Уже вкотре озвався телефон; цього разу то був Чарлі. Стояв, за його словами, біля багажної каруселі у франкфуртському аеропорту.
— Тягнуть страшенно, не виїхало ще жодної сумки. Що там у тебе, даєш собі раду? Мадам ще не прийшла?
— Ще ні. Слухай, Чарлі, цей твій план... він не спрацює.
— Як це — не спрацює? Тільки не кажи, що ти весь цей час просто сидів, бив байдики і тяжко думав.
— Я зробив так, як ти казав. Влаштував гармидер, але якийсь він непереконливий. На собачі витівки не схоже, скоріше на мистецьку інсталяцію.
Якусь хвилю він мовчав — мабуть, видивлявся на каруселі свою валізу, — а потім сказав:
— Я розумію, в чому проблема. Рука не піднімається на чужу власність. Добре, слухай сюди: зараз я назву тобі кілька предметів, яких буду безмірно щасливий позбутися. Ти слухаєш, Рею? Я хочу, щоб ти розтрощив... насамперед того дурнуватого китайського порцелянового вола, він стоїть біля CD-програвача. Це подарунок від клятого Девіда Корі, він його привіз з Лаґоса. Можеш для початку розвалити на кавалки його. Зрештою, насправді мені до лампочки, що ти там розіб’єш. Трощи все підряд!
— Чарлі, як на мене, тобі треба заспокоїтися.
— Гаразд, гаразд. Але у нас вдома справді купа всякого мотлоху. Як і в нашому подружньому житті останнім часом. Купа зужитого мотлоху. Ота пухка червона канапа — знаєш, про яку я?
— Так, щойно на ній подрімав.
— Вона ще хтозна-коли мала бути на смітнику. Чому б тобі її не розпанахати і не порозкидати довкола набиття?
— Чарлі, візьми себе в руки. Насправді я вже починаю думати, що допомогти мені ти навіть не намагаєшся. Просто використовуєш мене, щоб дати вихід своєму гніву і роздратуванню...
— Припини нести всяку бридню! Намагаюся я тобі допомогти, звісно ж, намагаюся. І план у мене, звісно ж, непоганий. Він спрацює, гарантовано спрацює. Емілі того пса ненавидить, вона й Анджелу з Соллі ненавидить, і за будь-яку нагоду зненавидіти їх ще сильніше вхопиться неодмінно. Слухай... — голос його зненацька стишився майже до шепоту. — Дам тобі зараз найнадійнішу підказку. Таємний складник — запоруку того, що жодні сумніви їй навіть на думку не спадуть. Я мав би згадати про це раніше. Скільки в тебе ще часу?
— Десь година...
— Добре. Слухай уважно. Запах. Ось у чому вся штука. Треба, щоб там пахло собакою. Щойно Емілі переступить поріг, як одразу це підмітить, бодай підсвідомо. Потім вона заходить у кімнату, бачить на підлозі розтрощеного китайського вола від миленького Девіда, розкидане набиття з тієї гидкої червоної канапи...
— Чекай, я ж не казав, що...
— Та послухай! Бачить вона весь цей шарварок і відразу, свідомо чи підсвідомо, пов’язує його з собачим запахом. І тоді ти й рота роззявити не встигнеш, як ціла та картинка з Гендріксом і його вибриками вже постане в неї перед очима. У цьому й уся краса!
— Чортзна-що ти городиш, Чарлі. Ну, гаразд, а як мені зробити так, щоб твоє помешкання просмерділося собакою?
— Це я знаю абсолютно точно. — Він і далі говорив схвильованим шепотом. — Точно знаю, бо ми з Тоні Бартоном робили це ще у старших класах. Я дещо вдосконалив його рецепт...
— Навіщо?
— Навіщо? Бо в нього смерділо не псом, а радше капустою.
— Ні, я мав на увазі, навіщо... Гаразд, менше з тим. Ну, то можеш мені розповісти, якщо для цього не треба йти купувати набір хімічних реактивів.
