаємо одне одного. Те, що я ще не навчилася грати на віолончелі, насправді нічого не змінює. Ви мусите зрозуміти: я таки віртуоз. Але віртуоз, якого ще треба розкрити. Та й ви теж розкриті ще не цілком, і власне цим я кілька останніх тижнів і займалася. Намагалася допомогти вам скинути з себе зайві шари. Але я ніколи не пробувала вас обманювати. У дев’яноста дев’яти відсотків віолончелістів під тими шарами немає нічого, розкривати там нічого. Тож такі люди, як ми з вами, мають допомагати одне одному. І коли ми випадково стрічаємось десь на залюдненій площі чи де завгодно, нам не можна просто взяти і розійтися... адже нас так мало.