Упродовж кількох подальших днів він приходив до неї у готель щодня пополудні, а коли звідти виходив, незмінно повнився якщо не тим відчуттям справжнього одкровення, яке спізнав першого разу, то принаймні свіжою енергією і надією. Коментарі панни Мак-Кормак ставали дедалі різкішими; людині зі сторони вони точно видалися б дуже безапеляційними, та на той час Тібор уже втратив спроможність міряти її слова такою міркою. Тепер у нього був лиш один страх: що рано чи пізно вона з міста поїде, і ця думка вже просто його мучила, не давала спати і позбавляла спокою, варто було вийти на площу після чергового натхненного заняття. Утім, щоразу, коли він пробував про це заговорити, відповідь була неоднозначна і не надто обнадійлива. «О, побуду ще, доки тут не стане для мене захолодно», — сказала якось панна МакКормак. Або іншого разу: «Думаю, залишуся, доки не занудьгую».

— Ну, а сама вона як? — знай допитувались ми. — На віолончелі. Як вона грає?

Коли ми запитали про це вперше, Тібор від конкретної відповіді ухилився, пробурмотів лише щось на зразок: «Таж вона з самого початку відрекомендувалася як віртуоз». Проте, збагнувши, що так просто від нас не відкараскається, зітхнув і заходився пояснювати.

Річ у тім, що навіть під час того першого заняття йому страшенно кортіло послухати, як грає сама панна МакКормак, але він був надто настрашений, щоб звернутися до неї з таким проханням. Те, що в кімнаті не видно було ані сліду віолончелі, не особливо його збентежило. Зрештою, абсолютно природно, що їй не хотілося тягнути віолончель зі собою у відпустку. І потім, інструмент — імовірно, винайнятий напрокат, — цілком можливо, там таки був — у спальні, за зачиненими дверима.

Та з кожним новим заняттям у тій вітальні підозри наростали. Тібор щосили намагався викинути їх із голови, бо на той час уже позбувся будь-яких застережень щодо того, потрібні ці зустрічі з панною МакКормак чи не потрібні. Схоже, вже те, що вона його слухає, допомагало йому дедалі більше вивільняти свою уяву, і поміж цими заняттями він частенько ловив себе на тому, що прокручує в голові ту чи іншу п’єсу, пробує спрогнозувати її коментарі, наперед бачить, як вона хитає головою, хмурить чоло, ствердно киває, або ж — і це вже вища винагорода — той чи інший уривок у його виконанні викликає у неї такий приплив почуттів, що вона заплющує очі і починає чи не мимохіть імітувати його рухи. Підозри, одначе, все ж нікуди не зникали, а тут ще якось Тібор, увійшовши до кімнати, побачив, що двері до спальні відчинені навстіж. Там видно було такі ж, як у вітальні, кам’яні стіни, щось схоже на середньовічне ліжко з чотирма стовпцями, але ніде жодного натяку на віолончель. Невже можливо, щоб віртуоз, нехай навіть на канікулах, так довго не торкався до свого інструмента? Втім, і це запитання він постарався просто викинути з голови.

Літо тривало, і Тіборові розмови з панною МакКормак усе більше затягувалися: тепер після своїх занять вони приходили разом у кафе, і вона замовляла для нього каву, тістечка, а часом і сендвіч. Розмовляли при цьому вже не тільки про музику, хоч усе одно незмінно до неї поверталися. Панна МакКормак могла, приміром, розпитувати його про дівчину з Німеччини, з якою він зблизився у Відні.

— Зверніть увагу, моєю дівчиною вона не була ніколи, — запевняв її Тібор. — Нічого такого між нами не було.

— Тобто не було фізичної близькості? Це аж ніяк не означає, що ви не були в неї закохані.

— Ні, панно Елоїзо, це не так. Вона мені, звісно, подобалася, але закохані ми не були.

— Але вчора, граючи мені Рахманінова, ви явно згадували якесь почуття. То була романтична любов, кохання.

— Та ні, нічого подібного. Вона була мені добрим другом, але не коханою.

— Хай там як, той пасаж ви граєте так, наче то спогад про кохання. Ви ще такий молодий, а вже знаєте, що таке розставання, що таке розлука. Тому-то й граєте ту третю частину саме так. Переважно віолончелісти вкладають у неї радість. Але вам там не про радість ідеться, для вас це спогади про радісні часи, які безповоротно минули.

