Наприкінці другого тижня після операції, коли я вже дещо зміцнів і тілом, і духом, доглядальниця, тямуще усміхаючись, вручила мені якийсь конверт і мовила: «Не щодня таке отримуєш». Усередині був аркушик готельного паперу для нотаток; цієї хвилини він у мене під рукою, тож можу навести написане там дослівно:
Ґрейсі каже, ви стомилися вже від цього світського життя. Я — так само. Чому б вам не навідатися до мене? П’ята вечора сьогодні — не зарано для коктейлів? Д-р Б., бодай би йому, заборонив мені алкоголь, думаю, вам також. Доведеться обмежитися содовою і «Пер’є». Приходьте о п’ятій, інакше розіб’єте мені серце.
Лінді Ґарднер
Можливо, так сталося через те, що на той момент я страшенно знудився, або настрій у мене був уже трохи кращий, або ж думка про товаришку по ув’язненню, з якою можна перекинутися слівцем-другим, виявилася надто спокусливою... А може, то я сам виявився не таким і несприйнятливим до гламуру. Хай там як, попри всі ті почуття, які викликала у мене Лінді Ґарднер, прочитавши цю записку, я навіть дещо розхвилювався і сам незчувся, як уже просив Ґрейсі переказати Лінді, що зайду до неї о п’ятій.
Лінді Ґарднер була перемотана бинтами ще більше, ніж я. Мені принаймні залишили відкритою маківку, де волосся стояло сторч, наче ті пальми в оазі посеред пустелі. Натомість Лінді доктор Борис забинтував голову так, що за формою вона скидалася тепер на кокосовий горіх — з прорізами для очей, носа і рота. Яка доля спіткала її пишне біляве волосся, я міг тільки здогадуватися. Голос, утім, тією мірою, якої можна було сподіватися, не змінився і звучав так само, як колись по телевізору.
— То як вам усе це? — поцікавилася вона, а коли я відповів, що не так уже й погано, додала: — Стіве... Можна називати вас Стівом? Мені все про вас розповіла Ґрейсі.
— Невже? Сподіваюся, про погане вона промовчала.
— Ну, я знаю, що ви музикант, і то дуже перспективний.
— Це Ґрейсі так сказала?
— Стіве, якийсь ви напружений. А мені хотілося б, щоб ви тут, біля мене, розслабилися. Декому з відомих людей, знаю, до вподоби, коли публіка навколо ходить по струнці. Це буцімто додає їм вагомості у власних очах. Але я цього терпіти не можу. Я хотіла б, щоб ви ставилися до мене просто як до звичайної приятельки. То що ви казали? Тут, на вашу думку, не так і зле?
Номер у неї був значно більший за мій і складався з кількох кімнат; ми розташувалися у вітальні. Сиділи навпроти на парних білих диванах, розділені низеньким кавовим столиком з димчастого скла, крізь яке видно було основу, зроблену з суцільного шматка сплавної деревини. На столику був цілий розсип глянцевих журналів і стояв кошик з фруктами, все ще загорнений у целофан. Як і в мене, у Лінді на повну працював кондиціонер — коли ти у бинтах, тобі постійно гаряче, — а жалюзі на вікнах, у які било надвечірнє сонце, були опущені. Покоївка принесла мені склянку води і чашку кави — з обидвох стирчали соломинки, так нам подавали тут будь-які напої — і вийшла.
У відповідь на запитання Лінді я сказав, що найважче для мене — не мати змоги грати на своєму саксофоні.
— Але ж ви розумієте, чому Борис вам поки що цього не дозволить, — мовила вона. — От уявіть собі: подуєте ви у ту свою трубу раніше належного часу і бац — ваше обличчя розлетиться клаптями по всій кімнаті!
Ця думка, схоже, неабияк її розвеселила, і вона аж замахала на мене руками, наче той дотеп пустив я, а їй залишалося хіба що примовляти: «Та годі вам, це вже занадто!». Я засміявся й собі і ковтнув через соломинку кави. Потому Лінді заговорила про різних своїх друзів, яким недавно робили пластичні операції: що вони розповідали й у які кумедні ситуації потрапляли. Всі до одного люди, про яких вона згадувала, або самі належали до знаменитостей, або були з якоюсь зіркою у шлюбі.
