— Ви маєте на увазі, що до того, як ми до нього наблизимося, — репетує ще один критикан. — він має іншу форму?

— Так, і після того, як ми його проминемо, — також, шановний, — Мінді відмахується від нього, кривить губи, демонструючи своє розуміння, стисла-губки-розслабила-всміхнулася, — позублені отвори самотньо скімлять, зникають під ліфтом, історіями, підошвами нашого взуття, завивання тягнеться униз, наче нота на губній гармоніці — але ж чому із зайнятих поверхів, що пролітають повз них, не долинає жодного звуку? де світяться вогні, теплі, як різдвяні вечірки, поверхи, що манять у тісняву скляних граней і завіс, добродушно буркоче кавоварка, ой, леле, так минає ще день, доброго здоров’я, Марі, де ж ви, дівчата, ховаєте креслення «SG-1»… як це розуміти — Польова Служба забрала… знову? У Проєктувальників що, вже і прав ніяких не лишилося? — коли якесь обладнання забирають у Поле (Der Veld), це все одно, що не бачити, куди поділася рідна дитина. Ось так. Розбите серце, мамина молитва… Поступово змовкають голоси Любекського Хорового Гуртка Гітлерюґенду (тепер хлопчики виспівують у різноманітних офіцерських клубах по всій Зоні під гастрольною назвою «Ледергозени». Одягнені належним чином і, за наявності відповідної публіки, співають спиною до слухачів, через плече обернувши до бійців лукаві личка:

з досконало узгодженими рухами задків, які просвічуються крізь шкіряні штанці, тісні настільки, що скорочення сідничних м’язів видно неозброєним оком, тож будьте певні, жоден член у залі не лишається спокійним, бачачи таку картинку, і навряд чи знайдеться погляд, перед яким би не постали материнські різки, що лупцювали голі сідниці, чудові червоні паски, суворе і чарівне жіноче обличчя, що всміхається донизу з-під вій, лишень проблиск світла у кожному оці, — коли ти ще тільки вчився повзати, саме її литки і ноги ти бачив найчастіше, — вони замінили її груди як джерело потуги, поки ти вивчав запах її шкіряних черевиків, величний запах підносився, куди лишень ти міг кинути оком, — до її колін, а може — залежно тогорічної моди — до стегон. Ти був немовлям перед шкіряними черевиками, шкіряними ступнями…).

— А хіба такого не може бути, — шепоче Танатц, — що всі ми засвоїли класичну фантазію біля материнських колін? Що десь у плюшевому альбомі мозку ховається дитя у костюмі Фонтлероя, гарненька французька служниця, що аж випрошує різки?

Людвіг соває під долонею Танатца доволі тлустою дупою. Кожен знає про межі, за які виходити не можна, але вони все одно підповзають аж до лінії зіткнення, у холодні кущі, посеред яких вони облюбували місцину для перепочинку.

— Людвігу, трішки С і М ще нікому не зашкодило.

— Це хто сказав?

— Зігмунд Фройд. Як я знаю? Чому нас навчили рефлекторно соромитися, щойно про це заходить мова? Чому Структура дозволяє будь-яку іншу сексуальну поведінку, крім цієї? Тому що підкорення і панування — ресурси, потрібні Структурі для виживання. Не можна їх витрачати на приватний секс. На будь-який секс. Вона потребує нашого упокорення, щоб залишитися при владі. Потрібне наше жадання панувати, щоб кооперувати нас у свою владну гру. Від неї ніякого задоволення, сама влада. Кажу тобі, якби у всесвітньому масштабі можна було запровадити С і М на рівні родини, Держава б відмерла.

Це садо-анархізм, і Танатц у Зоні тепер провідний його теоретик.

Нарешті Люнебурзьке пустище. Вночі відбулася зустріч із групами, що везуть баки з пальним та окислювачем. Група хвостового відсіку була на радіозв’язку весь ранок, намагаючись визначити місцезнаходження, хай тільки розпогодиться. Отже, монтаж 00001 відбувається і географічно, Діаспора навспак, сíм’я вигнання рухається доцентрово, скромно відтворюючи майбутній колапс тяжіння, втілення Месії у впалих іскрах… Пам’ятаєте історію про хлопчину, що ненавидів вареники? Ненавидів і боявся, вкривався страхітливими зеленими висипами, всеньке тіло у рельєфних мапах від самого лиш погляду на вареники. Матуся веде хлопця до психіатра. «Страх невідомого, — діагностує сіре преосвященство, — нехай побачить, як ви готуєте вареники, так йому буде легше». Вдома на кухні з мамою. «А зараз, — каже мама, я приготую смачненький сюрприз!» — «Ого, правда? — кричить хлопчина. — Прикольно, мамо!» — «Дивися, я просіюю борошно і сіль, ось така гарнюня купка». — «Мамусю, це гамбурґер? ого!» — «Гамбурґер, та ще й із цибулею. Ось, усе це я смажу тут, бачиш, на пательні». — «Боже, я вже не можу дочекатися! Як захопливо! А що тепер?» — «Роблю з борошна невеличкий вулкан і розбиваю туди яйця». — «А можна я допоможу місити? Ого!» — «Тепер я розкачую тісто, бачиш? ось так, дуже тоненько, а тепер покраю все на квадратики…» — «Круто, мамусю!» — «Тепер кладу ложку фаршу на квадратик і складаю квадратик…» — «ЙЙЙОООЙЙЙ! — репетує нажахане дитя. — Вареник!»

