За якийсь час знову задзвонив телефон, і в автовідповідачі почувся голос Чарлі, який, коли я відповів, звучав уже значно спокійніше, ніж попереднього разу.

— Я вже біля ґейту, — сказав він. — Вибач, якщо я трохи попсував тобі кров раніше. Аеропорти завжди так на мене діють. Ніяк не заспокоюся, доки не сяду врешті біля свого ґейту. Послухай, Рею, мені тут ще одне спало на думку, стосовно нашої стратегії.

— Нашої стратегії?

— Так, нашої загальної стратегії. Ти ж розумієш, звісно, що це не той випадок, коли варто додавати чи прибирати всілякі дрібнички, легесенько прикрашати правду, щоб виставити себе у кращому світлі. Аж ніяк не час вигороджувати себе всілякими безневинними начебто побрехеньками. Ні, ні. Ти ж пам’ятаєш, правда, у чому суть твого завдання? Рею, успіх залежить насамперед від того, чи зумієш ти постати перед Емілі точнісінько таким, яким ти є насправді, абсолютно природним. Доки ти будеш триматися цієї лінії, наша стратегія працюватиме.

— Знаєш, мені взагалі навряд чи світить перетворитися тут на її кумира...

— Авжеж, ти адекватно оцінюєш ситуацію, дякую. Але мені оце прийшла до голови одна думка. У твоєму репертуарі є один дрібний нюанс, який не зовсім вписується у картинку. Бачиш, Рею, Емілі вважає, що у тебе гарний музичний смак.

— О-о...

— Так, вона саме про це говорить у тих рідкісних випадках, коли ставить мені у приклад тебе. Прибрати цей нюансик — і ти годишся на призначену роль просто-таки бездоганно. Тож пообіцяй на цю тему з нею не говорити.

— Ох, заради Бога...

— Ну, зроби це для мене, Рею, прошу тебе. Це ж не бозна-що. Просто не заводь розмови про... ну, про тих ностальгійних крунерів, які їй подобаються. А якщо вона сама про ту музику заговорить, пускай повз вуха та й по всьому. Більше я ні про що й не прошу. В усьому іншому будь самим собою. То що, можу я на тебе покластися?

— Гадаю, можеш. Так чи так, це все суща теорія. Не думаю, що сьогодні ввечері у нас буде нагода для таких балачок.

— Добре! То ми домовилися. А зараз переходимо до твоєї невеличкої проблемки. Думаю, тобі приємно буде дізнатися, що я добряче тут над нею поміркував і знайшов вихід. Ти слухаєш?

— Слухаю.

— До нас заходить іноді одна парочка, Анджела і Соллі. Вони непогані, але якби не мешкали по сусідству, то ми навряд чи з ними водилися б. У всякому разі, вони частенько до нас зазирають, переважно просто так, без попередження, на чай. І штука ось у чому: з’являються вони в різний час удень, коли виводять на прогулянку Гендрікса.

— Гендрікса?

— Гендрікс — це смердючий, геть неконтрольований лабрадор, якому до людожерства — один крок. Для Анджели і Соллі він, звісно, дитя, якого вони ніколи не мали. Чи то пак, поки що не мали, бо ж іще досить молоді, щоб завести собі справжню дитину. Але яке там, вони за своїм миленьким Гендріксом душі не чують. І от коли їм трапляється до нас забігти, миленький Гендрікс сіє у квартирі руїну, ніби розчарований грабіжник. Наприклад, перевертає торшер. Ой лишенько, та нічого страшного, миленький, ти не злякався? Ну, бачиш картинку? А тепер слухай. Десь рік тому була у нас одна дорожезна книга, подарункове таке видання з мистецькими фото всіляких молодих геїв на тлі старих кварталів північно-африканських міст. Емілі любила тримати її розгорнутою на певній сторінці: вважала, що кольори там пасують до канапи. Просто дуріла, варто було ту сторінку перегорнути. Хай там як, рік тому до нас увірвався Гендрікс і ту книжку пожував. Уяви собі, всадив свої зубиська у ту лискучу світлину і зжував сторінок двадцять, доки мамця таки переконала його книжку віддати. Ти ж розумієш, навіщо я тобі все це розказую, правда?

— Так. Тобто бачу натяк на можливість порятунку, але...

— Гаразд, розкладу по поличках. Ось що ти скажеш Емілі: у двері подзвонили, ти відчинив. Увійшла якась парочка, пес рвався з повідця. Відрекомендувалися вони як Анджела і Соллі, добрі друзі господарів, випили б чаю. Ти їх пустив, Гендрікс ошалів і пожер записник. Звучить усе дуже правдоподібно. Ну, в чому річ? Чому ти не дякуєш? Вам це не зовсім підходить, сер?

