А десь далеко на небосхилі, ген там, на відшліфованому краї світу, що то за прийшлі стоять… оті постаті в одіяннях — заввишки, може, зі сто миль на такій відстані — їхні лиця незворушні, безсторонні, як у Будди, схиляються над морем, спокійні, направду, як той Ангел, що стояв над Любеком під час нальоту у Вербну неділю, прийшов того дня не карати і не оберігати, але свідчити про гру в спокусу. Був то передостанній крок, який зробила пані Лондон перед тим, як скоритися, перед тим зв’язком, що зрештою привів її до запалення і рубцювання спустошливої висипки, поміченої на мапі Роджера Мехіко, латентної у цьому коханні, яке вона ділить з нічним розпусним володарем на ймення Смерть… тому що посилати Королівські ВПС наводити жах на цивільний Любек було нічим іншим, як безпомильним поглядом, що казав: поквапся трахнути мене, поквапся підняти ракети, тверді і виючі А-4, які все одно б полетіли, хіба трохи раніше…
І що ж приходили шукати дозорці краю світу? вони темнішають, монументальні істоти, стоїчно темнішають до жужелю, до попелу, до тої барви, якій ніч сьогодні надасть стійкості… і що тут аж настільки грандіозне можна засвідчити? тут лишень Слотроп і сер Стівен верзуть дурниці, перетинають довгі тюремно-ґратчасті тіні стовбурів високих пальм обіч еспланади. Проміжки між тінями на зернистому шоколадному пляжі омивають дуже теплі цієї миті промені призахідного сонця. Здається, що тут не відбувається нічогісінько. Ніякого тобі шамотіння вуличного руху на кругових під’їзних алеях, за жодним столом усередині не ризикують мільярдами франків через жінку або союз націй, саме тільки в міру офіційне пхинькання сера Стівена, що впав на одне коліно у теплий ще пісок: тихе, притлумлене, стримане хлипання відчаю розповідає про утиски, яких сер Стівен колись зазнав, і горло Слотропа болісно стискається через співчуття до страдника…
— Ох, так, так, бачите-но, я, я, я не можу. Ні. Я припускав, що ви знаєте, але, зрештою, навіщо їм було вам про це повідомляти? Вони знали. Для всіх в конторі я посміховисько. Навіть сторонні люди сміються. Нора вже роками водиться з натовпом телепатів. Завжди щось свіже для допису в «Н’юз оф зе Ворлд»…
— Ага! Нора — це та дамочка, яку колись застукали з отим бахуром, щ-що змінює свій колір, правильно? Точно! Аякже, Нора Додсон-Трак! А я собі думаю, звідки мені знайоме ваше прізвище…
А сер Стівен провадить далі:
— …був син, так, ми мали дуже доброго сина, десь вашого віку. Френк… Думаю, його послали до Індокитаю. Тепер вони дуже ввічливі, коли запитую, дуже ввічливі, але досі не кажуть, де він… Дуже хороші хлопці у Фіцморіс-гаусі, Слотропе. Бажають лише добра. Майже в усьому моя вина… А я таки любив Нору. Таки любив. Але з’явилося ще дещо… Дещо надто важливе. І я в те вірив. Досі вірю. Мушу. Коли вона пішла далі, ну… вони і собі пішли. Знаєте, які вони вимогливі, завжди хочуть затягнути вас у-у ліжко. Я не міг, — хитає головою, тепер, у сутінках, його волосся стає розжарено помаранчевим. — Я не міг. Надто високо подерся. На іншу гілляку. Не міг спуститися до неї назад. Вона-вона, може, б і тішилася навіть доторком до себе час від часу… Чуєте, Слотропе, ваша дівчина, ваша Катьє, вона… вона, знаєте, дуже вродлива.
— Знаю.
— Во-вони думають, мені байдуже — тепер. «Можете спостерігати безпристрасно». Гімнюки… Ні, я не це мав на увазі… Слотропе, всі ми люди технічні. Виконуємо свою роботу. От і все. Чуєте, а як, на вашу думку, я почуваюся? Коли ви з нею після кожного заняття кудись зникаєте. Я все ж таки чоловік, хоча й імпотент, і можу, Слотропе, усамітнитися хіба що з книжкою. Хіба що рапорти писати…
— Знаєте, шановний…
— Не дратуйтесь, я безпечний. Зацідіть мені, я впаду й одразу встану. Гляньте. — Він показує. — Ви мені не байдужі, ви обоє. Мені не байдуже, повірте, Слотропе.
— Добре. То скажіть, що відбувається.
— Не байдуже!