— Добре, ти берешся за розум. Бери ручку і записуй. О, а ось нарешті й багаж... — Тут Чарлі, напевне, поклав телефон у кишеню, бо кілька подальших секунд я чув лише щось схоже на бурчання у животі. Потому він озвався знову: — Мені вже треба йти. Записуй швиденько, готовий? Береш середнього розміру каструлю. Там на плиті, мабуть, якраз щось таке стоїть. Наливаєш десь пів літра води. Додаєш два яловичі бульйонні кубики, десертну ложку кмину, столову ложку паприки, дві столові ложки оцту, не шкодуєш лаврового листка. Зрозуміло? Потім кладеш туди шкіряний черевик так, щоб не замочити підошву. Інакше буде смердіти паленою гумою. Далі вмикаєш газ, доводиш до кипіння, даєш легенько покипіти на малому вогні. І доволі скоро ти відчуєш запах. Не те щоб якийсь жахливий сморід, ні. В оригінальному рецепті Тоні Бартона були ще садові слизняки, але цей запах набагато тонший. Просто смердючий пес та й годі. А де знайти всі ці складники, зараз запитаєш ти. Трави і все решта — в кухонних шафках. У комірці під сходами лежать старі черевики. Черевики, не чоботи. Така зношена пара, я в них ходив колись постійно на щодень. Зносив до дірок, тепер їм пряма дорога на смітник. Візьми один із них. Що там ще? Слухай, Рею, просто йди і зроби так, як я раджу, гаразд? Це — твій порятунок. Кажу ж тобі, коли Емілі люта, з нею жарти погані. Тепер мені треба йти. А, і не забувай: виявляти свої непересічні знання у плані музики не варто.
Можливо, так подіяли отримані вказівки — хоч і сумнівні, проте чіткі й зрозумілі, — але варто було покласти слухавку, як настрій у мене перемінився з панічного на незворушно-діловий. Що робити, я бачив цілком виразно. Тож пішов на кухню і ввімкнув світло. На плиті й справді стояла «середнього розміру» каструля, готова до використання. Я наповнив її пів-на-пів водою і поставив на варильну поверхню. Взявшись до діла, я збагнув, що, перш ніж продовжувати, треба з’ясувати одне ключове питання: скільки у мене є ще часу, щоб довести до кінця всю цю справу. Повернувшись до вітальні, я підняв слухавку і набрав робочий номер Емілі.
Відповіла помічниця, яка повідомила, що в Емілі зараз зустріч. Доброзичливим, але водночас рішучим тоном я наполіг, щоб її таки покликали до телефону, «навіть якщо у неї дійсно якась зустріч». Не минуло й хвилини, як у телефоні почувся голос Емілі.
— Що таке, Реймонде? Що трапилося?
— Нічого не трапилося. Просто дзвоню запитати, як ти там.
— Рею, у тебе якийсь дивний голос. У чому річ?
— Чого це дивний? Я лише подзвонив, щоб дізнатися, коли чекати тебе вдома. Ти маєш мене за неробу, я в курсі, але якийсь більш-менш зрозумілий розпорядок мені все ж хотілося б знати, уяви собі.
— Гаразд-гаразд, Реймонде, не треба сердитися. Дай-но подумати... Мабуть, за годину, а може, й півтори. Мені страшенно прикро, але тут у нас сьогодні така запарка...
— Від години до півтори. Чудово. Це все, що я хотів знати. Добре, то скоро побачимося. Повертайся тепер до своїх справ.
Вона, либонь, хотіла сказати ще щось, але я поклав слухавку і покрокував на кухню, твердо налаштований не дати своєму рішучому настрою випаруватися. Відверто кажучи, мене навіть охопило якесь піднесення, і я вже взагалі не розумів, чому так занепав духом раніше. Я понишпорив у шафках і акуратним рядком виклав біля плити всі трави та приправи, які мали стати мені у пригоді. Потім відміряв усього, скільки треба було, швиденько розмішав і пішов по черевик.
У комірці під сходами ховалася ціла купа доволі жалюгідного на вигляд взуття. Трохи попорпавшись, я знайшов, безперечно, саме ті черевики, про які говорив Чарлі: бувалі в багатьох бувальцях, з обідком прадавньої грязюки, засохлої навколо каблука. Ухопивши одного з них кінчиками пальців, я відніс його на кухню й акуратно поклав у воду так, щоб підошва дивилась у стелю. Потім запалив під каструлею середній вогонь, сів за стіл і став чекати, аж нагріється вода. Коли у вітальні знову задзвонив телефон, відходити від свого варива мені зовсім не хотілося, але голос Чарлі в автовідповідачі все не змовкав, тож довелося врешті-решт прикрутити вогонь і підійти до апарата.
— Що ти там казав? — запитав я. — Ніби на щось скаржився, але я був зайнятий і не мав часу слухати.
— Та я вже в готелі — усього-на-всього тризірковому. Оце нахабство, аж не віриться! Така велика компанія! Кімнатка завбільшки з шухлядку, бодай би їм!
— Але ж тобі там лише кілька ночей перебути...
— Послухай, Рею, є одна річ, щодо якої я був з тобою не цілком відвертий... це стосовно тебе нечесно. Ти ж робиш мені послугу, докладаєш усіх зусиль, намагаєшся нас із Емілі помирити, а я з тобою нещирий...