Як циганам даровані таємниці, як необхідно зберегти від центрифуги Історії, як інші таїни даровані кабалістам, тамплієрам і розенкрейцерам, так само Таємниця Страхітливого Формування і подібні просотуються в тихі води того чи того Етнічного Анекдоту. Є ще оповідь про Тайрона Слотропа, якого відрядили до Зони брати участь у власному формуванні — можливо, сторожкий голос параної нашіптував: у формуванні власного часу, — і в чому ж сіль цього анекдоту? а нема ні дрібки солі, все пішло не так. Слотроп зламався і розсипався. Його карти розклали кельтським хрестом, як пропонував містер А. Е. Вейт[656], розклали і прочитали, але то карти пияка і дурня, вони обіцяють лише довге животіння нездари (і не для нього самого, але також, хе, хе, і для його біографів, так-так, нема нічого ліпшого за перевернуту трійку пентаклів, що з другої спроби накриває планету, щоб послати вас до телеящика дивитися сьомий повтор «Шоу з Такесі й Ісідзо» та ще й цигарку закурити і спробувати геть про все це забути) — ніякого видимого щастя чи спокути через катаклізми. Всі карти його надій перевернуто, а найгірше, що перевернуто Повішеника, якому, загалом, годилось би висіти догори дриґом і розповідати про Слотропові потаємні страхи та сподівання…

— Та не було ніякого доктора Джемфа, — вважає всесвітньо визнаний аналітик Міккі Вакстрі-Вакстрі, — Джемф — просто фікція, він допомагав Слотропу пояснювати все, що він так страшно, так безпосередньо відчував у геніталіях щоразу, коли у небі вибухали ракети… допомагав заперечувати те, чого він ніяк не міг визнати: що він може бути закоханий, і то сексуально закоханий у свою і своєї раси смерть…

— Ті перші американці у чомусь були дивовижним поєднанням самородного поета і духовно скаліченого…

— Ми ніколи не переймалися Слотропом як таким, — нещодавно визнав речник Спротиву в інтерв’ю журналісту «Волл-Стрит Джорнел».

ЖУРНАЛІСТ: Ви хочете сказати, що він був радше вихідною точкою, першопричиною.

РЕЧНИК: Навіть не так. Думки розійшлися ще на самому початку, і то було однією з наших фатальних вад. (Я просто впевнений, що вам хочеться почути щось про критичні вади.) Дехто називав його «приводом», інші вважали справжнім, достеменним мікрокосмом. Мікрокосмісти, як ви, мабуть, знаєте з історії, зарано почали, себто поквапилися. Ми… це було досить дивною формою переслідування єретика, так. Влітку, на Нижніх Землях. Воно тривало серед полів з вітряками, на болотах, де було настільки темно, що пристойної видимості не дочекаєшся. Пригадую випадок, коли Крістіан знайшов старий будильник, ми обшкрябали радій і вкрили ним шнури з прямовисами. У сутінках вони сяяли. Ви бачили, як тримають прямовис? — руки десь біля промежини. Темна постать зі струменем люмінесцентної сечі, яка ллється з п’ятдесяти метрів… «З’ява мочиться» — це було популярним жартом над новачками. Чарлі Нобл[657] з Ракетенштадта, можна сказати… (Так. Доволі дотепно. Я всіх зраджую… і найгірше, що я знаю, чого хочеться вашим редакторам, я достеменно знаю, чого їм хочеться. Я зрадник. Я ношу його в собі, ваш вірус. Його розповсюджують ваші невтомні Тифозні Мері[658], що курсують ринками та вокзалами. Декого з них ми виловили, кількох вдалося схопити в метро. То був просто жах. Моя перша сутичка, моя ініціація. Гнали їх тунелями, буквально відчували їхній страх. Коли тунелі розходилися, покладалися на зрадливу акустику підземки. Заблукати — запросто. Освітлення майже не було. Рейки виблискували, наче уночі під дощем. Аж тут шепіт — зачаєні тіні скулилися по кутках допоміжних платформ, лежали під стінами тунелів, стежили за погонею. «Кінець надто далеко, — шепотіли вони. — Повернися. На тій лінії нема зупинок. Потяги гуркочуть, пасажири їдуть довгі милі вздовж порожніх гірчичних стін, а зупинок нема. Бігти ще довго, до самого вечора…» Дві таки втекли, але решту ми запопали. Між двома контрольними точками, жовта крейда під нашаруваннями років солідолу і переїздів, 1966 і 1971, я вперше відчув смак крові. І це запишете?). Ми пили кров ворогів. Як бачите, через це за гностиками і полюють. Таїнство Євхаристії — це означає випити ворожої крові. Ґрааль, Священний Ґрааль — кривавий посередник. Чому б інакше його настільки ревно берегли? Навіщо почесній чорній варті перетинати пів континенту, половину розколотої імперії, кам’яними ночами і зимовими днями, якщо це просто доторк м’яких губ до скромної чаші? Ні, вони переносять смертний гріх: проковтнути ворога, поринути у липку соковитість, увібрати її всіма клітинами. Ваш офіційно визнаний «смертний гріх». Гріх супроти вас. Стаття вашого карного кодексу, от і все. (Насправді, це ваш гріх — ви заборонили цей союз. Накреслили риску, щоб ми стали гірші за ворогів, які, зрештою, загрузли на тих самих полях лайна — аби ми стали чужинцями.