Минають великі зчорнілі рештки Корпусу дослідно-конструкторських робіт, здебільшого розкидані по землі. Групами — деякі рвані та зламані, інші переважно закриті дюнами — з’являються бетонні маси випробувальних стендів, зупинки на хресному шляху, і Нерріш шанобливо їх одна по одній перелічує, VI, V, III, IV, II, IX, VIII, І, нарешті власне Ракети, де вона стояла і звідки нарешті злетіла, VII і X. Дерева, що колись затуляли їх з моря, нині лиш обвуглені стовбури.

Обходять північний вигин півострова, стіна випробувальних стендів і земляні споруди відступають — тепер прямують повз Пенемюнде-Вест, колишню територію люфтваффе. Віддалік, праворуч по борту, крізь блакитний серпанок мерехтять скелі Ґрайфсвальдер-Ої. Дивляться у море бетонні схили пускових установок, на яких випробовувалися V-1 — літаки-снаряди. Судно минає всипані кратерами, завалені щебенем і розбиті «мессершміттами» злітні смуги, що розкинулися по всьому півострову: поза склепінням черепа знову на південь, до Пене, а там — над похилими пагорбами, за милі від лівої вилиці, вежа собору з червоної цегли у Вольґасті, ближче — пів дюжини бездимних коминів електростанції, що пережили фатальні березневі нальоти… В очеретах дрейфують лебеді, а над високими соснами вглиб суходолу летять фазани. Десь, оживаючи, гиркає мотор вантажівки.

Фрау Ґнаб крізь вузьку протоку круто спрямовує судно до пристані. Над усім панує літній спокій: рухомий склад на коліях украй інертний, якийсь солдат притулився до нафтової бочки з оранжевою кришкою і пробує щось грати на акордеоні. Можливо, просто клеїть дурня. Отто відпускає руку дівчини, його мама глушить мотор, і він широко ступає на пристань, підтюпцем біжить швартуватися. Відтак пауза: випари соляри, болотяні птахи, солодка знемога…

Гуркочучи, з-за рогу вантажного складу аж до повної зупинки юзом гальмує чийсь штабний автомобіль, із задніх дверцят виплигує майор, гладкіший навіть за Двейна Марві, але з добрішим і трохи східним обличчям. По всій голові кучерявиться каракулем сиве волосся.

— А! Фон Ґьолль! — руки розпростерті для обіймів, очі примружені, блищать — невже від сліз? — фон Ґьоллю, любий друже!

— Майор Ждаєв, — Стрибун-Шпрінґер киває головою і неквапом іде сходнями, за майором під’їжджає вантажівка з повним кузовом військових у польовій формі, трохи дивно, що тримають напереваги автомати та карабіни — невже то потрібно для розвантаження?..

Аякже. Ще ніхто й не ворухнувся, як вони злітають із кузова і оточують Ждаєва та Стрибуна-Шпрінґера, зброя напоготові.

— Не переймайтеся, — Ждаєв махає рукою і просто сяє, відступаючи назад, обвиває Стрибуна-Шпрінґера рукою, — ми затримаємо вашого друга, ненадовго. Робіть свою справу, а тоді відчалюйте. Ми подбаємо, щоб він дістався до Свінемюнде.

— Якої скурвої мами… — починає ревіти з рубки фрау Ґнаб. З’являється Гафтунґ, смикається, запихає руки в кишені, а тоді виймає:

— Кого це вони арештовують? А як же моя угода? Що буде з нами? — Штабне авто від’їжджає. Солдати вервечкою піднімаються на борт.

— Херово, — робить висновок Нерріш.

— Думаєте, нас причинять?

— Гадаю, це Чичерін реагує, виявляє цікавість. Як ви й казали.

— Ой, таж тепер…

— Ні-ні, — долоня на рукаві, — він має рацію. Ви не шкідливі.

— Красно дякую.

— Я попереджав його, а він сміявся. «Ще один стрибок, Нерріш. Увесь час маю стрибати, хіба ні?»

— Ну то що, тепер визволятимете його?

На борту судна зчиняється якась колотнеча. Росіяни стягли брезент і виявили під ним шимпанзе — ті геть забльовані, а на додачу ще й знайшли горілку. Гафтунґ кліпає і здригається. Вольфґанґ качається на спині, смокче з пляшки та булькає, він обхопив її всіма чотирма лапами. Деякі мавпи спокійні, інші шукають зачіпки і пориваються у бійку.

— Та спробуєм… — Як же Слотропові хочеться, щоб цей чоловік припинив так говорити. — Я йому багато чим завдячую.

— А я — ні, — Слотроп ухиляється від несподіваного фонтану жовтого мавпячого блювотиння. — Він сам про себе подбає.

— Говорить він пишномовно, але в душі не параноїк, і в його справі це справжня катастрофа.

Зрештою один із мавп’юків кусає радянського сержанта за ногу. Служивий репетує, хапається за «токарева» і стріляє від стегна, але на той час мавп’юк скочив уже на гардель. Ще з десяток мавп, багато з яких тримають пляшки з горілкою, en masse[503] кидаються до трапа.

— Не випускайте їх! — заходиться криком Гафтунґ.

З люка сонно вигулькує голова тромбоніста, щоб дізнатися, що сталося, і поки він намагається усвідомити ситуацію, по ньому пробігає три комплекти рожевих підошов. Дівчат, що у післяобідньому сонці палають усіма своїми блискітками і тріпочуть всім пір’ям, зганяють на бак і на корму червоноармійці, в яких від їхнього вигляду аж слина котиться. Фрау Ґнаб смикає паровий свисток, від чого полошаться вже всі мавпи і наздоганяють тих, котрі встигли утекти на берег.

— Та хапайте ж їх, — благає Гафтунґ, — хтось. — Слотроп опиняється між Отто і Неррішем, по сходнях його штовхають солдати, що женуться за мавпами чи дівчатами — або просто намагаються винести вантаж на берег. Серед хлюпання, матюків і дівочого вереску, що долинають з другого боку судна, продовжують з’являтися і бігати туди-сюди хористки й оркестранти. Дуже складно зрозуміти, що за херня тут відбувається.

— Послухай. — Фрау Ґнаб перехиляється через облавок.

Слотроп помічає хитрий примружений погляд.

— Маєте план.

— Вам потрібен відволікаючий маневр.

— Що? Що?

— Мавпи, музиканти, хористки. Все це так, щоб відвернути увагу. А ви троє тим часом ідіть і витягуйте Der Springer.

— Можемо сховатися. — Нерріш озирається довкола очима достеменного гангстера. — Ніхто не помітить, Ja, ja! Судно відійде, буцімто ми на борту!

— Без мене, — каже Слотроп.

— Ха! Ха! — каже фрау Ґнаб.

— Ха! Ха! — каже Нерріш.

— Я ляжу в дрейф у північно-східному напрямку, — провадить несамовита матінка, — у протоці між острівцем і тією трикутною штукою біля берега.

— Випробувальний стенд X.

— Хитра назва. Гадаю, до того часу приплив уже буде високим. Запалю вогонь. Отто! Віддавай швартові.

— Zu Befehl, Mutti[504]!

Слотроп із Неррішем кидаються за склад, знаходять товарний вагон і ховаються всередині. Їх не помічають — урізнобіч саме чкурнули мавпи. Переслідувачі, здається, вже оскаженіли. Кларнетист десь видуває свої гами, двигун на судні пирхає, а тоді гарчить, гвинти спінюють воду. Перегодя Отто і його дівчина залазять у товарняк, дуже захекані.

— То що, Нерріше, — цікавиться Слотроп, — як гадаєте, куди його повезли?

— Наскільки я бачив, Четвертий Блок і весь комплекс на південь порожні. Гадаю, до монтажного корпусу біля Випробувального стенду VII. Під тим великим еліпсом. Там підземні приміщення і тунелі, просто ідеально для штаб-квартири. Так виглядає, що більшість із них мало постраждали, хоч Рокосовському й наказали зрівняти це місце з землею.

— Маєте бодай яку зброю? — Нерріш хитає головою. — І в мене нема. Який же ви спекулянт на чорному ринку? Без пістоля?

— Раніше я займався інерційним наведенням. Гадаєте, спасую?

— Н-ну, а чим же їх брати без зброї? Силою думки?

Небо у шпаринах вагона тьмяніє, хмари стають помаранчевими, мандариновими, тропічними. Отто з дівчиною перешіптуються в кутку.

— Про нього можна забути, — це Нерріш зі своїми злими балачками. — П’ять хвилин від мамці, а вже Казанова.

Отто палко пояснює свої погляди на Змову Матусь, дівчата нечасто дослухаються до таких слів із розумінням. Раз на рік матусі потайки збираються, і на таких велелюдних зібраннях обмінюються інформацією. Рецептами, іграми, ключовими словами для впливу на дітей.

— Що твоя звичайно каже, коли хоче, щоб тобі стало соромно?