Вороття нема. Шістдесят відсотків гереро знищено, до живих ставилися як до тварин. Енціан вростав у світ, зайнятий білими. Неволя, раптова смерть, відхід без повернення стали звичайними, повсякденними явищами. До часу, коли перед ним постало це запитання, він уже не міг пояснити, як і чому вижив. У процес відбору йому щось не вірилося, Нджамбі Карунґа та християнський Бог були надто далеко. Не лишилося різниці між учинком Бога і дією чистого випадку. Вайссман, європеєць, чиїм протеже став Енціан, вважав, що це він відвадив свого підопічного від релігії, але боги пішли самі по собі, боги покинули людей… тож Енціан не заважав Вайссманові вважати, як тому хотілося. Людина, спрагла вини, була ненаситна, мов пустеля, спрагла води.
Минуло вже немало часу від їхньої зустрічі. Востаннє вони говорили під час переїзду з Пенемюнде сюди, в «Міттельверк». Вайссмана, може, й на світі вже нема. Ще на Південному Заході, двадцять років тому, не вміючи говорити його мовою, Енціан уже бачив це: любов до останнього вибуху — зліт і зойк, що підноситься понад межі страху… Чого б це Вайссману хотілося пережити війну? Поза сумнівом, він віднайде собі щось підхоже, аби вгамувати цю спрагу, бо ж не могло так статися, що для нього все скінчилося раціонально і мирно, коли сотні його засклених офісів у всіх закладах SS розташовано у часі та просторі так, щоб проґавити свою велич і опинитись у її вакуумі, аби бути затягнутими її повітряним потоком, але, зрештою, знову застигнути серед небагатьох потьмянілих блискіток у кільватері. Bürgerlichkeit[341], зігране під Ваґнера, духові несміливі й ледь чутні, а голоси струнних то схоплюють фразу, то відпускають…
Останнім часом Енціан часто і безпричинно прокидається. Невже направду приходив Він, прохромлений Ісус, щоб схилитися над тобою? Біле тіло, мрія підора, стрункі ноги та лагідно-золотисті європейські очі… ага, встиг побачити оливковий прутень під подертою пов’язкою на стегнах, захотів злизати піт з його жорстких дерев’яних пут? Де він, у якій частині Зони перебуватиме сьогодні ввечері, а хай йому біс разом з навершям на його нервовому імператорському жезлі…
Зовсім небагато таких пухово-оксамитових острівців, де він міг би лежати і мріяти, особливо у мармурових коридорах влади. Енціан закоцюб — не стільки через згасання вогню, скільки через прихід холодів, гіркота розходиться піднебінням першими сподіваннями кохання… Це почалося, коли Вайссман привіз його до Європи: відкриття того, що любов у цих людей, проминувши найпростіші відчуття й оргазми, має справу з чоловічими технологіями, угодами, виграшами та поразками. В його випадку вимагає, щоб він пішов на службу до Ракети… Попри те, що Ракета — це проста сталева ерекція, вона також є цілою системою, виграною у жіночної пітьми, виставленою супротив ентропії привабливої, але легковажної Матері Природи: то був перший урок, який змусив його засвоїти Вайссман, перший крок на шляху до отримання громадянства у Зоні. Його підвели до усвідомлення того, що, зрозумівши Ракету, він воістину зрозуміє свою мужність…
— Колись я уявляв, наївний, — тепер уже так не зможу, — що всі захоплення тих днів мені якимось чином підкинули, ну, як подарунок від Вайссмана. Він переніс мене через поріг до свого будинку, саме до такого життя він хотів мене долучити, до чоловічих забав, відданості Лідерові, політичних інтриг, до таємного переозброєння як виклику зістарілим плутократіям навколо нас… вони знемагали, а ми були молодими й дужими… добре бути настільки молодими і дужими у такий період життя нації! Ніяк не міг повірити у таку кількість чудових юнаків, піт і пилюка вкривають їхні тіла, а вони день за днем прокладали автобани, і кожен день аж дзвенів: ми їхали серед сурмачів, бездоганно скроєні шовкові вимпели, наче костюми… жінки ж бо йшли, здавалося, покірні та безбарвні… я уявляв їх шеренгами, вони стояли рачки, з їхніх грудей здоювали молоко у відра з блискучої сталі…
— А чи ревнував він тебе до інших юнаків, до того, як ти до них ставився?
— Ага. Для мене тоді все це було дуже тілесним, але він зробив крок далі. Ні. Навряд чи він мав щось проти… Я любив його тоді. Але не розумів його, не розумів того, у що він вірив, проте мені дуже хотілося… Якщо його життя — Ракета, то я віддамся Ракеті.
— І ти ніколи в ньому не сумнівався? Він же вочевидь був людиною ексцентричною…
— Послухай, — не знаю, як сказати… ти колись був християнином?
— Було й таке.
— А чи бувало колись у тебе, що ти йдеш вулицею, бачиш чоловіка й одразу знаєш, що він має бути Ісусом Христом — не сподіваєшся, не бачиш жодної схожості, але знаєш. Спаситель повернувся і ходить серед людей, як обіцяно у давніх історіях… ти наближаєшся і з кожним кроком переконуєшся — ніщо не суперечить першому враженню… підходиш ближче і минаєш його, нажаханий, що він може заговорити до тебе… твій погляд зустрічається з його поглядом… все так і є. І найжахливіше, що він усе розуміє, заглядає тобі в душу — і вся твоя удавана облуда зникає…
— Тоді… все, що сталося з часу твого переїзду до Європи, можна назвати, за висловом Макса Вебера, «узвичаєнням харизми».
