Отже, «Phoebus» виряджає поліцаїв на пошуки вкраденого Байрона, але безпритульний уже вшився з міста, подався до Гамбурґа, виторгував за Байрона у повії з Репербана трохи морфію для кайфу, сьогодні у молодої пані клієнт — рахівник-калькулятор, якому подобається, коли йому в дупу вставляють електричні лампочки, і цей клієнт приніс покурити дещицю гашишу, тому, коли вже йде, забуває, що Байрон і далі сидить у дупі — фактично, геть цього не зауважує, бо коли йому нарешті таки треба сісти (у трамваї він весь час стояв), він сідає у себе в туалеті і раптом хлюп! — Байрон шубовснув у воду і пошшшууумів! зі стічними водами у гирло Ельби. Так, він достатньо округлий, щоб пройти той шлях більш-менш гладко. Багато днів плаває на поверхні Північного моря, поки дістається до Гельґолянду — червоно-білого тістечка «Наполеон» посеред моря. Якийсь час він живе в готелі між Генґстом і Мьонхом, аж поки його повертає на материк літній священник, що довідався про безсмертність Байрона під час звичайного сну про смак якогось «Гохгаймера» 1911 року… аж раптом величний берлінський Eispalast[612], лунка, похмура печера із залізними фермами, запах жінок у блакитних тінях — парфуми, шкіра, хутряні костюми для катання на ковзанах, крижаний пил у повітрі, виблискують ноги, випинаються стегна, грипозно спалахує жага, безпомічність наприкінці ляскання батога, крізь сонячне проміння, наповнене крижаними порошинками, мчить ракета, а голос у розпливчастому дзеркалі під ногами промовляє:

— Знайди того, хто сотворив диво. Він святий. Покажи його всім. Допоможи його канонізувати… — Ім’я у складеному старим списку з приблизно тисячі туристів, котрі побували на Гельґолянді після того, як Байрона підібрали на узбережжі. Священник розпочинає мандри потягом, пішки, «іспано-сюїзою», перевіряючи кожного туриста зі списку, але не просувається далі Нюрнберга, де його валізу з Байроном, загорнутим у підризник, викрадає самозваний священник, лютеранин на прізвище Маусмахер, що полюбляє виряджатися у римо-католицькі ряси. Тож цей Маусмахер, якому остогиділо класти папські хрести перед дзеркалом, вважає, що буде по-справжньому круто, якщо вийти на поле цепелінів при повному параді під час нацистського зібрання зі смолоскипами і почати благословляти всіх підряд. Палахкотять зелені смолоскипи, червоні свастики, мерехтить мідь, а отець Маусмахер озирає цицьки-дупці, талії-та-животи, мугикає якийсь церковний мотивчик, імпровізацію з Баха, всміхається під час «зіґ-хайлів» і хорів «Die Fahne Hoch[613]». Потай від нього Байрон висковзує з краденого вбрання на землю. Опісля повз нього тупає кількасот тисяч чобіт і черевиків, і ніхто його навіть не зачіпає. Наступного дня його підбирає (поле тепер мертвотно-порожнє, стоптане, бліде, посмуговане довгими болотистими калюжами, вранішні хмари тягнуться за позолоченою свастикою та вінком) бідний старий єврей-лахмітник і пускає в діло, рятуючи ще на 15 років усупереч випадку і всьому, що вигадує «Phoebus». Байрона вкручуватимуть у мамку (Mutter) за мамкою, бо саме під такою назвою відома внутрішня різьба німецьких патронів для електричних лампочок, а чому воно так, ніхто й гадки не має.

А Картель перейшов до Надзвичайного Плану Б, що передбачає семирічний строк давності, після закінчення якого Байрон вважатиметься юридично перегорілим. Тим часом персонал, знятий зі справи Байрона, займається вистежуванням лампи-довгожительки, що колись займала патрон на ґанку армійського аванпосту в амазонських джунглях, Лампи Беатриси, щойно таємним чином викраденої під час набігу індіанців.

Упродовж років боротьби за виживання розмаїті порятунки Байрона ставалися наче випадково. Щойно випадає нагода, він намагався висвітлити найближчим лампочкам мерзенну природу «Phoebus» і нагальну потребу згуртуватися проти картелю. Поступово він починає розуміти, що Лампочка має вийти за межі звичної ролі передавача лише світлової енергії — це «Phoebus» обмежив Лампочку єдиним завданням.

