— …мабуть, відчув справжнє потрясіння, коли там опинився… і сам за кількох отаких Захсів переживаю… принаймні, тебе на вулицю випускати не можна… дивись, як тримаєшся, ну і старий Захса, безперечно, треба фільтрувати особистості, розумієш, з даних, так значно легше для нас…

На вулицю випускати не можна? Всі знають, як загинув Сакса, але ніхто не знає, чому його туди понесло саме того дня. І Семмі каже Евентиру ось що: Не питай.

Тоді вони спробують і до Нори дістатися? Якщо тут існують аналогії, якщо Евентир якимось чином справді є відображенням Петера Сакси, то чи є Нора Додсон-Трак тією жінкою, яку кохав Сакса, Лені Пьоклер? Чи поширюється заборона і на серпанковий голос, і на впевнені руки Нори, і чи Евентира не триматимуть якийсь час, а може, й довічно під якимось хитромудрим домашнім арештом за злочини, про які йому ніхто й не скаже?

Нора й далі заглиблена у свою Авантюру, свою «Ідеологію Нуля», непохитна серед вивітреного волосся останніх білих вартових біля останньої сходинки у пітьму, у сяєво… Але де тепер Лені? Куди вона подалася, тягнучи за собою дитину і свої дитячі мрії? Ми або не хотіли її втрачати, або в нашій опіці утворився якийсь еліпсис, як дехто заприсягся б, у нашій до неї любові, або її хтось навмисно забрав з причин, що залишаються таємними, і смерть Сакси до цього дотична. Своїми крильми вона обійняла нове життя — не чоловіка Франца, який про таке лишень снив і молився, його тримають для чогось іншого — а Петера Саксу, пасивного зовсім інакше… і чи не криється тут якась помилка? Вони взагалі помиляються, а чи… навіщо йому мчати з нею до її кінця (як, власне, Евентира й затягло у кільватер несамовитої Нори), і тіло її затуляє йому вид геть на все, що лежить попереду, струнка дівчина раптом якось дивно задубіла, розрослася вшир, стала дебелою… тож йому лишається тільки прошкувати повз уламки їхнього часу, він мете з обох боків, петляє довгими спіралями у запорошене невидиме, де на дорожньому камінні лежить остання латка сонячного світла… Так, хоч як це сміховинно, але він є втіленням фантазії Франца Пьоклера, ось він припав до її спини, дуже маленький, і його везуть: везуть уперед, в етерний вітер, запах якого… ні, не той запах, що востаннє відчував перед народженням… у порожнечу, що існувала значно раніше, ніж він може пам’ятати… а це означає, якщо вона знову тут… тоді… тоді…

На них напирає ланцюг поліцейських. Сакса застряг усередині, намагається втримати рівновагу, тікати нема куди. Обличчя Лені неспокійно рухається у вікні «Гамбурзького літуна», бетонні дороги, цоколі, промислові башти «Марка» віддаляються зі швидкістю понад сто миль за годину, прегарний задній план, брунатний, розмитий, найменша помилка на стрілках за такої швидкості на такому насипі — і їм гаплик… її спідницю задирає ззаду, голі сідниці, стегна з червоними пасмугами від сидіння в поїзді, повертається до нього… так… у невідворотності катастрофи, так, хай би хто дивився, так…

— Лені, де ти? — Ще десять секунд тому вона була поруч. Заздалегідь домовилися, хай там що, триматися разом, але тут лише два види руху — випадкове переміщення незнайомців через ланцюг зіткнення Сили раз за разом зводить докупи людей, які певний час лишаються закоханими, тож навіть утиск видасться невдачею, і те кохання, знову таки, тут, на вулиці, можна роз’єднати відцентрово: обличчя стрічаються востаннє, слова вимовляються марнотні, через плече, сприймається як належне те, що вона там, уже останні слова…

— А Вальтер сьогодні принесе вина? Бо я забув… — це такий їхній жарт, забування, походжає у якомусь підлітковому сум’ятті, безнадійно закоханий також у малу Ільзе. Вона — його прихисток від суспільства, вечірок, клієнтів… часто вона його здоровий глузд. Йому подобається трохи посидіти вночі біля її ліжечка, спостерігаючи, як вона спить, дупкою догори, а личком у подушку… сама чистота і правота цього… А от її мама, коли спить, останніми ночами скрегоче зубами, насуплюється, говорить мовою, яку він — годі й припустити — десь, колись буде спроможний вивчити і говорити вільно. От минулого тижня… що він знає про політику? але ж бачить, що вона переступила поріг, знайшла таке відгалуження часу, куди він пройти не зуміє…

— Ти її мама… якщо тебе заарештують, що буде з нею?

