У мозку знов оселяється страх, його не виженеш звичним «та хер вам»… Запах, заборонена кімната на самому дні пам’яті. Нізащо не побачиш, не розрізниш. Нема бажання. Все пов’язано з Найгіршим.

Він знає, що то за запах: хоча для цього ще зарано, судячи з паперів, хоча він ніколи не наражався на цю гидоту в денних координатах свого життя, але десь у глибині, у непроглядному мороці, серед непевних обрисів, де годинники й календарі мало чого варті, він знає — сморід, який не дає йому спокою, виявиться запахом «Imipolex G».

А ще є нещодавній сон, який Слотроп не хотів би побачити знову. Він був у своїй старій кімнаті, вдома. Літній день, бузок і бджоли, тепле повітря з відчиненого вікна. Слотроп натрапив на дуже давній словник технічної німецької мови. Словник падає, розгортається на сторінці, що гороїжиться чорним шрифтом. Слотроп читає, Доходить до ДЖЕМФ. У визначенні йдеться: «Я». Він прокидається, благаючи Його ні, — але навіть прокинувшись, не сумнівається і залишатиметься впевненим, що Воно може прийти до нього ще раз, Йому достатньо лише схотіти. Можливо, і тобі таке сниться. Може, Воно і тебе застерігало — ніколи не вимовляй Його імені. Якщо так, ти розумієш, як тепер почувається Слотроп.

І от він зводиться на ноги, підходить до дверей товарного вагона, що чмихає під гору, відсуває двері, висковзує — рухайся, рухайся — і вилазить драбинкою на дах. За фут від його обличчя у повітрі завис подвійний ряд блискучих зубів. Тільки цього бракувало. Майор Марві з Артилерійської технічної служби Американських сухопутних сил, лідер «Мамок Марві», найкрутішої команди технічної розвідки в усій, курва, Зоні, містере. Слотроп може називати його Двейном, якщо захоче.

— Буґі, буґі, буґі! Хапай чорних зайців з джунглів у наступному вагоні! Вііі-ха!

— Хвилинку, — каже Слотроп, — я, здається, спав, чи що. — Холодно в ноги. А той Марві таки доволі товстий — холоші заправлені у блискучі армійські черевики, складки жиру звисають над плетеним ременем, на якому теліпаються сонцезахисні окуляри, ствол 45-го калібру, рогова оправа, волосся зализане назад, очі, немов запобіжні клапани, аж вилазять з орбіт, щойно в голові — як от тепер — трохи підвищується тиск.

Марві на попутному Р-47 прилетів з Парижа аж до самого Касселя, а тоді причепився до цього потяга трохи західніше Гайліґенштадта. Як і Ян Скаффлінґ, прямує до «Міттельверк», йому треба узгодити свої плани з проєктом «Гермес» під орудою «General Electric». Певна річ, негритоси по сусідству страшенно його діймають.

— А для вас, журналістської братії, сюжет дуже навіть непоганий. Просвітіть народ удома.

— Солдати?

— Ні, курва. Фріци. Південно-Західна Африка. Чи щось таке. Хочеш сказати, що не знаєш? Та годі тобі. Їй-богу. Áглицька розвідка, і ще не розвідала, ха-ха, але не бери в голову, я просто так. Думав, весь світ уже знає. — Далі йде страхітлива оповідь, яка дуже скидається на витвір ВГСЕС, бо Ґеббельсова запаморочлива фантазія сягала не далі Альпійських Редутів і такого іншого, — про план Гітлера створити нацистську імперію в чорній Африці. План провалився після того, як Безжальний Паттон згодував Роммелю його власну сраку. — «Ось ваша срака, Генерале». — «Ach du lieber! Mein Arsch[323]! A-a-xa-xa-ха…» — кумедно хапається за сідниці в широких штанях. Отже, чорні кадри не мають майбутнього в Африці, тому лишилися в Німеччині різноманітними урядами у вигнанні навіть без офіційного визнання, відтак перекочували до німецької артилерії, а вже тоді досить швидко перекваліфікувалися на ракетних техніків. Тепер вештаються на свободі. Дикуни. Навіть не інтерновані, як військовополонені, і наскільки Марві відомо, навіть не роззброєні. — Мало нам росіян, жабоїдів, áглицьких, — ага, звиняй, друже. Тепер маємо не просто негритосів, але фріців-негритосів. Та хай би вони повиздихали! У День перемоги хай би яку ракету побачив, біля кожної стовбичить негр. Але суто негритоських батарей не буває, сам знаєш, навіть фріци не можуть бути аж настільки тупими! Одна батарея — це вісімдесят одна людина, та плюс підтримка, пускова бригада, енергозабезпечення, ракетне паливо, інспектування — друже, це ж бо сила-силенна негритят в одному місці. Але чи розкидані вони і зараз, як раніше? Вивідай — і матимеш сенсацію, хлопче, бо як зберуться докупи — о, тоді у нас будуть величеееезні неприємності! У тому вагоні їх щонайменше зо два десятки — отам, глянь, як цікаво. І пруться вони до Нордгаузена, малий! — За кожним словом тицяє товстим пальцем у груди. — Ну? Питаєш, що в них на думці? А знаєш, що я кажу? У них є план. Точно. Думаю, ракети. Не питай, як і що, але серце моє чує, що саме ракети. І до то-о-го ж сам добре знаєш, що це страшенно небезпечно. Їм нема віри — до ракет вони, як малі діти. А мозок ще менший.