— Outase, — каже Енціан, що мовою гереро є одним з багатьох слів на позначення лайна, в цьому випадку — великого коров’ячого плескача.
Недалечко у скельній западині перед зеленим приймачем-передавачем захисного кольору сидить Андреас Орукамбе, його вуха прикривають ґумові навушники. Шварцкомандо мовить у 50-сантиметровому діапазоні, саме в цьому діапазоні діяло наведення Ракети «Гаваї II». Хто, крім ракетних маніяків, буде слухати в діапазоні 53 сантиметри? Шварцкомандо, принаймні, можуть бути впевнені, що за ними стежать усі конкуренти в Зоні. Передачі з Ердшвайнгьоле починаються близько 03:00 і тривають до світанку, інші станції Шварцкомандо мовлять відповідно до власних розкладів. Трансляція відбувається мовою гереро з деякими запозиченнями із німецької (що досить таки зле, бо переважно це технічні терміни — гарні підказки для непроханих слухачів).
Андреас сидить другу піввахту, переважно приймає повідомлення, за потреби — відповідає. Самі по собі маніпуляції з передавачем — уже своєрідне запрошення до негайної параної. Постає схема з антен, тисячі квадратних кілометрів Зони, сповнених ворогами у нічних таборах, вони безликі й пильно стежать. Хоча вони одне з одним підтримують зв’язок, Шварцкомандо й собі намагається слухати якнайбільше, бо не має жодних ілюзій щодо планів конкурентів стосовно Шварцкомандо, попри те, що конкуренти принишкли, вичікують слушної нагоди рушити всіма силами і знищити безслідно… Енціан вважає, що вони дочекаються повного монтажу першої африканської ракети та її готовності до запуску: виглядатиме значно ліпше, якщо вони вдарять по справжній загрозі, по справжньому оснащенню. Наразі він намагається тримати охорону напоготові. Тут, на головній базі, це нескладно: щоб пробитися сюди, знадобиться принаймні полк, але там, далі у Зоні, у ракетних містечках Целлє, Еншеде, Гахенбурґ вони можуть повисмикувати нас по одному, спочатку кампанія на виснаження, а тоді скоординований рейд… залишиться тільки дотиснути обложену метрополію…
Може, це наразі і театр, але вони, здається, вже більше не Союзники… історія, яку вони собі винайшли, змушує нас очікувати «післявоєнного суперництва», коли вони можуть, фактично, стати одним гігантським картелем, до якого входитимуть переможці та переможені й у полюбовній згоді ділитимуться тим, що залишилося… Але Енціанові все ж таки вдається їх налаштувати один проти одного, тих забіякуватих стерв’ятників… на вигляд геть по-справжньому… Марві мав би нині бути з росіянами, а також із «General Electric» — днями скинувши його з поїзда, ми виграли… скільки? Ну, день-два, а чи добре ми розпорядилися тим часом?
Усе зводиться до щоденного плетіння і розпускання, дрібні перемоги та дрібні поразки. Тисяча деталей, і в кожній можливість фатальної помилки. Енціан волів би не заглиблюватися в процес, хотів би бачити, до чого все це котиться у реальному часі, на кожному роздоріжжі ухвалення рішень: що було правильним, а що — ні. Але це їхній час, їхній простір, і він досі наївно очікує на результати, яких білий континуум перестав сподіватися вже багато сторіч тому. Деталі — клапани, спеціальні інструменти, що існують, а може, й не існують, заздрощі та змови в Ердшвайнгьоле, загублені посібники з експлуатації, по всьому світові розпорошило техніків — утікачів зі Сходу та Заходу, нестача продуктів, хворі діти — все вихориться туманом, кожна частинка зі своєю сукупністю сил і векторів… він не годен упоратися з цим усім водночас, бо якщо надто довго затримується на чомусь одному, наражається на небезпеку втратити інше… Але притичина не лишень у деталях. Його не полишає дивне відчуття: у миті марення чи відвертого відчаю йому здається, буцімто він промовляє фрази, підготовлені десь далеко (не далеко у просторі, але на далеких рівнях влади), а його рішення — геть не його, а просто патякання актора, що грає роль лідера. Йому мариться, нібито ним оволодіває потреба вчинити щось величне і безжальне, а він не здатний прокинутися… наче він на облавку корабля посеред широкої річки, очолює бунт, приречений на поразку — просто з політичних міркувань бунтові дали можливість потривати якийсь час. На нього полюють, його дні сповнені різноманітних загроз, яких йому вдається уникнути буквально останньої хвилини, він у захваті від цього, фізично все це дуже гарно… і сама Змова! вона має сувору, потужну красу, це — музика, симфонія Півночі, арктична подорож повз стрімчаки зеленої-зеленісінької криги до підніжжя айсбергів, закляклих в обіймах неймовірної музики, омитих морями найблакитнішої блакиті, нескінченна Північ, безмежна країна, заселена людьми, чия прадавня культура та історія відмежовані від решти світу великим безгомінням… назви їхніх півостровів і морів, довгих і повноводних річок геть невідомі у середніх широтах… плавання — це вороття додому: він постарів у своєму імені, та всеосяжна музика — це музика, написана ним самим настільки давно, що він геть про неї забув… але тепер вона знову його віднаходить…
