тож обидва пілоти кривляються, гигочуть і стрибають по кімнаті, намагаючись уникнути копняків сивого оператора — що? Вам не сподобалася хайку? Недостатньо неземне? Геть не японське? Скидається на голлівудське гімно? Ну, капітане, — так, ви, капітан морської піхоти Есберґ з Пасадени, — ви щойно мали Таємниче Видіння! (судомні ковтки повітря і вибух продромальних оплесків) і тому ви — наш Параноїк… Дня! (оркестр лабає «Защепни своє пальто» або якусь іншу доречну бадьору параноїдальну музичку, а конферансьє, блискаючи обличчям і граючи жовнами, буквально ривком ставить на ноги і тягне у прохід між рядами здивованого учасника змагання). Так, це таки кіно! Чергова телекомедія ситуацій з часів Другої світової війни, і ви маєте нагоду дізнатися, що це насправді таке, тому що ви — виграли (барабанний бій, судомні ковтки повітря, знову оплески та свист) оплачену подорож в один кінець на одну особу, до локації зйомок фільму, на екзотичний Блюнь-Плюнь-Острів! (оркестрова секція укулеле заходжується бренькати репризу пісеньки «Ласкаво просимо, біла людино», яку останнього разу ми чули у Лондоні на адресу Ґьози Рожавьольдьї) на гігантському «Constellation» авіакомпанії «TWA[638]»! Всенькі ночі відганятимете комарів-вампірів від своєї горлянки! Наосліп блукатимете у потоках тропічних злив! Вибиратимете щуряче лайно з питної води для рядового та сержантського складу! Але не тільки нічні пустощі та захват чекають на вас, капітане, позаяк щодня підйом рівно о п’ятій ранку — ви познайомитесь із «Зеро» для камікадзе, на якому і полетите! Перевірятимуть вашу обізнаність буквально щодо кожного важеля, переконаються, що ви добре знаєте, як саме бомба знімається із запобіжника! І-хі-хи-ха, безперечно, ви спробуєте не плутатися під ногами у цих двох Пришелепуватих Япошок, Такесі та Ісідзо! коли вони вирушають за своїми карколомними щотижневими пригодами, наче не помічаючи вашої присутності та відверто лиховісних наслідків вашої діяльності…

ВУЛИЦІ

Після ночі, коли місяць яскравішав і темнішав наче сам по собі, настільки рухливим і пливким був туман, настільки непомітним, ізоляційні стрічки обвисають у вранішній мряці. Тепер, коли повіває вітер, чорні й старі, геть зношені дроти, що деренчать, як гримучі змії, розсипають жовті іскри під сірим, немов капелюх, небом. У денному світлі зелені скляні ізолятори стають каламутними і сліпими. Дерев’яні стовпи перехнябилися і пахнуть старістю, тридцятирічною деревиною. Вгорі гудять смолисті трансформатори, скидається на те, що день буде напруженим. Недалечко виринають з імли тополі.

Схоже на Земловерштрассе у Штральзунді. Так само спустошеними виглядають вікна: нутрощі всіх кімнат ніби випатрали до чорного. Може, з’явилася якась нова бомба, що знищує споруди ізсередини… ні… це було у Ґрайфсвальді. За мокрими коліями — стріли підйомників, надбудови, приладдя, сморід каналу… Гафенштрассе у Ґрайфсвальді, на спину впала холодна тінь масивної церкви. А чи то не Петрові Ворота застигли цегляною аркою, нависли над провулком… а може, Злютерштрассе у старій частині Ростока… або Вандферберштрассе у Люнебурзі зі шківами високо на цегляних фронтонах, ажурними флюгерами на самісіньких верхівках… чого він узагалі дивився догори? Догори з котроїсь із двадцяти північних вулиць, якось уранці, в тумані. Далі на північ усе стає пласкішим. Посеред вулички — канава, там збирається дощова вода. Бруківка викладена рівніше, і сигарет дедалі менше, менше. У гарнізонних капличках відлунює спів шпаків. Потрапити у містечко північної Зони — це як туманного дня зайти з моря в чужу бухту.

