«Горх», по-армійському зелений, з єдиним скромним нарцисом на капоті, ховався у вантажівці на ближньому до Ельби краю бригадної автобази в Гамбургу, весь у тіні, крім фар, очі доброзичливого прибульця на стеблинках всміхалися до Роджера. Вітаю, землянине. І тільки рушивши, Роджер побачив, що по підлозі котяться скляні слоїчки без етикеток, схожі на дитяче харчування, зловісна гидота нездорових кольорів, споживши яку, не виживе жодне людське дитя. Зелене з мармуровими прожилками рожевого, блювотно-світле та почасти пурпурове, що там — і не вгадаєш, а всі кришечки прикрашені усміхненим тлустеньким янголятком-немовлям, під яскравим склом рояться моторошні токсини ботулізму і трупної отрути… час від часу під сидінням зароджується новий слоїчок і викочується під педалі всупереч усім законам прискорення — плутатися Роджерові під ногами. Він знає, що варто було б зазирнути під заднє сидіння і зрештою розібратися, в чому там річ, але чомусь не може себе присилувати до того.

На підлозі дзенькає, під капотом оповідь про пережите вистукує розладнаний кулачок чи два. Серединою автобану пролітає дика гірчиця, ідеально двобарвна — просто жовта й зелена, небезпечна річка, помітна лише за двома типами миготливого світла. Роджер співає пісню про дівчину з Куксгафена, яка далі називається Джесікою:

…і зненацька заїжджає в такі яскраво-золоті зарості на схилі та в полі, що мало не забуває вписатися у поворот між насипами…

За тиждень до того, як піти, вона приїхала до «Візитації» востаннє. Якщо не брати до уваги незначного охвістя ПОТОКу, там знову панувало божевілля. На розкислих галявинах іржавіли розкидані троси аеростатів загородження: облуплені, вони поверталися до землі, розкладалися. Лютими ночами троси підспівували завиванню сирен, що під барабанні вибухи бомб вили в терцію так ладненько, наче далекий вітер, нині ж охляли, постаріли, світять жорсткими закрутами металобрухту. Під ногами сходять незабудки та юрмляться мурашки, метушаться, уявляють себе королівством. Розігріті скелі укривають щербатки, лимонниці, німфаліди. Після останньої їхньої зустрічі Джесіка підстригла волосся і тепер звично психує:

— Виглядаю жахливо, можеш навіть не казати…

— Ти просто чарівна, — каже Роджер. — Обожнюю тебе.

— Знущаєшся?

— Джес, ну чому, заради Бога, ми говоримо про зачіски?

Тим часом десь далеко, за Каналом — нездоланною, наче стіна Смерті для медіума-початківця, перешкодою — повзе по Зоні лейтенант Слотроп, змучений, всіма покинутий. Але Роджер не бажає нікого кидати, він має вчинити правильно.

— Я ж не можу кинути цього телепня напризволяще! Його хочуть знищити.

Але:

— Роджере, — усміхнеться вона, — вже весна. Мир.

Якби ж то. Це знову пропаганда. Знову ВПП постаралися. Як свідчать результати досліджень, панове, оптимальна для нас дата — 8 травня, саме перед традиційним приходом Зелених Свят, школи розпускають дітей на канікули, прогноз погоди чудовий, сприятливий для росту рослин, починається сезонне падіння попиту на вугілля, і таким чином ми отримуємо тайм-аут на кілька місяців, щоб виправдати наші капіталовкладення в Рур… ні, він бачить те ж виснаження, ті ж потоки, в котрих борсався з 39-го року. Його дівчину незабаром поженуть до Німеччини, хоча вона, як і всі інші, підлягає демобілізації. Жодного виходу, який дав би їм бодай якусь надію на втечу. Щось і далі відбувається — можете не називати «війною», якщо це вас дратує, — можливо, рівень смертності знизився на один-два пункти, повернулося нарешті пиво у банках, а якось нещодавно вночі на Трафальгарській площі насправді гуляло море людей… але ж їхня справа не завершена.

