— Звісно, не означає.

— І саксофон тут просто розкішний. Тепер ви розумієте, чому я хотіла, щоб ви його почули.

— Так, було чудово.

— Стіве, а у вас записи є? Маю на увазі, записи, де граєте ви самі?

— Звичайно. У мене навіть тут, в номері, лежить кілька компактів.

— То прихопіть їх із собою, серденько, коли прийдете наступного разу. Хочу послухати, як ви граєте. Гаразд?

— Гаразд, якщо тільки це не вжене вас у нудьгу.

— Ой, ні, не вжене. Але ви ж не думаєте, що я пхаю носа в чужі справи, правда? Тоні завжди казав: не пхайся куди не треба, дай людям спокій, але, знаєте, то він сам тримався дещо по-снобськи, як на мене. Багато хто з відомих людей вважає, що цікавитися варто лише іншими відомими людьми. Я цієї думки не поділяла ніколи, бо бачу потенційного приятеля в кожному. Візьмімо Ґрейсі: ми з нею потоваришували. Вся обслуга у мене вдома — теж мої друзі. Бачили б ви мене на вечірках! Усі балакають між собою про свої останні фільми абощо, і тільки я теревеню собі з офіціанткою чи з барменом. Але ж це не означає, що я пхаю носа куди не слід, правда?

— Та ні, абсолютно не означає. Але послухайте, пані Ґарднер...

— Лінді.

— Послухайте, Лінді... Сидіти тут і балакати з вами — це, звісно, просто казково, але від усіх цих ліків я аж трохи сам не свій. Думаю, мені треба піти і трохи прилягти.

— Ой, вам недобре?

— Нічого страшного, це лише дія ліків.

— Як прикро! Але обов’язково приходьте ще, коли почуватиметесь ліпше. І записи свої принесіть. Домовились?

Довелося ще раз запевнити її, що я чудово провів час і неодмінно зайду знов. Я був уже на порозі, коли вона сказала:

— Стіве, а в шахи ви граєте? Гравець з мене, може, й найгірший у світі, а от самі шахи в мене таки найгарніші. Мені принесла їх минулого тижня Меґ Раян.

Повернувшись у свій номер, я взяв з мінібару колу, сів за письмовий стіл і визирнув з вікна. Там саме опускалося за виднокрай сонце й увесь обшир заполонили рожеві тони. Розташовувалися наші номери доволі високо, і мені видно було, як по шосе ген віддалік снують туди-сюди автомобілі. Посидівши так кілька хвилин, я зателефонував Бредлі, і хоч секретарка довго тримала мене на лінії, слухавку менеджер урешті-решт таки підняв.

— Як там обличчя? — відразу ж стурбовано поцікавився він так, наче йшлося про домашнього улюбленця, якого ненадовго довірили моїй опіці.

— Звідки мені знати? Я ще людина-невидимка.

— З тобою все гаразд? Голос у тебе якийсь... прибитий.

— Я і є прибитий. Слухай, увесь цей задум — помилка. Тепер я добре бачу. Це не спрацює.

Бредлі кілька секунд помовчав, а тоді запитав:

— Операція була невдала?

— Операція, без сумніву, була вдала, але не в тому річ. Я про все решта, все те, до чого вона має привести. Про весь цей план... він ніколи не здійсниться так, як ти собі задумав. Даремно я дав тобі себе вмовити.

— Та що це з тобою? Ти якийсь зовсім пригнічений. Чим вони там тебе накачали?

— Зі мною все добре. Насправді голова в мене вже давненько не була така ясна, як нині. У цьому й заковика. Бо тепер я бачу, що той твій план... Не треба було мені тебе слухати.

— Про що це ти? Який такий план? Слухай, Стіве, все гранично просто. Ти — дуже обдарований музикант. Коли через усе це пройдеш, будеш робити те, що робив завжди, — не більше й не менше. Немає ніякого плану...

— Бредлі, мені тут погано. І це не лише фізичний дискомфорт. Просто тепер я усвідомлюю, що накоїв із самим собою. Це помилка, треба було мені мати більше поваги до себе.

— Стіве, а чого це ти раптом так завівся? Щось трапилося?

— Таки, хай йому чорт, трапилося. Тому й дзвоню. Мені треба, щоб ти забрав мене звідси. Щоб допоміг перебратися до іншого готелю.

— До іншого готелю? А ти хто такий — наслідний принц Абдулла? Що там, до дідька, не так з тим готелем?

— Що не так? У мене тут Лінді Ґарднер просто під боком, у сусідньому номері. Вона вже раз запросила мене до себе і, судячи з усього, запросить ще не раз. Ось це, власне, й не так!

— Лінді Ґарднер — у сусідньому номері?