— Саме це вони… Петере, хіба ти не розумієш, їм аби потриматися за велику тужаву цицьку у когось з атрофованою людською подобою, та ще аби в тіні, аби ще й не забувало мекати. Як я можу бути для неї людиною? Не її мамою. «Мама» — це категорія держслужби, матері на Них працюють! Вони — поліцаї душ… — її обличчя темнішає, євреїзується сказаним не тому, що це було промовлено вголос, а тому, що саме це вона й мала на увазі, до того ж вона має рацію. На тлі її віри Сакса здатен бачити обмілини власного життя, ванну із застояною водою званих вечорів, на яких упродовж багатьох років навіть обличчя не змінюються… забагато байдужих років…

— Але я тебе кохаю… — вона відгортає волосся з його спітнілого чола, вони лежать під вікном, крізь яке безперестанку залітають вуличні та рекламні вогні, хлюпають їм на шкіру, на їхні вигини і тіні, зі спектрами значно холоднішими, ніж у Місяця астрологів… — Ти не маєш бути тим, Петере, ким ти не є. Мене б тут не було, якби я не любила тебе такого…

Вигнала вона його на вулицю, а чи стала для нього смертю? На його погляд, з іншого боку, ні. Коли кохаєш, слова можна зрозуміти дуже по-різному, от і все. Але він відчуває, що йому з якихось причин сказали перейти на інший бік вулиці…

Ільзе спокушає його темними оченятами. Вже може вимовити його ім’я, але часто, аби з ним побавитися, не хоче. Або називає мамою.

— Ні-ні, он мама. Я Петер. Невже забула? Петер.

— Мама.

Лені лишень дивиться, на її губах застигла усмішка, він мусить визнати, майже самовдоволена, не перешкоджає плутанині, чоловічому відголоссю, про яке не може не знати. Якщо вона не хоче, щоб він виходив на вулицю, то чого мовчить лише в такі хвилини?

— Я лиш тішилася, що мене вона мамою не називає, — Лені думала, що це пояснення, але чомусь воно відгонить ідеологією, і від цього йому незатишно. Він не знає, як слухати — такі розмови, разом узяті, дуже скидаються на лозунги: не навчився слухати революційним серцем, та йому, зрештою, не дадуть досить часу, щоб виростити революційне серце з похмурою товариською любов’ю до інших, ні, на це тепер нема часу, ні на що нема, ну, хіба на ще один вдих, різкий вдих людини, якій страшно на вулиці, бракує часу, навіть щоб позбутися свого страху в спосіб, освячений часом, нема часу, бо он уже підходить шуцман Йохе, вже замахнувся кийком з-за плеча, комуністична голова тупо впливає в його поле зору, не усвідомлюючи присутності шуцмана та його влади… це перше шуцманове чисте влучання за цілий день… о, дуже вдало вибрав момент, він одразу це відчуває рукою, а також по кийку, що не гойдається у нього на стегні, а вигнувся пружною дугою, у вершині замаху, в піку потенційної енергії… значно нижче сірої вени на скроні того чоловіка, крихкої, як пергамент, виділяється так чітко, посіпується вже передостаннім ударом пульсу… і, КУРВА!.. Ох — як…

Як класно!

Посеред ночі сер Стівен з Казино зникає, але встигає розповісти, що Слотроповими ерекціями надзвичайно зацікавляться у Фіцморіс-гаусі.

Відтак уже вранці заскакує Катьє, наче курка без голови, і повідомляє, що сер Стівен зник. Раптом усі починають Слотропові щось розповідати, хоча він не дуже й прокинувся. Торохтить у віконниці та вікна дощ. Понеділкові ранки, розлади шлунку, прощання… він кліпає на затуманене море, небокрай закутаний у сіряк, поблискують під дощем пальми, важкі, мокрі та зелені. Могло так статися, що в ньому ще забагато шампанського — протягом десяти незвичайних секунд він нічого не бачить, окрім любові до того, що постає перед очима.

Відтак, спотворено все це усвідомлюючи, він обертається знову до кімнати. Настав час побавитися з Катьє, отже…