Такі-от між ними точилися розмови, і Тібор частенько відчував спокусу своєю чергою порозпитувати трохи і її. Колись, одначе, за весь час навчання він не наважився поставити жодного особистого запитання Петровичу; так само й тепер йому просто язик не повертався запитати про щось суттєве панну МакКормак. Тож і живився крихтами, які вона ніби випадково часом йому підкидала: що живе тепер в Орегоні, у місті Портленд, що три роки тому переїхала туди з Бостона, що не любить Париж «через пов’язані з ним сумні спогади» — але розпитувати про подробиці уникав.

Тепер панна МакКормак сміялася набагато частіше, ніж у перші дні їхнього знайомства, а коли вони виходили з «Ексельсіору» і вирушали через площу, взяла собі за звичку брати Тібора під руку. Саме тоді ми й почали звертати на них увагу, адже то була цікава пара: він, на вигляд значно молодший за свої роки, і вона — подекуди по-материнськи турботлива, а подекуди схожа, за словами Ернесто, на «кокетливу актрису». Перш ніж заходитися розпитувати Тібора, ми нерідко плескали про них язиками, як то воно буває поміж музикантами з одного оркестру. Побачивши, як ті двоє попід руку проходять мимо, перезиралися і питали: «Як думаєте, вони вже чи ще ні?». А проте, добряче перемивши їм кісточки, знизували плечима і визнавали, що ні, навряд, щось не подібні вони на коханців. Коли ж ми познайомилися з Тібором і він почав розповідати про ті пообідні заняття у неї в номері, нікому з нас навіть на думку не спало дражнити його чи підколювати.

Одного дня, коли вони сиділи на площі, частуючись кавою з тістечками, панна МакКормак заговорила про чоловіка, який хотів узяти її за дружину. Звали його Пітер Гендерсон; в Орегоні у нього був успішний бізнес, пов’язаний із продажем спорядження для гольфу. Кмітливий і добросердий, він тішився повагою у громаді. Був на шість років старший за Елоїзу, а отже, ще зовсім не старий. Мав двійко дітей від першого шлюбу, але всі пов’язані з ними питання були залагоджені цілком мирно.

— Ну от, тепер ви знаєте, що я тут роблю, — мовила вона з нервовим смішком, якого Тібор іще ніколи від неї не чув. — Переховуюся. Пітер не має жодного уявлення, де я. Жорстоко з мого боку, звісно. Я телефонувала йому у минулий вівторок, повідомила, що в Італії, але в якому місті, не сказала. Він був страх який лихий і, думаю, мав на це право.

— Розумію, — кивнув Тібор. — Ви збавляєте літо у роздумах про своє майбутнє.

— Не зовсім. Я просто ховаюся.

— Ви не любите того Пітера?

Вона знизала плечима.

— Він гарний чоловік. А інших пропозицій руки і серця у мене не густо.

— Той Пітер... він любить музику?

— Гм... Там, де я нині живу, його, звісно, вважатимуть за любителя музики. Хай там як, а на концерти він ходить. І потім, у ресторані, говорить силу приємних слів про те, що ми допіру слухали. Тож так, гадаю, музику він любить.

— А вас він... цінує?

— Йому відомо, що жити з музикантом-віртуозом далеко не завжди легко, — вона зітхнула. — Ця проблема не дає мені спокою ціле життя. Вам теж буде непросто. Але насправді вибору в нас немає. Ми маємо свій шлях і мусимо його торувати.

Більше про Пітера вона не згадувала, але після цієї розмови їхні стосунки вийшли на якийсь новий рівень. Коли Тібор закінчував грати, а панна МакКормак поринала в задуму або, сидячи за столиком на площі, раптом спрямовувала погляд кудись поза сусідні парасолі і робилася якась зовсім далека, він більше не ніяковів і зовсім не почувався знехтуваним, адже знав: його присутність поруч вона таки цінує.

Якось пополудні, коли Тібор дограв чергову п’єсу, панна МакКормак попросила зіграти ще раз один короткий — лише вісім тактів — пасаж майже наприкінці. Він так і зробив, але маленька зморшка у неї на чолі нікуди не поділася.

— Це звучить не по-нашому, — похитала головою вона. Сиділа, як завжди, боком до нього перед великими вікнами. — Усе решта було добре, по-нашому. Але ось цей пасаж... — вона аж ледь помітно здригнулася.