— Дуже дякую, Чарлі. Просто обмірковую ідею. Ну, по-перше, а раптом ті ваші сусіди візьмуть і справді прийдуть? Коли Емілі вже буде вдома?

— Таке можливо, звісно. Але це означатиме, що тобі має страшенно, фатально не пощастити. Коли я казав, що вони часто заходять, то мав на думці, може, раз на місяць, не більше. Краще припини прискіпуватися і подякуй.

— Чарлі, але хіба ж це не притягнуте за вуха: прибіг пес і пожував саме цей записник, саме ці сторінки?

Він зітхнув.

— Я думав, решти тобі пояснювати не треба. Звісно, варто трохи підготувати сцену. Переверни торшер, порозсипай в кухні по підлозі цукор. Усе має виглядати так, ніби Гендрікс пронісся там, наче смерч. О, тут якраз посадку оголошують. Я мушу йти. Зв’яжуся з тобою, вже як буду в Німеччині.

Доки я слухав Чарлі, мене охопило почуття, яке часом проймає, коли хтось береться переповідати свій сон або пояснює, звідки взялась он та невеличка вм’ятина на дверцятах авто. То був дуже добрий, ба навіть кмітливий план, але я щось ніяк не міг собі уявити, як і що саме говоритиму Емілі, коли та повернеться, і дедалі більше втрачав терпець. Утім, коли Чарлі вирушив на посадку, я відчув, що його дзвінок мав на мене якийсь майже гіпнотичний вплив. І доки розум пручався, обзиваючи все це сущим ідіотизмом, руки й ноги вже взялися до діла, готуючи «ґрунт» для втілення задуму у життя.

Почав я з того, що поклав на бік торшер — обережно, стараючись нічого при цьому не зачепити; абажур я спершу зняв і аби-як, навскіс почепив назад тільки тоді, коли торшер уже лежав на підлозі. Потім узяв з книжкової полиці вазу з засушеними квітами та стеблами трави і поклав її на килимку, порозсипавши рослини навколо. Далі пригледів біля кавового столика місце, де можна було вдало «копнути» кошик для зужитих паперів. Рухався я в якомусь химерному, відстороненому стані, наче сновида. Не йняв віри, що це хоч якось допоможе, але сам процес діяв на мої нерви доволі заспокійливо. Зрештою я пригадав, що весь цей вандалізм безпосередньо пов’язаний із записником, і пішов на кухню.

Хвильку поміркувавши, я взяв із кухонної шафки цукерничку, поставив на столі неподалік від пурпурового записника і поволі нахиляв її, аж доки не посипався цукор. Щоб цукерничка не скотилася зі столу, довелося трохи постаратися, але врешті я таки встановив її, як хотів. Паніка, яка допікала мені раніше, на той час вляглася. Я не те щоб заспокоївся, але тепер уже бачив, що вганяти себе у такий стан було дещо нерозумно.

Тож я повернувся до вітальні, ліг на канапу і знову взявся за Джейн Остін. А коли прочитав буквально кілька рядків, на мене важкою хвилею накотилася втома, і я й сам незчувся, як знову заснув.

Розбудив мене телефон. Коли в автовідповідачі почувся голос Емілі, я встав і підняв слухавку.

— Ой Боженьку, ти там, Реймонде. Як ти, миленький? Як почуваєшся? Вдалося тобі хоч трохи розслабитися?

Довелося запевнити, що таки вдалося, бо я, власне кажучи, спав.

— Ох, як прикро! Ти ж, мабуть, тижнями не спав нормально, тільки-но склепив на хвильку очі — і на, маєш, я дзвоню, не даю тобі спокою. Вибач, мені дуже прикро! І ще прикріше, бо доведеться тебе засмутити: тут у нас казна-що коїться, і я ніяк не зможу бути вдома так скоро, як сподівалася. Ще принаймні на годину мушу загаятися. Ти ж там протримаєшся без мене, правда?

Я ще раз запевнив, що у мене все чудово.

— Ага, навіть по голосу чути, якийсь він міцніший. Даруй, Реймонде, але я мусила піти й залагодити тут справи. Бери все, що заманеться, ні в чому собі не відмовляй. Бувай, миленький.

Я поклав слухавку і потягнувся. Почало сутеніти, тож я пройшовся квартирою, вмикаючи світло. А тоді роззирнувся по своїй «поруйнованій» вітальні і що більше дивився, то менш переконливою видавалася мені картина безладу, який там панував. У животі знову замлоїло від іще слабкої, але чимраз сильнішої паніки.