Бо я С. О. С, — і триває таке куплет за куплетом досить довго. У повній версії представлене цілковите й остаточне зречення світу. Притичина в тому, що, згідно з теоремою Ґьоделя, обов’язково має виявитися якийсь предмет, пропущений у переліку, і той предмет так просто й не згадаєш, тому ти, найімовірніше, починаєш із самого початку, а в перебігу справи ще й виправляєш помилки і викреслюєш неминучі повторення, вставляєш нові предмети, що спадають тобі на думку, і вже добре видно, що «суїцид» у заголовку можна відкладати нескінченно!
Тож бесіди між Омбіндом та Енціаном — це серії рекламних повідомлень, а Енціан не те щоб лох — мимовільна підсадна качка, що заміняє інших, хто може слухати, а може і ні.
— Ахх, невже я бачу, як у тебе встає, Нґарореру?.. але ні, можливо, ти просто згадуєш своє давнє кохання, що було колись давно… Südwest, га? Щоб розвіяти минуле племені, всі спогади слід оприлюднити — нема жодного сенсу зберігати історію під час нетерплячого очікування Остаточного Нуля…
А все ж Омбінді цинічно проповідує це в ім’я колишньої племінної Єдності, що є доволі-таки слабким місцем у його напучуваннях, виглядає дещо сумнівно, бо виходить так, наче Омбінді намагається довести, нібито християнська недуга ніколи нас не торкалася, хоча кожен знає, що вона заразила всіх нас, а декого навіть умертвила. Так, з боку Омбінді це вже скидається на порожні теревені — озиратися на невинність, про яку йому доводилося хіба що чути, але в яку він сам не вірить — накопичена чистота протилежностей, село у формі мандали… Та все ж він проповідує та проголошує її образом осяйного Ґрааля, хоча жартуни навколо столу підсовують Пукальні Подушки на Погибельний Стілець під зад шукача Ґрааля, і хоча ті Ґраалі останніми роками стали пластмасовими й ідуть дюжина за 10 центів, а дванадцять дюжин — за пенні, Омбінді, іноді сам ошуканий, як і кожен християнин, вихваляє та пророкує добу невинності, яку й сам до деякої міри проґавив — чи не останнє осереддя Дохристиянської Єдності на планеті:
— Тибет — особливий випадок. Тибет було навмисне відособлено як вільну і нейтральну територію, своєрідну Швейцарію духу, звідки нема екстрадиції, де Альпи-Гімалаї підносять душу д’горі, де небезпеки настільки рідкісні, що можна й потерпіти… Швейцарія і Тибет пов’язані одним з найправдивіших меридіанів Землі, настільки правдивих, як меридіани тіла у китайців… Ми маємо вивчити нові мапи Землі, а позаяк подорожі Всередині стають явищем дедалі звичнішим, то й мапи набувають інших вимірів, отож і нам доведеться… — І він розповідає про існування Гондвани ще до розколу материків, коли Südwest прилягав до Аргентини… люди слухають і просочуються назад у печеру, в ліжко, до сімейних баклажок, з яких лигають неосвячене молоко серед холодної білизнú, холодної, як північ…
Тож між цими двома навіть звичайне привітання не позбавлене корисного навантаження сенсів і сподівання на несподіване захоплення свідомості іншого завдяки стрімкому наступу. Енціан знає, що особисто ним користуються заради імені. Ім’я має певну магію, але він настільки неспроможний долучитися, так давно займає нейтральну позицію… все пощезло, залишилося саме ім’я, Енціан, звук для хоралів. Він сподівається, що настане час, і магії його імені вистачить на одну справу, одну добру справу, якби ще не Центр… Уся упертість народу, всі ці звичаї й обряди — не що інше, як пастки? Сексуальні фетиші, якими християнство вміло виграє, зманює нас, призначені для того, щоб нагадати про первинну, дитинну любов… Чи спроможне його ім’я «Енціан» повалити їхню владу? чи переважить його ім’я?
