Поки четвірка вбирається, голоси якийсь час ще співають — залежно від того, наскільки їм цього хочеться: Міртл виставляє напоказ щедрий обшир струнких ніжок, а Максиміліан хтиво зазирає під спідницю юної говіркої кралі, викликаючи ніякові смішки хлопчакуватого Марселя, трохи всім цим збентеженого.

— А тепер, — Слотроп з улесливою пришелепуватою усмішкою, — час зробити Освіжаючу Перерву! — І вже він у льодовні, не встигає навіть стихнути відлуння Міртлиного «Христе-Боже»… — від світла крихітної холодної лампочки його обличчя наливається синявою літньої ночі, тінь-дитя Бродеріка і Наллін, їхній нерозкаяний почварний син, який народився з гідравлічними обценьками замість рук і вміє ними лишень загрібати… і з серцем, що чутно булькає, немов у животі кумедного товстуна… але погляньте, наскільки байдужим, наскільки незалежним його обличчя було ті півтори секунди у відблиску старої кустарної льодовні, що гомонить «кельвінаторсько»-бостонським діалектом:

— Ти заходь, Тайроне, тут у мене у животику дуже файно і затишно, купа всякого добра: і «Моксі», і чималенькі «Бейбі-Рути»… — Він простує поміж полицями, що милями-й-милями, та між горами їжі чи продовольчими містами Кригландії (тільки обережніше, бо тут фашизмом може відгонити, за солодощами карамельної барви причаївся термодинамічний елітизм найвищого ґатунку — лампочки можна замінити свічками, а радіо може заткнутися, але головна функція Електромережі у цій Системі — справа льодовні: заморожувати бурхливі цикли доби, щоб зберегти цей маленький світ без запахів, цей куб незмінності), долає хребти селери, дещо оддалік яких громадяться понадписувані блискучі склянки з сиром, ковзається на маслі, цямкає кавуном до самісінької шкуратини, а тоді ясніє і світиться, проминаючи банани, позирає вниз на мідянку патьоків плісняви по зашкарублому рельєфу старої, вже нерозбірливої запіканки… банани! хто-хто поклав сюди банани…

Чикіта Банана каже не можна! Шось страшне може статися! І хто ж таке зробив? Мабуть, не Мамуня, а Гоґан просто втелющився в Чикіту Банану, Тайрон багато разів заходив до кімнати і бачив, що братик сидить, приліпивши етикетку від банана собі на роздрочену пуцьку, щоб було зручніше, сам поринув у мастурбаційну фантазію: всадити б тій манірній, хай і старшій, латиноамериканці у капелюшку, навіть не капелюшку, а велетенському фруктовому базарі і з широкою грайливо-зухвалою усмішкою: «Ай, ай, які ж ви, янкі, пристрасні!..» — та-а ще, але ні, Татуньо навряд, Татуньо нізащо не схоче, але якщо це (стає холодніше?) ніхто з нас, тоді (що відбувається з платівкою Спайка Джоунза «Прям у фюрерову пику», яка грає десь у вітальні, чому звук стихає?)… якщо це не я ненавмисно (озирнися, десь риплять завіси), і тоді це може означати, що я божеволію (а чого це лампочка яскравішає, що таке…) ХЛЯП, ну, хай би хто тим був, що так безглуздо знехтував радіорекламою «United Fruit», він щойно зачинив юного Тайрона у льодовні, і тепер йому доведеться розраховувати тільки на Міртл, щоб витягла його звідси. Соромно, хай йому…

— Правильно думаєш, начальнику.

— От так штука, М. М., сам не знаю, що сталося…

— Що ти взагалі знаєш… Хапайся за плащ.

Фіть…

— Фу. Ну, — каже Слотроп, — е-е, то ми всі?..

— Осяйна Година, мабуть, уже за багато світлових років звідси, — каже Міртл, — а з твого носа звисає шмаркляна бурулька. — Марсель підстрибує до пульта мобільної споруди, відбиває азбукою морзе Центральному Управлінню запит на дозвіл всенаправленого кліренсу з найвищою швидкістю, який іноді надають, а іноді таки й ні — залежно від потаємних процесів серед надавачів дозволів, тож одне із завдань четвірки полягає в тому, щоб такий процес відкрити і повідомити про нього світові. Цього разу вони отримують Повільний Повзун, Приміські Вектори, найнижчий статус вуличного руху у Ракетен-Штадті, застосований у літописній історії один-єдиний раз — у випадку гомосексуаліста-дітовбивці індіанського походження, який після зносин любив витирати свій орган об Прапор, і так далі…

— Курва! — репетує Максиміліан на Слотропа, — Повільний Повзун, Приміські Вектори! А якого милого нам робити, чувак, — уплав, курва, чи що?

