Ми пили кров ворогів. Кров друзів ми шанували.)

Предмет, наданий як доказ, S-1706.31, фрагмент спідньої сорочки ВМФ США з рудою плямою, мабуть, крові, у формі меча зліва-знизу направо-догори.

Ця примітка до Книги Реліквій не увійшла. Клапоть тканини матрос Бодін віддав Слотропу одного вечора у барі «Чикаго», до певної міри той вечір був повторенням першої їхньої зустрічі. Запхавши товстий тліючий косяк під струни на грифі гітари, Бодін сумно співає пісню, яка частково про Роджера Мехіко, а частково — про якогось безіменного моряка, що застряг воєнної пори у Сан-Дієґо:

У Бодіна є перстень із сиреною — такі діти отримують за кришки від коробок із пластівцями, — і він так хитро припасований у Бодіновій дупі, що спрацьовує від пердіння заданої сили. Бодін доволі непогано насобачився доповнювати своє музикування пердячими ВІІІІіііі, а нині ще й учиться видавати їх у потрібній тональності, цілком нова рефлекторна дуга, вухо-мозок-руки-дупа, і на додачу ще й повернення до незайманості. Сьогодні торговці працюють повільніше, і сентиментальний Бодін вважає причиною те, що вони слухають його пісню. Може, і так. Оберемки свіжого листя коки, просто з Анд, перетворюють заклад на лункий латиноамериканський склад напередодні революції, що ніколи не стане ближчою за дим, який бруднить небо над тростиновими хащами довгими прошнурованими надвечір’ями біля вікна за філіжанкою кави з коньяком… Безпритульні хлопчаки мають себе за Ділових Ельфів, вони обгортають листям бетель, щоб виходив охайний пакетик для жування. Їхні почервонілі пальці — живі жаринки у мороці. Матрос Бодін раптом задирає голову, розсудливе неголене обличчя змордоване димом і непевністю. Він упритул дивиться на Слотропа (один із небагатьох, хто досі не втратив здатності бачити у ньому цілісну сутність, інші вже полишили марні намагання скласти Слотропа в єдине ціле, навіть як ідею: «Все це стало надто далеким», — кажуть вони). А чи не передчуває Бодін, що незабаром і в нього сил забракне: що незабаром йому, як і всім іншим, Слотропа доведеться відпустити? Але хтось таки має триматися, так не може бути з усіма — ні, то вже було б занадто… Ракетмен, Ракетмен. Бідолашна тварюко.

— Так, слухай. Трохи потримай це у себе. Розумієш? Це тобі.

Але чи він чує? Чи бачить цю шматину, цю пляму?

— Послухай, я був там, у Чикаго, коли його обложили. Я був тої ночі якраз на вулиці коло «Біографа», чув постріли, все чув. Був, курва, салагою, думав, що це і є свобода, от і побіг. А зі мною половина Чикаго. З барів, туалетів, із завулків, жінки попідбирали спідниці, щоб легше бігти, Міссус Кродобблі, яка у Велику депресію очі пропила, чекаючи, поки зійде сонце, і що ти думаєш, половина мого випускного класу з Великих озер, всі у блакитному, такі ж сліди від пружинних матраців, як і в мене, та шльондри зі стажем, гомики із рубцями од віспи, з рота смердить, наче кішка насрала, і старі панянки із Усіляких Закамарків, дівчата з кінотеатрів, ще піт на ногах не висох, чувак, там усі були. Одяг знімали, сторінки видирали із чекових книжок, виривали одне в одного клапті газет, аби щось вмочити у кров Джона Діллінджера. Як подуріли. Агенти нас не чіпали, стоять собі, ще дим з пістолетів курився, до крові на вулиці вже стільки людиська набігло… Ну, я, може, не подумавши туди припхався, але то нічого. Щось мені там треба було… якщо чуєш мене… тому і даю тобі. Розумієш? Це кров Діллінджера. Ще тепла була, коли я до неї дістався. Їм хочеться, щоб його мали за «звичайного злочинця» — але їхні цеберки варять не краще за сраки, бо він робив те, що робив. Брав і мордував їх у сортирах їхніх же банків. Кому яке діло, про що він думав, якщо те думання нікому жити не заважало? Та-а так само начхати всім, чому ми це робимо. Так, Рокі? Так, нам потрібні не якісь причини, а краса. Фізична краса, щоб усе працювало. Відвага, мізки, аякже, все так, але без краси? Ніколи. А ти… чуєш, ти слухаєш? Воно помагає. Точно помагає. На собі перевірив, але я вже не Дамбо, полечу і без нього. А ось ти, Рокі. Ти…

То була не остання їхня зустріч, але потім довкола них завжди хтось крутився, наркомани у ломці, обрáзи й обмови, справжні й надумані, і на той час Бодін, як і боявся, вже почав безпорадно і картаючись Слотропа відпускати. Тепер під час приходу, коли бачить розкидану перед очима в усіх напрямках білу сітку, тлумачить її як символ болю або смерті. Починає більше часу проводити з Труді. Їхню подружку Маґду забрали за якесь шахрайство першого ступеня і повезли до Леверкузена, на зарослі задвірки, де над головою шкварчать лінії електропередач, з-під запилюженої цегли пробивається бур’ян, віконниці завжди причинені, трава і бадилля перетворюються на найгіркішу осінню підстилку. Бувають дні, коли вітер доносить аспіринову пилюку з фабрики «Bayer», її вдихають і стають спокійнішими.

Їм обом бракує Маґди. Невдовзі Бодін помічає, що його характерний брутальний сміх ґи-ги, ги-ги онімечився і став тьяхц, тьяхц. Він приміряє давні Маґдині личини, доброзичливі та зрозумілі поличчя, як на маскараді. Турботливий трансвестизм, таке з ним уперше. Ніхто не допитується, в усіх свої справи, тож Бодін вважає, що все добре.

Ясне і тягуче світло в небі — достеменна іриска, якщо потягти її кілька разів.

— Помирати дивною смертю, — на цю мить Гість Слотропа — графітні закарлючки на стіні, голоси з комина, людина на широкому шляху, — мета життя в тому, аби ти вмер дивною смертю. Хай би як вона тебе дістала, але має зробити це за дуже незвичайних обставин. Таким має бути життя…

Речовий доказ S-1729.06, пляшка, у якій містилося 7 куб. см Травневого вина[659]. Аналіз вказує на присутність у його складі маренки, цитрини та апельсинових шкуратинок.

Перші тевтонські воїни носили гілочки маренки, відомої ще як Господарка Лісів. Маренка дарує успіх у боротьбі. Виявляється, одної ночі частина Слотропа стикається у самісінькому осерді Нідершаумдорфа з Джабаєвим у самоволці. (Дехто вважає, що фрагменти Слотропа виросли в окремі цілісні особистості. Якщо це так, то неможливо сказати, хто з теперішньої популяції Зони є паростками його первісного поширення. Вважається, що остання його світлина є на єдиному альбомі, випущеному англійським рок-гуртом «Дурень» — семеро музикантів стоять у викличних позах, десь як ранні «Стоунз», біля старої вирви од вибуху ракетної бомби в Іст-Енді чи на Південь від Ріки. Надворі весна, французький чебрець саме зацвів дивовижним мереживом по зеленій пелерині, що затуляє і пом’якшує справжні обриси старих руїн. Неможливо сказати, яке з облич — Слотропове, до нього можна застосувати лише один з написів: «Гармоніка, казу — друг». Але, знаючи його розклáд Таро, його радше варто шукати серед Смирення, серед сірих і претерітних душ, виглядати, як він пливе у непривітному світлі небес, у морській пітьмі…)