Сумний факт, і він крає Роджерові серце, оголюючи пустку, — те, що Джесіка Їм довіряє. «Війна» — це стан, потрібний їй, щоб бути з Роджером, «мир» дозволяє Роджера покинути. Проти Їхніх ресурсів його можливості аж надто скромні. Ніяких слів, ніяких технічно досконалих обіймів, він не здатен зарепетувати так, щоб втримати її коло себе. Старий Бобер, що й не дивно, координуватиме там ППО, і вони житимуть разом у романтичному Куксгафені. Бувай, божевільний Роджере, з тобою було розкішно, воєнний роман, кінчали ми, як запалювальні бомби, ти розкидаєш руки широко, наче крила «фортеці», у нас були свої військові таємниці, ми дурили огрядних полковників як і де хотіли, але рано чи пізно будь-яку боєготовність скасують для всіх, отак! Мені час бігти, любий Роджере, все було просто казково…

Він упав би до її ніг із запахом гліцерину і трояндової води, злизував би сіль і пісок з її казенних черевиків, запропонував би свою свободу і платню на найближчих півстоліття за роботу на добрій постійній посаді, свій бідолашний змордований мозок. Але надто пізно. Мир. Параноя, небезпека, фальшивий свист працьовитої Смерті десь поруч, все пішло спатоньки, залишилося у Війні, в її Роках з Роджером Мехіко. День, коли впала остання ракета, став для Роджера і Джесіки початком кінця. Безпечно минали дні за днями, і що ясніше ставало — більше нічого ніколи не впаде, то ближче підповзав, накочувався новий світ, як весна — не стільки відчутні зміни у повітрі й світлі, у натовпах у «Вулворті», скільки весна з поганого кіно, паперове листя, квіточки з вати і фальшиве освітлення… ні, ніколи вона не стоятиме біля кухонної раковини із рипучою порцеляновою чашкою в руках, і плач чашки беззахисний, мов у немовляти, лунає смиренно РАКЕТА ПРОЛЕТІЛА І ВИНЕСЛА ТЕБЕ з брязкотом розлітається по підлозі білими і блакитними скалками…

Ті ракети смерті — справа минула, цього разу стрілятиме вона, вона та Джеремі, хіба не це їм судилося? запускати ракети над морем: ніякої смерті, лише видовище, полум’я та гнів, збудження без убивства, хіба не за це вона молилася? у тому збляклому будинку, нині повернутому власникам, знову зайнятому людськими доповненнями до китиць на фіранках, портретів песика, вікторіанських стільців, захованих у комірчині нагорі стосів «Н’юз оф зе Ворлд».

Вона мусить піти, накази віддають там, куди їй не дотягтися. Її майбутнє пов’язане з майбутнім Світу, а Роджерове — лише з тією дивною версією Війни, яку він досі тягає за собою. Жодного кроку не може зробити, бідолаха, вона його не відпускає. Він пасивний, як і тоді, під ракетами. Роджер — жертва. Джеремі — стрілець. «Моя мати — війна», — сказав він першого дня, тож Джесіка хотіла знати, а що це за пані в чорному являлися йому вві сні, що за попелясто-білі посмішки, що за ножиці клацали в кімнаті цілісіньку зиму… стільки всього у ньому вона вже ніколи не пізнає… стільки непридатного для Миру. Увесь час, проведений із ним, тепер ввижається їй низкою вибухів, божевіллям у ритмі Війни. Тепер от він поривається рятувати Слотропа, ще одну ракетну з’яву, вампіра, чиє статеве життя живилося жахом Ракетного Бліцу — тьху, жах, страхіття. Його зачинити треба, а не випускати, бо Роджерові цей Слотроп, напевно, дорожчий за неї, яке їхало, таке здибало, як інакше, ну, загалом — Джесіка сподівається, що разом вони будуть щасливі. Хай сидять, дудлять пиво, розповідають анекдоти про ракети, рівняння один одному пишуть. Весело. Принаймні вона його залишить не в порожнечі, він не почуватиметься самотнім, знайде, як згаяти час…

Вона пішла через пляж. Сьогодні таке яскраве сонце, що тіні біля її ахіллового сухожилля окреслені чітким і чорним, немов шви шовкової панчохи вище п’яти. Голову вона, як завжди, нахиляє вперед, голий загривок, який Роджер так обожнював, він більше ніколи не побачить, беззахисний, як і вся її врода, невинність, з якою вона, незмінно в небезпеці, крокує по Світу. Можливо, дещо вона знає, вважає себе, обличчя і тіло, «гарненькими»… проте він так і не зумів сказати їй усього, скільки інших живих істот, птахів, ночей із запахом трави і дощу, сонячних митей простого спокою уособлює те, чим вона для нього є. Була. Мехіко втрачає не лише Джесіку: увесь спектр життя для нього тепер втрачений, уперше за час Творіння пізнаний затишок — тепер він повертається до зими, втягується у свою самотню шкаралупу. Щоб повзти далі йому сил забракне.