— Слухай, Мірті… — Слотроп помалу і з пошаною наближається до М. М., у якої золота сіточка на волоссі, — слухай, а не могла б ти… — Господи, скільки вже разів вони це проходили! — чи ж Міртл не хочеться, аби Сопливий Слотроп припинив оцю свою ні-риба-ні-м’ясо балаканину і став нарешті чоловіком? Вона запалює сигарету в кутику рота, випинає стегно і зітхає:

— Усе на мазі, — надто вже допіка їй ця бідося…

І маєш! диво сталося, вони гасають вулицями-коридорами Ракетен-Штадта, наче яке довгошиє морське чудовисько. У височіні дітлашня мурашками вовтузиться на павутинках віадуків, що лишайником застигли на мокрім камені міста, малеча перелазить через повітряне поруччя й обсипається на привітну спину лискучого чудовиська, що курсує містом. Перелазять з вікна у вікно, настільки сповнені благодаттю, що й не падають. Дехто з них, певна річ, шпики — ось оте гарненьке малятко з медовими кучериками у блакитному клітчастому сарафанчику, блакитні підколіночки, сидить під ґорґулею на вікні, підслуховує Максиміліана — той почав пити запоєм, щойно будівля рушила з місця, і взявся довго і нудно звинувачувати Марселя під непереконливим приводом бажання добутися істини: чи можна вважати, що Галльський Геній насправді має «душу». Юна панночка під ґорґулею все ретельно стенографує — то важливі дані для ведення психологічної війни.

Уперше стає очевидним, що Четвірка і Татова змова — ще не весь світ, їхня боротьба тут аж ніяк не єдина, навіть не основна — далебі, вистачає не тільки інших прикладів боротьби, є і глядачі, що на все це дивляться (що глядачам взагалі притаманно), і таких сотні тисяч, вони сидять у вицвілому жовтому амфітеатрі, місце за місцем, незліченні милі рядів і ярусів пірнають до великої арени, коричнево-жовтих світил, трохи вище на схилах розкидано їжу, розламані булочки, арахісову шкаралупу, кістки, напівпорожні пляшки із зеленими та помаранчевими наливками, багаття у невеличких сховках од вітру, де стесали сидіння — неглибокі западини у камені і вогнище вишневих жаринок, там бабці смажать місиво із позбираних шматків і крихт, хрящуватих залишків їдла, гріють на тонких пательнях із шумовинням масної сірої води, навколо вирують дитячі обличчя, сподіваючись на їжу, а на вітрі смаглявий юнак, слизький малолітній харцизяка, очікує на твою покоївку під залізними ворітьми щонеділі, потім веде до парку, до чужого авта і форм кохання, які навіть складно уявити, стоїть тепер на вітрі з розпатланим волоссям, обличчям від вогню, відчуває холод, гірський холод на скронях і високо під самим підборіддям… а біля інших багать пліткують жінки, ось одна раз за разом нагинається подивитися на сцену за багато миль нижче, а чи не починається черговий епізод, неподалік бігають юрми студентів — чорних, мов галки, на плечі накинули пальта, тягнуться до того похмурого сектора, куди традиційно ніхто не заходить (бо зарезервований для Пращурів), їхні голоси притихають, хоча лишаються напруженими, драматичними, намагаються лунати гарно або принаймні більш-менш. Жінки далі грають у карти, димлять, їдять. Спробуй-но позичити ковдру біля Розиного багаття, бо вночі буде холодно. Гей — іще пачку казенних — а тоді вертайся, чуєш? Сигаретним автоматом виявляється не хто інший, як Марсель, у черговій своїй хитромудрій подобі, тож в одній пачці є повідомлення для котрогось із глядачів. «Я впевнений, що вам не схочеться, аби Вони дізналися про літо 1945-го. Здибаємося в Чоловічому Туалеті Трансвеститів, рівень L16/39C, станція Метатрон, квадрант Вогонь, кабінка Малхут. Час ви знаєте. Звичайної Пори. Не спізнюйтеся».