— Слухай, я цього не витримаю. Я щойно в неї був і ледь висидів, не міг більше — і все. А вона наостанок бере і каже, що зіграла б зі мною в шахи: Меґ Раян їй, бачте, їх притягнула...

— Зажди-зажди, Стіве. Ти це серйозно — в тебе там Лінді Ґарднер по сусідству? І ти з нею спілкуєшся?

— Вона поставила запис свого чоловіка! А, до холери, зараз у неї там уже грає щось інше. Ось до чого я докотився. Ось це тепер мій рівень.

— Стіве, ану вгамуйся, давай ще раз, спочатку. Заткни пельку, глибоко вдихни, а тоді спокійно все поясни, чуєш? Поясни, як це ти опинився поряд з Лінді Ґарднер.

Якусь хвилю я помовчав, справді трохи заспокоївся, а тоді у двох словах розповів, як Лінді запросила мене до себе і що було далі.

— То ти їй не нагрубіянив? — запитав він, щойно я змовк.

— Ні, не нагрубіянив, якось тримав усе в собі. Але більше я туди не піду. Мені треба перебратися в інший готель.

— Стіве, ні в який інший готель ти перебиратися не будеш. Лінді Ґарднер? Вона забинтована — ти забинтований. Треба ж такого — Лінді Ґарднер у сусідньому номері! Це ж золота акція, таке буває раз у житті.

— Нічого подібного, Бредлі. Вузьке коло обраних — то ще те пекло. Шахи від Меґ Раян — заради Бога!

— Шахи від Меґ Раян? І які вони на вигляд? Кожна фігура — зменшена копія Меґ?

— А ще вона хоче послухати, як я граю! Наполягає, щоб наступного разу я взяв зі собою компакти!

— Хоче послухати... Ісусе милий! Стіве, ти ще бинтів не зняв, а все вже само йде тобі до рук. Вона хоче послухати, як ти граєш?

— Прошу тебе, Бредлі, займися цим. Гаразд, я у тарапатах, мені зробили операцію, бо ти мене на це намовив, бо я був таким дурнем, що повірив у твої теревені. Але миритися з цим я не збираюся. Сидіти тут ще два тижні у товаристві Лінді Ґарднер я не буду. Прошу, забери мене звідси — і то негайно!

— Нікуди я тебе не забиратиму. Ти хоч уявляєш, яка непроста птиця та Лінді Ґарднер? Знаєш, з якими людьми вона приятелює? І що може зробити для тебе одним-единим телефонним дзвінком? Авжеж, з Тоні Ґарднером вона тепер розлучена, але це нічого не міняє. З Лінді Ґарднер у групі підтримки і з новим обличчям перед тобою відчиняться всі двері. П’ять секунд — і ти у вищій лізі.

— Не буде ніякої вищої ліги, Бредлі, бо я до неї більше не піду, і двері переді мною мають відчинятися лише завдяки моїй музиці, а не будь-якій іншій бридні, ти чуєш? Не вірю я у все те, що ти мені торочив перед операцією, не вірю в усю цю дурню з планом...

— Ну-ну, не треба так гарячкувати. Я дуже переживаю за твої шви...

— Бредлі, дуже скоро тобі не буде вже за що переживати, бо знаєш, що я зараз зроблю? Поскидаю з себе ці дурнуваті бинти, а то ходжу тут, ніби якась мумія, а тоді запхаю собі пальці до рота і розтягну його від вуха до вуха! Ти мене чуєш, Бредлі?

Менеджер зітхнув і сказав:

— Добре, заспокойся. Просто заспокойся. Останнім часом у тебе забагато стресів. Це можна зрозуміти. Не хочеш бачитися тепер з Лінді, готовий проґавити скарб, який сам іде до рук, — воля твоя, я з твоєю думкою мушу рахуватися. Але будь принаймні ввічливий, гаразд? Придумай гарну відмовку. Не спалюй мостів.

Після цієї розмови з Бредлі мені відчутно полегшало, і вечір я провів доволі непогано: подивився до половини фільм, потім послухав Білла Еванса. Наступного ранку після сніданку з’явився у супроводі двох медсестер доктор Борис і невдовзі пішов, начебто всім задоволений. Трохи згодом, біля одинадцятої, до мене завітав барабанщик на ім’я Лі, з яким я кілька років тому грав у Сан-Дієґо в одному оркестрі. Провідати мене йому порадив Бредлі, який вів і його справи.

Лі — хлопець непоганий, і я радий був з ним побачитися. Він просидів у мене з годинку, і ми знай обмінювалися новинами про спільних знайомих: хто в якому оркестрі чи гурті тепер грає, а хто спакував пожитки і перебрався до Канади чи й до Європи.