— То ви — саксофоніст, — зненацька змінила тему Лінді. — Гарний вибір. Це чудовий інструмент. Знаєте, що я кажу всім молодим саксофоністам? Раджу їм слухати колишніх професіоналів. Познайомилася якось з одним саксофоністом, молодим і перспективним, як-от ви, то він узагалі тих давніх виконавців не слухав... таких, як Вейн Шортер та іже з ним. Я йому й кажу: від колишніх профі можна багато чого навчитися. Може, це й не буде щось суто новаторське, але ті хлопці свою справу таки знали. Стіве, ви не проти, якщо я вам дещо ввімкну? Щоб ви точно зрозуміли, про що я оце говорю.
— Ні, я не проти. Але, пані Ґарднер...
— Будь ласка, називайте мене Лінді. Ми всі тут в одному човні.
— Гаразд, Лінді. Я тільки хотів сказати, що не такий і молодий. Насправді мені вже тридцять вісім...
— Та невже? Ну, це ще молодість. Але маєте рацію: я думала, ви значно молодший. З цими ексклюзивними масками, які ми отримуємо від Бориса, відразу так напевне й не скажеш, правда? Судячи з того, що розповідала Ґрейсі, я мала вас за одного з тих дітлахів, у яких усе попереду... думала, може, батьки вам оплатили операцію, щоби посприяти гучному дебюту. Даруйте, помилилася.
— Це Ґрейсі сказала, що в мене «все попереду»?
— Ну-ну, не прискіпуйтеся. Вона сказала, що ви — музикант, і я запитала, як вас звуть. А коли потім обмовилася, що імені вашого не чула, Ґрейсі відповіла: «Це тому, що в нього ще все попереду». Ось так воно було. Але, послухайте, яка взагалі різниця, скільки вам років? Учитися в колишніх профі ніколи не пізно. Я хотіла б, щоб ви дещо послухали. Думаю, вам сподобається.
Лінді підійшла до шафки і наступної миті вже тримала в руках компакт-диск.
— Ви це оціните. Саксофон тут просто досконалий.
В її номері стояла така сама аудіосистема «Бенґ-енд-Олуфсен», як і в мене, й уже незабаром кімнату сповнило розкішне звучання струнних. Через кілька тактів крізь нього пробився якийсь наче сонний тенор, що нагадував голос Бена Вебстера, — і повів за собою оркестр. Якщо ви не надто в усьому цьому петраєте, то могли б навіть прийняти цю частину композиції за один із тих вступів, що їх виконував для Сінатри Нельсон Ріддл. Та голос, який зрештою виявився тут провідним, належав Тоні Ґарднеру. Пісня — я невиразно її пригадував — називалася, здається, «Знов у Калвер-Сіті»; то була балада, яка особливого успіху не мала і яку тепер узагалі ніхто не виконує. Весь час, доки Тоні Ґарднер співав, саксофон ішов услід за ним, вторуючи рядку за рядком. Усе тут було цілковито передбачуване і дуже, понадміру солодкаве.
Утім, за якусь хвилю я вже не надто звертав увагу на музику, бо Лінді переді мною, начебто геть замріявшись, поволі танцювала. Рухалася легко і граційно — очевидно, на тіло хірургічне втручання не поширювалося, — фігуру мала струнку й доладну. Одягнена була у щось середнє між нічною сорочкою і сукнею для коктейлю; себто, хочу сказати, це вбрання скидалося на медичний халат і водночас віддавало гламуром. На додачу я намагався в ці хвилини з’ясувати для себе одне питання. У мене було чітке враження, наче Лінді не так давно з Тоні Ґарднером розлучилася, та позаяк усілякі пов’язані з шоубізнесом плітки я в цій країні дізнаюся останнім, то мені вже починало здаватися, що, може, я тут щось і наплутав. Бо інакше з якого б дива їй танцювати отак — з головою поринувши в музику і явно отримуючи неабияку втіху?
Тієї миті Тоні Ґарднер змовк, струнні зазвучали гучніше на переході, почалося соло піаніста. Тут-таки Лінді, схоже, повернулася на землю. Вона перестала кружляти по кімнаті, натиснула кнопку на пульті, щоб вимкнути музику, а тоді підійшла і знову сіла напроти мене.
— Хіба ж не чудесно? Розумієте тепер, про що я?
— Так, це було чудово, — озвався я, не зовсім, щоправда, впевнений, що ми й далі говоримо лише про саксофон.
— До речі, вуха вас не обманули.
— Даруйте?
— Я про співака. То був саме той, про кого ви подумали. Навіть якщо він більше мені не чоловік, це зовсім не означає, що я не можу й далі слухати його записи, правда ж?