Утім, на кожній такій вуличці обов’язково залишається слід людини, Землі. Хай би що з нею робили, хай би для чого використовували…

Були такі люди, що звалися «армійськими капеланами». У деяких із цих будівель вони проповідували. Були солдати — нині вже мертві, — які стояли чи сиділи і слухали. Трималися за все, за що можна було триматися. Потім ішли, і дехто гинув, уже не вертався до гарнізонної каплички. Священники, що служили при війську, підводилися і говорили з людьми, що йшли на смерть, про Бога, смерть і ніщо, про спокуту і спасіння. І таке справді було. Вважалося звичайним явищем.

Навіть на призначеній для цього вулиці трапиться одне кольорове надвечір’я (барви дьогтю, неймовірно помаранчево-бурого, наскрізь прозорого) або один дощовий день, що розпогодиться надвечір, у дворі сиротлива мальва хилиться на вітрі, відсвіжена дощовими краплями, настільки масними, що й пожувати можна… одне обличчя біля довгої стіни з піщанику, а по інший бік шорхають копитами приречені коні, коли рвучко повертала голову, частина волосся поринала у блакитні тіні, — автобус облич прямує у пітьму, всі сплять на тихій площі, крім водія, Ortsschutz[639] на варті в якомусь рудому, офіційному на вигляд однострої, старий маузер на ремені, думками не біля ворога, десь там у мочарах чи в пітьмі, а вдома, у ліжку, гуляє зі своїм цивільним товаришем, який не на чергуванні, якому не спиться, під деревами, обліпленими дорожньою пилюкою та ніччю, у їхній тіні на тротуарах грає на гармоніці… минає вервечка облич в автобусі, позеленілих, як у потопельників, невиспаних, спраглих за куривом, наляканих — не завтрашнім днем, наразі ні, але затримкою в нічному переїзді, так легко все втратити, і якого це завдасть болю…

Принаймні одна мить переїзду, одна мить, яку так боляче втратити, знайдеться на кожній вулиці, що байдуже посіріла через торгівлю, війни, пригнічення… віднайти її, навчитися плекати втрачене — хіба ми не зможемо віднайти шлях назад?

На одній з таких вулиць у вранішньому тумані до двох слизьких каменюк бруківки прилип клапоть газети із заголовком великими літерами, а під ним факсиміле велетенської білої пуцьки, що звисає з неба, простісінько з білих лобкових заростів. Зверху літери

з логотипом якоїсь окупаційної газети, усміхнена гламурна дівуля верхи на танковій гарматі, на стальному пенісі з поораною пазами гадючою головою, гусениці у трикутнику 3-ї Бронетанкової на светрі випинаються на цицьках. Біле зображення має ту саму логіку, самовдоволене «егей-а-глянь-но-на-мене», як і Хрест. Це не тільки несподіваний білий дітородний наступ з небес — це, здається, ще й Дерево…

Слотроп сидить на бордюрі, дивиться на знімок, на літери, на дівчину зі сталевою пуцькою, що махає «привіт хлопці», а тумани вибілюють ранок, постаті з візками, або з собаками, або з велосипедами рухаються неподалік брунатно-сірими силуетами, засапані, коротко вітаються розплющеними в тумані голосами, минають. Він не пригадує, щоб сидів на бордюрі так довго і дивився на знімок. Але так було.

Тої миті, коли це сталося, на сході піднімалася бліда Діва, голова, плечі, груди, на 17° 36’ до її непорочності на обрії. Кілька приречених японців знали про неї як про якесь західне божество. Вона висіла у небі на сході, дивилася на місто, приречене от-от стати офірою. Сонце було в сузір’ї Лева. Вогонь вибухнув з ревом у всій своїй величі…

ПРИСЛУХАЮЧИСЬ ДО УНІТАЗА

Ідея в тому, що Вони прийдуть і для початку перекриють воду. Потайна живність, що мешкає біля лічильника, заціпеніє від потужного вторгнення світла згори… а тоді к бісу повтікає — де глибше, темніше, вологіше. Брак води паралізує роботу туалету: коли залишається тільки один бачок, не надто позвільняєшся чи від наркоти, чи від гімна, чи й документів. Вони раз — і зупинили притік/витік води, і ти у пастці Їхнього кадру з усіма своїми відходами, а вони накопичуються, срака надимається у їхній Мувіолі[640], чекає на їхній редакторський ніж. Надто пізно тобі нагадали, наскільки ти залежний від Них, від їхнього нехтування, якщо не доброї волі. Їхнє нехтування — твоя свобода, але коли Вони з’являються, це наче Аполлон на доброчинному концерті бренькає на лірі