— Але є інші частоти, над і під видимим спектром. Лампочка може давати тепло, Лампочка може давати енергію для зростання рослин, нелегальних рослин, у коморах, наприклад. Лампочка спроможна проникати у спляче око і діяти серед людських снів. — Деякі лампочки слухали уважно, інші розмірковували, як би все те донести в «Phoebus». А дехто зі старших антибайроністів став систематично гратися зі своїми показниками, що відображалися на ебонітових датчиках під швейцарською горою, але було й кілька сповнених самопожертви екземплярів, які сподівалися привернути до себе увагу найманих убивць.

Будь-які розмови про трансцендентність Лампочки, безперечно, були відвертою підривною діяльністю. «Phoebus» виходив з ефективності лампочок — співвідношення корисної потужності на виході до потужності на вході. Мережа потребувала, щоб це співвідношення було якнайменшим, у такий спосіб продавалося більше струму. З другого боку, низький коефіцієнт корисної дії призводив до більшої тривалості світіння, а це спричиняло зниження продажів лампочок. Спочатку «Phoebus» намагався підвищити опір нитки розжарення, поступово зменшуючи у такий непомітний спосіб термін служби, — аж тут Мережа відчула скорочення доходів і почала обурюватися. Крок за кроком обидві сторони досягли компромісу щодо часу експлуатації лампочки, що обом сторонам мало б принести достатньо грошей, а витрати на кампанію проти викрадання лампочок вирішили чесно розділити навпіл. Водночас здійснили майстерну атаку на закоренілих кримінальників, які цілковито відмовилися від лампочок і світили свічками. «Phoebus» уклав довгострокову угоду із М’ясним Картелем, так відрегулювавши обіг жиру, що вміст цього продукту в м’ясі на продаж мав бути надзвичайно високим попри зростання захворювань серцево-судинної системи, а той жир, що таки зрізали, йшов на виробництво мила — у ті часи саме наростав мильний бум. Згідно з дослідженнями Інституту Бленда, споживачі були надзвичайно зацікавлені у лайні. Навіть за таких умов м’ясо і мило залишалися для «Phoebus» незначною дрібницею, значно більшу вагу мав, наприклад, вольфрам. Тому ж то «Phoebus» аж ніяк не мав наміру скорочувати тривалість життя лампочок, перевиробництво вольфрамових ниток з’їсть наявні ресурси металу — одним з найбільших у світі його джерел був Китай, що також порушувало дуже делікатне питання східної політики, — і зірве домовленості, яких досягли «General Electric» і «Krupp» щодо обсягу виробництва карбіду вольфраму, місця і часу його виробництва, а також щодо цінової політики. Домовилися про 37–90$ за фунт у Німеччині і 200–400$ за фунт у США. Угода безпосередньо позначалася на продуктивності верстатів, а отже, і на всіх галузях легкої та важкої промисловості. Коли прийшла Війна, дехто почав думати, що непатріотично з боку «General Electric» надавати Німеччині стільки переваг, але не ті, хто ухвалює рішення, не хвилюйтеся.

Байрон світиться собі й дедалі чіткіше бачить суть схеми. Він навчається налагоджувати зв’язок з іншими електроприладами — у будинках, на виробництві, на вулиці, й кожен має, що розповісти. У його душі складається схема (Seele, як називали у Німеччині серцевину перших вугільних ниток розжарювання), і що величнішою та чіткішою вона стає, то у більший відчай впадає Байрон. Одного дня він дізнається геть про все і залишиться, як завжди, безсилим. Його юнацькі мрії про організацію всіх лампочок світу видаються тепер нездійсненними — Мережа широко розгалужена, всі повідомлення легко перехоплюють, та й зрадників удосталь. Зазвичай пророки довго не живуть — їх одразу вбивають або влаштовують аварію, вони змушені зупинитися і замислитись, і здебільшого відступають — але Байрону судилася ліпша доля. Він приречений на вічність, знати правду, але не мати сили бодай щось змінити. Більше він не намагатиметься зіскочити з колеса, гнів і розчарування все наростатимуть, і Байрону — бідолашній, неправильній електролампочці — з часом усе це почне подобатися…