Ердшвайнгьоле — це одна з найстрашніших пасток, діалектика слова, що стало плоттю, плоттю, що рухається до чогось іншого… Енціан дуже чітко бачить пастку, але не бачить виходу з неї… Сидить цієї миті між двома щойно запаленими свічками, розстебнувши комір сірої польової куртки, борода стелиться пір’ям уздовж темної горлянки до коротшого, рідкішого, блискучого чорного волосся, що вихором залізної стружки закручується навколо південного полюса адамового яблука… полюс… вісь… дерево життя… Дерево… Омумборомбанґа… Мукуру… перший пращур… Адам… далі пітніючи, руки після дня праці стали незграбними, задеревіли, він має хвильку, щоб поплисти, згадати Südwest, цю пору дня там, на землі, коли зливаєшся із заходом сонця, бачиш, як загусає туман, напівтуман-напівпилюка з-під копит худоби, що повертається до краалів для доїння та сну… його плем’я з давніх-давен вважає захід сонця битвою. На півночі, де сідає сонце, живуть однорукі воїни, одноногі й одноокі, вони щовечора б’ються із сонцем до смерті, прохромлюють його списами, аж доки кров не розтікається небом і небокраєм, але під землею, вночі, сонце знову народжується, щоб повернутися на світанку — новим і таким самим, як раніше. Але ми, Гереро Зони, що живуть під землею, скільки нам чекати на півночі, у цьому локусі смерті? Чи відродиться сонце? А може, нас поховали востаннє, поховали головою на північ, як усіх наших померлих, як усю священну худобу, принесену в жертву пращурам? Північ — володіння смерті. Може, богів і нема, але є схема: самі по собі імена позбавлені магії, але акт найменування, фізичне вимовляння, підпорядковується схемі. Нордгаузен означає «помешкання на півночі». Ракету слід створювати у місці під назвою Нордгаузен. Сусіднє місто на підтвердження цього називається Бляйхерьоде, до певної міри надмірне повторення, щоб послання не загубилося. Історія дотеперішніх гереро — історія втрачених послань, вона починається в міфічні часи, коли підступний місячний заєць приніс людям смерть замість звістки від Місяця, справжнє ж послання так і не дійшло. Можливо, одного дня Ракета перенесе нас на Місяць, і той скаже нам правду. В Ердшвайнгьоле ті, що молодші і знають тільки білу, схильну до осені Європу, вірять, що Місяць — це їхня доля, але літні люди пам’ятають, що Місяць, як і Нджамбі Карунґа, приносить зло і мститься за нього…
А Енціан вважає, що назва «Бляйхерьоде» досить близька до «Блікер», як прадавні германці прозивали Смерть. Їм вона бачилася білою: безбарвною і порожньою. Перегодя назва латинізувалася і стала «Домінусом Блікеро». Зачарований Вайссман узяв це прізвисько за партійне есесівське псевдо, на той час Енціан був уже в Німеччині. Вайссман привіз нове ім’я своєму вихованцеві, не стільки виставляючи напоказ, як вказуючи Енціанові на ще один крок до Ракети — долі, яку він досі не бачить за зловісною криптографією найменувань, тож схема досить розмита, але її не відкинеш, вона волає до нього, вона його мучить, щойно він на неї наражається, як і двадцять років тому…
Колись він не міг уявити собі життя без повернення. Ще до зародження усвідомлених спогадів щось переносило його до круглого села матері, далеко у вельд Какау, що межує із землею смерті, туди і назад, відбуття і повернення… Йому про це розповідали багато років по тому. Невдовзі після народження мама забрала сина зі Свакопмунда до свого рідного села. За звичайних обставин її мали б вигнати — вона народила дитину поза шлюбом, від російського моряка, чийого імені вона не могла й вимовити, але через німецьке вторгнення усталений порядок збляк перед необхідністю допомагати одне одному. Хоча вбивці у синьому приходили знову і знову, проте Енціана якось оминали — тут Енціанові шанувальники люблять згадувати міф про Ірода, самого ж Енціана це дуже дратує. Минуло лише кілька місяців, як він навчився ходити, аж мама взяла його у велику подорож — Самуель Магереро повів народ через Калахарі.
Найтрагічніша з усіх історій тих часів. Багато днів провели втікачі у пустелі. Хама, вождь бечуанів, прислав їм провідників, биків, вози і воду. Перших прибулих застерегли від надмірного вживання води, хіба що зовсім трішки, але коли підійшли решта, перші вже спали покотом, тож не було кому попередити. Ще одне втрачене послання. Пили, аж поки не повмирали, сотні душ, серед них була й Енціанова мати. Він заснув під волячою шкурою, виснажений голодом і спрагою, а прокинувся серед мертвих. Розповідали, що його знайшов загін Оватжимба, вони подбали про нього і забрали з собою. Залишили на краю маминого села, аби сам зайшов. Були вони кочівниками, тож могли у тій пустельній країні рушити в будь-якому напрямку, але привели його туди, звідки він вийшов. У селі вже майже нікого не було — багато хто вирішив переселитися, багатьох забрали на узбережжя і загнали в краалі або вислали будувати залізницю, яку німці в ті часи саме прокладали через пустелю. Багато повмирало, бо їли м’ясо померлої від чуми худоби.