— Гаразд, гаразд…
— Моя «функція» — за вами спостерігати. Ось яку я виконую функцію. Подобається моя функція? Ваша «функція»… вивчити ракету, дюйм за дюймом. Щодня мушу… надсилати зведення про ваші успіхи. І це все, що я знаю.
Але це не все. Він щось приховує, десь глибоко-глибоко, а дурний Слотроп так напився, що й не дістанеться, куди треба.
— За мною з Катьє також? Підглядаєте крізь замкову шпарину?
Хлипаючи:
— Та яка різниця? Для такої справи я просто ідеальний. Ідеальний. Навіть не годен мастурбувати, хіба що десь-колись… навіть поганенька ота сперма, знаєте, не завжди порсне на ті звіти. Їм такого не треба. Потрібен кастрат, що все бачить і фіксує… Вони дуже жорстокі. Думаю, вони навіть не знають, направду… Вони навіть не садисти… Вони позбавлені найменших пристрастей.
Слотроп кладе руку йому на плече. Підкладка в костюмі з’їжджає і бгається складками на теплій кістці. Слотроп не знає, що його робити, що казати: він і сам почувається геть спустошеним, йому хочеться спати… Але сер Стівен далі тремтить на колінах над самим краєчком — от-от зізнається у жахливій таємниці, у фатальній впевненості щодо того, буцімто:
ПЕНІС, ЩО ВІН ДУМАВ, ЙОГО
(провідний тенор): Власний пеніс, він думав, його,
Як та кістка, твердий, ого-го…
Червоняста голівка така не дарма,
Величезна така і у ліжку — сторчма,
А дівчата дзвонять і хочуть свогó,
(бас): Хо-чуть сво-гó…
(внутрішні голоси): А от в дірку пролізли ніччю Вони,
(бас): і той пеніс одразу зманити змогли —
(внутрішні голоси): Одразу змогли…
(тенор): І тепер залишили його самого,
Він зітхає і трохи вже став тогó,
Бо він думав, що-пе-ніс — йййооого!
(внутрішні голоси): Думав, що пеніс — його!
Фігури над морем досі бовваніють, і поки світло холоднішає та згасає, стають нечіткими і все більш далекими… До них складно дістатися… їх складно схопити. Керролл Евентир, намагаючись підтвердити існування любекського ангела, дізнався, наскільки складно — він і його контролер Петер Сакса саме борсалися у драговині між світами. Перегодя до Лондона завітав найвсюдисущіший подвійний агент Семмі Ґілберт-Спеєсс, про якого всі думали, що він у Стокгольмі. Чи в Парагваї?
— Ото, значиться, — добре скумбрієве обличчя вивчає Евентира, поквапливо, як тарілка антени керування вогнем, і навіть з меншим милосердям, — я думав, що…
— Ви думали, що просто трохи побудете.
— Ого, ще й телепат, Господи, ну не диво? — Риб’ячі очі не відпускають. Кімната майже гола, адреса десь за Ґеллаго-М’юз, її зазвичай резервують для передачі готівки. Вони викликали Евентира з «Білої візитації» — у Лондоні добре знають, як малювати всілякі пентаграми і як залучати саме тих, хто їм потрібен… Стіл захаращений склянками, заляпаними, білуватими, геть порожніми або з осадом темно-коричневих і червоних трунків, попільничками й залишками штучних квітів, які тут оскубував старий Семмі, обчищав, закручував химерними спіралями та вузлами. У прочинене вікно заносить паровозний дим. Одна стіна в кімнаті, хоч і глуха, за довгі роки піддалася ерозії, спричиненій тінями таємних агентів, як дзеркала у громадській їдальні спотворюють образи відвідувачів: поверхня набуває характерних рис, немов старе обличчя…
— Але ви, значиться, насправді з ним не розмовляли, — ех, як гарно це виходить у Семмі, якось так м’яко-м’яко, — маю на увазі, що ви не телеграфісти, не любите потеревенити серед ночі…
— Ні. Ні. — Тепер Евентир розуміє — вони переглядали стенограми всього, що проходить через Петера Саксу, розуміє, усе, що дають прочитати Евентиру, вже пройшло цензуру. І це триває, мабуть, досить довго… То розслабся, стань пасивним, подивися, що вийде з базікання Семмі, але Евентир уже знає, що вийде, як ми знаємо, читаючи акровірш: його викликали до Лондона, але не просять ні з ким зв’язати, тож їх цікавить тільки Сакса, а мета цієї зустрічі — не найняти Евентира, а лишень застерегти, аби наклав заборону на частину свого прихованого життя. Манера говорити, інтонація, вибір зворотів — усе сходиться до одного:
