— «Так наробилася, що рук не чую!» — каже дівчина.

— Точно! А ще, бувало, робила таку запіканку з-з картоплею та цибулею…

— І вудженицею! Вудженицю накришить…

— О, бачиш, бачиш? Це ж не випадковість! Вони змагаються за титул Матусі Року: годування груддю, зміна пелюшок — засікають час, потім конкурс запіканок, ja, — а тоді, під самий кінець, випускають дітей. На арену виходить Державний Обвинувач. «За хвильку, Альбрехте, виведемо твою матусю. Ось тобі «люгер» з набоями. Держава надає тобі гарантії Цілковитої свободи від будь-якої відповідальності. Роби що захочеш, правда — що заманеться. Щасти тобі, мій хлопчику». Пістолети заряджені холостими, натюрліх, але нещасне дитя того не знає. У фіналі тільки матусі, в яких вистрелили. Тут уже залучають психіатрів, а судді сидять із секундомірами, засікають, наскільки швидко зірвуться діточки. «Ну що, Ольго, хіба Мутті зле вчинила, коли вас порозганяла, ну, тебе і того патлатого поета?» — «Ми розуміємо, що ти зі своєю мамою, Германе, е-е, дуже близький. Пам’ятаєш, як вона тебе заскочила, ну, коли ти мастурбував у її рукавичку? Що скажеш?» Напоготові стоять санітари, щоб відтягувати дітей — у слині, вереску, клонічних конвульсіях. Зрештою на сцені залишається лишень одна Матуся. На голову їй натягують традиційний квітчастий капелюшок, вручають скіпетр і державу, а в нашому випадку — позолочений шматок тушкованого м’яса і батіг, оркестр грає «Tristan und Isolde».

Зі схованки вони виходять наприкінці сутінків. Звичайний сонний літній вечір у Пенемюнде, над головою пролітає на захід зграя качок. Росіян поблизу нема. Отто з дівчиною ідуть по пристані, тримаючись за руки. До них вистрибом підходить мавпа, бере Отто за вільну руку. На північ і південь Балтика розгортає низькі білі хвилі.

— Що там сталося? — питає кларнетист.

— На, з’їж банан, — у тубиста повний рот, розтруб інструмента затикає чимале їх гроно.

Коли добре споночіло, рушають. Вони, група порятунку Шпрінґера, рухаються вглиб рейками. Обабіч залізничного насипу вежами здіймаються сосни. Спереду шурхотять тлусті плямисті кролики, проте видко лише білі латки, жодних причин вважати, буцім вони і є кроликами. З лісу граційно виходить подружка Отто з його кашкетом, який вона по вінця наповнила круглими ягодами із сивою просинню, солодкими. Музики розпихають пляшки з горілкою по всіх кишенях. Це сьогоднішня вечеря, і Гільда, вклякнувши самотньо біля ягідних кущів, прошепотіла за них усіх молитву. Уже чути, як у болоті заводять співи квакші, як пищать на високих частотах, починаючи своє полювання, кажани, та ще вітер шумить у верховітті. Десь здалеку лунає постріл чи два.

— У моїх мавп, курва, ціляться? — клацає зубами Гафтунґ. — А вони по 2000 марок за одну, де я знову стільки назбираю?

Через рейки і простісінько на Слотропові ноги перескакує мишача сімейка.

— Думав, що тут великий цвинтар. А дарма.

— Коли прийшли, розчищали тільки необхідне, — згадує Нерріш. — Здебільшого все так і залишилося — ліс, життя… там, мабуть, навіть олені ще є. Здоровецькі одоробла з темними рогами. І птахи — бекаси, лиски, дикі гуси, — гуркіт випробувань зганяв їх до моря, але щойно все стихало, вони поверталися.

Ще не дійшовши до льотного поля, вони двічі розсипаються між дерев: першого разу через патруль, а потім від Пенемюнде-Ост димить паровоз, його фара крає легкий нічний серпанок, з підніжок і сходинок звисають солдати з автоматами. Скрегоче і рипить у ночі сталь, охорона теревенить, нічого навіть віддалено схожого на тривогу.

— За нами все одно можуть полювати, — шепоче Нерріш. — Ходімо.

Через гайок, а тоді дуже обережно на відкрите летовище. Вийшов гострий серпик місяця, неподалік у мертвотному світлі драпають мавпи, лапи позвисали до землі. Перехід нервовий, усі — ідеальні мішені, жодного укриття, за винятком літаків, перетворених на кістяки просто на землі — іржаві розтяжки, обгоріла фарба, закрилки повганялися в землю. На півдні мерехтять вогники колишнього комплексу люфтваффе, час від часу дорогою на дальньому краю поля гуркотять вантажівки. З казарм лунають співи, долітає звук радіо. Невідь звідки вечірні новини. Надто далеко, щоб розчути слова, а чи навіть мову, саме монотонне бубоніння — новини, Слотропе, відбуваються і без тебе…

До шляху вони добираються по гудрону, присідають у дренажній канаві, дослухаються, чи хто не їде. Раптом ліворуч спалахують жовті вогні злітної смуги, їх подвійний ряд тягнеться вервечкою до самого моря, двічі-тричі вони спалахують яскравіше, тоді заспокоюються.

— Хтось має прилетіти, — здогадується Слотроп.

— Радше навпаки, — одказує Нерріш. — А тепер поквапмося.

Знов у сосняку, йдучи ґрунтовою дорогою до Випробувального стенду VII, починають підбирати заблуканих дівчат і шимпанзе. Їх огортає аромат хвої: краї дороги засипані старими опалими голками. Біля підніжжя пагорба з’являються вогні, дерева рідшають, і перед ними відкривається майданчик випробувального стенду. Монтажний корпус заввишки, може, зі сто футів, затуляє зірки. У прогалині відчинених розсувних дверей висока яскрава смуга, світло сіється назовні. Нерріш хапає Слотропа за руку.

— Здається, майорова машина. І мотор працює. — Ще багато прожекторів на парканах з колючим дротом зверху, до того ж навколо нипає мало не дивізія охорони.

— Здається, знайшли. — Слотроп трохи нервується.

— Ш-ш-ш. — Гудіння літака, одномоторний винищувач робить віраж, заходить на посадку неподалік від сосен.

— Часу обмаль, — Нерріш збирає навколо себе інших і віддає накази: дівчата заходять з фронту, співають, танцюють, зваблюють зголоднілих за жінками варварів, Отто спробує вивести з ладу автомобіль, а Гафтунґ усіх збере і приготує до рандеву з судном.

— Циці-й-дупці, — буркочуть дівчата, — циці-й-дупці. От і все, чого від нас треба.

— Та стуліть пельки! — гарикає Ґ. М. Б. Гафтунґ, який звик так поводиться з підлеглими.

— Тим часом, — продовжує Нерріш, — ми зі Слотропом шукаємо Шпрінґера. Коли знайдемо, спробуємо змусити їх трохи постріляти. То буде вам сигнал, що треба давати драла.

— Так, без стрілянини не обійдеться, — каже Слотроп, — а цього не спробуєм? — У нього виникає чудова думка: фальшивий «коктейль Молотова», щось на зразок патентованого прийому Зойре Буммера. Він піднімає пляшку горілки, тицяє в неї пальцем і шкіриться.

— Це лайно майже не горить.

— Але вони подумають, що то бензин, — починає скубти пір’я з костюма найближчої хористки. — Тільки подумайте, як здорово це нам допоможе.

— Феліксе, — звертається кларнетист до тубиста, — у що ми з тобою вляпалися? — Фелікс плямкає бананом і живе однією миттю. Перегодя він відходить до лісу з рештою оркестру, і тепер звідти чути, як вони сновигають колами, дуднять і бекають одне до одного. Гільда зі Слотропом роблять Жапальні Гранати, інші дівчата вшилися, Zitz und Arsch[505], кудись униз.

— Щоб було страшніше, — шепоче Нерріш, — потрібні сірники. Хтось має сірники?

— Не маю.

— Я також.

— Отакої, у запальничці коліщатко випало.

— Kot, — сплескує руками Нерріш, — Kot, — йде у гущу дерев, де наскакує на Фелікса і його тубу. — Теж не маєте сірників?

— Маю «зіппо», — відповідає Фелікс, — і дві «Корони Корони» з клубу американських офіцерів у…

Хвилину по тому Нерріш і Слотроп, прикривши долонями жаринку своєї найліпшої «гавани», пробираються, як два коти з мультика, до Випробувального стенду VII, за пасками стирчать пляшки горілчаних бомб, на вітрі тріпоче страусине пір’я ґноту. План полягає в тому, щоб з другого боку стенду видертися на порослий сосною піщаний насип і пробратися у Монтажний Корпус ззаду.

Нерріш стає навідником, бо має добре око. Щодня в Ракетний Полудень тут була смерть і був бенкет… Та свого часу Неррішу вдалося майже всього цього уникнути.