— Але терпіння, — лунає рівний голос з темряви, — терпіння у нас велике, проте, мабуть, не безмежне. — Сказавши ці слова, високий африканець з імператорською борідкою підходить впритул і підхоплює тлустого американця, якому стає часу лиш на короткий зойк, після чого Марві вирушає за облавок. Слотроп із африканцем спостерігають, як майор підскакує по насипу внизу, метляє руками та ногами, а тоді зникає з виду. На схилах юрмляться смереки. Над позубленим гребенем зійшов серпик місяця.

Чоловік англійською мовою відрекомендовується оберстом Енціаном із Шварцкомандо. Просить вибачення за свою запальність, помічає у Слотропа нарукавну пов’язку і відмовляється давати інтерв’ю, хоча Слотроп і слова не промовив.

— Ніякого закрученого сюжету. Ми переміщені, як і всі.

— Майор, здається, переймається, що ви їдете до Нордгаузена.

— Не він один отак прискіпується, що тут скажеш. Але від нього клопоту менше, ніж… — Вдивляється у Слотропа. — Гм-м. Ви справді військовий кореспондент?

— Ні.

— Як на мене, скидаєтесь на вільного художника.

— Навряд чи на «вільного», оберсте.

— Але ж ви вільні. Ми всі вільні. Ось побачите. Вже незабаром. — Відступає вздовж гребеня вагона, махає по-німецькому на прощання, ніби підкликає. — Незабаром…

Слотроп сидить на даху, розтирає голі стопи. Друг? Добрий знак? Чорні ракетники? Що за херня?

Світанковий Нордгаузен, пасовисько — зелений салат — шерехтить під краплинами дощу. Все свіже й вмите. Навкруги гороїжиться Гарц, темні схили поросли згори ялинками, смереками та модринами. Високі фронтони будинків, у дзеркалі води відбивається небо, на вулицях моква, американські та російські солдати заходять і виходять з дверей шинків і збитих нашвидкуруч гарнізонних крамничок, всі при зброї. Луги та пролисини серед лісів на гірських схилах мерехтять світляними плямами — дощові хмари обминають Тюринґію. Високо над містом похнюпилися замки, зникають і з’являються з подертих хмар. Скуті попарно старі коні з брудними вузлуватими коліньми, коротконогі та широкогруді, повигинали шиї у хомутах, важкі підкови з кожним кроком вихлюпують болотяні квіти, тягнуть донизу вози з бочками, з виноградників до шинків.

Слотроп тиняється серед будинків без дахів. Старі в чорному, як ті кажани, сновигають поміж стінами. Тутешні крамниці та житла вже давно обчищені визволеними робітниками з табору «Дора». Навколо досі повно педерастів, стоять, виставляють кошики та нашивки «175[325]», пильнуючи вологими очима з під’їздів. У сутінках за вибитим еркерним вікном крамниці і лисим гіпсовим манекеном, який розлігся із простягнутими до неба руками та зігнутими пальцями, що шукають чи то букет, чи то келих із коктейлем, яких їм більше не тримати, Слотроп чує дівочий спів. Хтось акомпанує на балалайці. Щось схоже на сумну паризьку мелодійку на 3/4: