Коефіцієнти, ja, ja… Ахтфаден понуро падає на багряний венеричний унітаз у самому кінці ряду. Він знається на коефіцієнтах. Якось в Ахені вони з колегами стояли на передовому спостережному пункті: розглядали країну варварів крізь крихітне вічко Германна і Візельсберґера[464]. Страхітлива компресія, зміями переплітаються ромбовидні тіні. Хвостова частина була часом більша за саму модель — спостереженням заважала вже сама лиш потреба щось вимірювати. А тут могли б і підказку знайти. Тоді ще ніхто не писав про надзвукові потоки, повсюдно панували міфи і примітивний жах. Професор Ваґнер з Дармштадта передбачив, що на швидкостях понад 5 Маха повітря загусатиме. Якщо зрівняються частоти кілевих і поперечних коливань, резонанс викличе сильну вібрацію, ракета зірветься у штопор і зруйнується. «Місячний рух», як ми це називали. А «Бінґенськими олівцями» ми називали спіралі інверсійного сліду в небі. Жахіття. Танцювали шлірен-тіні[465]. У Пенемюнде тестова поверхня була завбільшки 40x40 см, десь як газетна сторінка. «Вони моляться не тільки за хліб насущний, — казав Штреземанн, — але й за насущну ілюзію». А от ми, дивлячись крізь товстезне скло, мали своє Насущне Потрясіння, для багатьох із нас — єдину газету.

Ти щойно приїхав — тільки прибув у місто, у самісіньке осердя Пенемюнде, ага, і як ти тут розважаєшся? тягнучи за собою провінційну валізу із кількома сорочками, примірником Handbuch, а ще, мабуть, «Lehrbuch der Ballistik» Кранца. Ти напам’ять знаєш Акерета, Буземанна, фон Кармана та Мура, деякі доповіді «Конгресу Вольта», але жах тебе не полишає. Воно швидше за звук, швидше за слова, які вона кидала через залиту світлом кімнату, швидше джазового оркестру по радіо, коли не спиться, захриплих «хайль» серед блідих генералів і напханих начальством коридорів над головою… Ґомеріанський пересвист[466] із високих стрімчаків (страхітливі урвища, крутіж, свистиш собі у провалля з іграшковим селом, що розкинулося нижче на милі та століття…), коли ти сам сидиш на ахтерштевені судна KdF[467] подалі від танців біля травневого дерева на білій палубі, засмаглі тіла, повні пива та пісень, черевця у пляжних костюмах, і слухаєш праіспанську мову, що свищеться, а не вимовляється у горах навколо Чипуде… Ґомера була останнім клаптем суходолу, на який ступив Колумб перед Америкою. Чи ж чув їх і він тої останньої ночі? Чи передали вони йому якесь повідомлення? Застереження? Чи розумів він у темряві цих козопасів, наділених даром передбачати, посеред канарського гостролисту і фаї, мертвотно-зелених на крайньому заході Європи?

Оскільки в аеродинаміці спершу все робиш на папері, до уваги береш абстрактні коефіцієнти, співвідношення одного з іншим, а сантиметри, грами, секунди над і під рискою дуже акуратно скорочуєш. Це дає можливість використовувати моделі, застосовувати повітряний потік для вимірювання найцікавішого і переносити результати з аеродинамічної труби на реальність, уникаючи при цьому величезну кількість невідомих, бо коефіцієнти придатні для всього. Традиційно їх називають на честь людей — Рейнольдса, Прандтля, Пекле, Нуссельта, Маха, і тут постає питання: а як з числом Ахтфадена? Чи великі на це шанси?

Не надто. Параметри множаться, наче комарі в байю, швидше, ніж він може з ними впоратися. Голод, угодовство, гроші, параноя, пам’ять, зручність, почуття провини. Хоча навпроти почуття провини в Ахтфадена стоїть мінус, нехай воно в Зоні й стало товаром широкого вжитку. Так ще й дармоїди з усього світу почнуть з’їжджатися до Гейдельберґа навчатися провини. Для ентузіастів досліджень у дій царині з'являться спеціальні бари та нічні клуби, концентраційні табори перетворять на туристично принадні об’єкти, табунами потечуть роззяви з фотоапаратами, і всі до єдиного із дрожем через почуття провини. Даруйте — це не для Ахтфадена, тут він лиш стенає плечима, дивлячись на свої численні дзеркальні відображення від правого до лівого облавка, — він працював з ракетою лишень доти, доки повітря не ставало розрідженим, бо тоді вже байдуже, і що вона робить потім — не його справа. Запитайте у Вайхенштеллера, запитайте у Флаума чи у Фібеля — саме вони займалися поверненням в атмосферу. Запитайте у секції з наведення, вони вказували, куди летіти…

— Чи не здається вам трохи шизоїдним, — уголос звертаючись до всіх Ахтфаденових передів і задів, — розбивати профіль польоту на сегменти відповідальності? Це як напівкуля, напівстріла. Вона цього вимагала, не ми. Отже. Ви могли взяти рушницю, радіо, друкарську машинку. Деякі друкарські машинки у Вайтголлі, у Пентагоні вбили стільки людей, що нашим маленьким А-4 і не снилося. Ви або абсолютно один, наодинці зі своєю смертю, або берете участь у чомусь більшому, тому й причетні до смертей інших. А чи всі ми не одне ціле? Що вибираєте? — це вже Фарінґер нудно дзижчить крізь фільтри пам’яті, — маленький візочок, а чи великий? — пришелепуватий Фарінґер, єдиний у всьому клубі Пенемюнде, хто відмовився носити відзнаку у вигляді фазанячого пера за стрічкою на капелюсі, бо ніяк не міг наважитися вбивати, а вечорами його бачили на пляжі, він сидів у позі лотоса і дивився на вечорове сонце. Він став першим у Пенемюнде, кого схопили есесівці: забрали якось пополудні й повели в імлу, лабораторний халат тріпотів білим прапором капітуляції, затиснений межи чорними мундирами, шкірою та металом супроводу. По собі залишив кілька китайських ароматичних паличок, томик «Chinesische Blätter für Wissenschaft und Kunst[468]» та ще знімки дружини і дітей, про яких ніхто нічого не знав і не відав… чим було для нього Пенемюнде — горою, келією, постом? Чи віднайшов він свій шлях без почуття провини, такого модного почуття?

— Atmen… atmen… не лишень дихати, але ще й душа, дихання Бога… — Ахтфаден пригадав, що лиш кілька разів вони говорили наодинці, безпосередньо, — atmen — це по-справжньому арійське дієслово. Тепер розкажіть мені про швидкість реактивного струменя.

— А що вам хочеться знати? 6500 футів за секунду.

— Скажіть, як змінюється.

— Залишається майже постійний упродовж усього горіння.

— Але все ж таки відносна повітряна швидкість змінюється суттєво, хіба не так? Від нуля до 6 Маха. Не розумієте, що відбувається?

— Ні, Фарінґере.

— Ракета створює свій власний потужний вітер… без них, тобто без Ракети з атмосферою, вітру нема… але в соплі дихання — несамовите і палке дихання — завжди протікає з незмінною швидкістю… хіба ви не розумієте?

Маячня. Або коан, якого збагнути Ахтфадену не під силу, трансцендентна головоломка, що могла б привести його до осяяння… майже настільки чудова, як:

— Що ширяє?

— Воля!

Злітає із Вассеркуппе, внизу картографічно вигинаються річки Улльстер і Гауне, зелені долини і гори, залишена ним унизу четвірка збирає білі амортизаційні шнури, лиш один дивиться вгору, прикриваючи дашком долоні очі — Берт Фібель? але яке значення на такій висоті має ім’я? Ахтфаден заходжується шукати грозу — у голові грає військовий марш, крізь грім і бурю, — і незабаром вона збирається у сірих стрімчаках праворуч, спалахи блискавок заливають гори блакиттю, кабіна на мить сповнюється світлом… на самісінькому краю. І ось тут — на стику — висхідний потік повітря. Ідеш за краєм грози, вже з іншим почуттям — польоту, не в якомусь місці, а геть усюди, по всіх нервах… допоки тримаєшся на межі між спокоєм низин і божевіллям Донара[469], воно не підведе, хай би що там літало, цей невгасимий рушій — невже це і є свобода? Невже ніхто не зрозуміє, яким рабством є тяжіння, аж поки не сягне краю бурі?

Нема часу на розгадування головоломок, уже йде Шварцкомандо. Ахтфаден витратив на соковиту Ґерду, на спогади забагато часу. Ось вони вже гуркочуть по трапах, швидко туркочуть своє мууумбо-юуумбо, і не здогадаєшся, що саме, якесь лінгвістичне божевілля. Йому страшно. Чого вони хочуть? Хай би дали йому спокій — здобули вже свою перемогу, навіщо їм бідолашний Ахтфаден?