— Hi-ні-ні, Fülle — це вже занадто, «Смарагд Ель-Абіда» минулого місяця таки був Fülle, але тут однозначно більш zart[454].

Правду кажучи, вони обидва настільки під кайфом, що ніхто з них уже й не тямить, що верзе, та ще й цієї миті хтось щосили грюкає у двері, з-за них лунає ціла серія «ахтунґів». Слотроп вигукує і мчить до вікна, вилазить на дах, а тоді дріботить верхом і оцинкованою ринвою сповзає у найближчий до вулиці внутрішній двір. До Зойре вламується поліція — берлінська поліція за підтримки американської військової в статусі радників.

— Пред’являємо папери! — верещить старший облави.

Зойре всміхається і простягає йому пачку «зиґзаґів[455]», щойно з Парижа.

Двадцять хвилин по тому Слотроп неквапом суне повз кабаре десь в американському секторі, знадвору і всередині повмощувалися безликі «проліски», десь радіо чи фонограф грає попурі з Ірвінґа Берліна. Слотроп параноїдально сутулиться, чимчикуючи вздовж вулиці, от тобі й «Боже, бережи Америку», а на додачу «Це армія, містере Джоунс», себто американські версії «Пісні Горста Весселя», а втім, це Ґустав шаленіє на Якобіштрассе (їм не зробити з нього Антона Веберна) і репетує в очиці американського підполковника:

— Парабола! Пастка! Ви завжди були вразливими перед нехитрою дугою, від тоніки до домінанти, а тоді знову до тоніки. Велич! Gesellschaft[456]!

— Тевтоніки? — каже підполковник. — Домінувати? Хлопче, війна скінчилася. Що ти верзеш?

З просяклих вологою полів Марки Бранденбурга тягнеться холодна мжичка. Російська кавалерія перетинає Курфюрстендамм, жене на бійню череду брудних корів, ті мукають, з вій скрапує дощ. У Радянському секторі дівчата з гвинтівками поверх обтягнутих сукном стрибучих цицьок махають автомобілям яскравими помаранчевими прапорцями. Гарчать бульдозери, вантажівки з натугою валять хиткі стіни, а дітлашня радісними вигуками зустрічає кожен гучний тріск. На розлогих терасах подзенькують срібні чайні сервізи, там скапує вода, офіціанти у скромних чорних піджаках крутять головами і витягують шиї. Неподалік брьохає двомісний екіпаж, у ньому двоє обвішаних медалями російських офіцерів і їхні дами у шовкових сукенках і капелюхах із хвилястими крисами, на вітрі лопотять стрічки. На річці плавають зеленоголові качки, крутяться у кільватерних закрутах одне одного. З погнутої труби Маргеритиного будиночка сотається дим. Усередині Слотроп найперше бачить туфлю на високому підборі, що летить йому простісінько в голову. Він вчасно відхиляється. Маргерита стоїть на ліжку навколішки, дихає швидко, штрикає його поглядом:

— Ти мене кинув!

— Мав справи. — Копирсається у закритих бляшанках на полиці понад плитою, шукає сухий цвіт конюшини для чаю.

— Але ти лишив мене саму-самісіньку. — Її волосся кужелиться навколо обличчя сіро-чорною хмаринкою. Жертва внутрішніх вітрів, які його ніколи не турбували.

— Та скільки там мене не було? Чаю хочеш? — Виходить надвір з порожньою бляшанкою.

— Як це — скільки? Господи, ти що, ніколи не залишався один?

— Ага, ще б не залишався. — За дверима зачерпує воду із діжки з дощівкою.

Маргерита лежить, здригається, обличчя беззахисне.

Слотроп ставить бляшанку на вогонь.

— Ти міцно спала. Тут хіба не безпечно? Ти про це?

— Безпечно. — Жаский сміх. Ну й дарма. Вода починає сичати. — Ти хоча б уявляєш, що зі мною робили? Що робили з грудьми? Як обзивали?

— Хто, Ґрето?

— Коли ти пішов, я прокинулася. Покликала тебе, але ти не прийшов! Вони переконалися, що тебе нема, і зайшли…

— Не треба було спати.

— Я не спала! — Засвітилося сонце, увірвалося, проникло всередину. Вона відвертає обличчя від різкого світла.

Поки Слотроп заварює чай, вона сидить на ліжку, лає німецькою й італійською — голос ніби от-от трісне. Він подає горнятко. Вибиває горнятко з його руки.

— Чуєш, ану припини, добре? — Сідає біля неї і дмухає на свій чай. Відкинуте нею горнятко лежить на підлозі, на дошках парує темна пляма. Віддалік підіймається і розкривається конюшина: привид… Перегодом бере Слотропа за руку.

— Гадаєш, мені хотілося йти?

Вона починає плакати.

Плаче весь день. Слотроп засинає, кудись пливе під її хлипання, доторки — то він її торкається, то вона його… Уві сні про ті часи його знаходить тато. Наприкінці дня Слотроп блукав берегом Манґаганнока біля ветхої паперової фабрики, покинутої ще у дев’яностих. На тлі сяйва пригаслого помаранча злітає силует чаплі. «Сину, — розсипається вежа слів, вони падають і падають одне на одне, — три місяці тому помер президент». Слотроп стоїть і лається. «Чому ти не сказав? Тату, я його любив, а тобі аби продати мене «IG». Ти мене продав». Старечі очі сповнюються слізьми. «Ох, синочку…» — намагаючись узяти його за руку. Але небо спохмурніло, чапля полетіла, порожній кістяк фабрики і темне повноводдя річки кажуть, що час іти… а потім тато зникає, навіть не встиг попрощатися, але обличчя його після пробудження ввижається ще довго, обличчя Бродеріка, що продав його, і печаль, яку привніс у цей сон Слотроп, дурноверхий базіка. Над ним схиляється Маргерита, кінчиками нігтів витирає сльози з його обличчя. Нігті дуже гострі і часто завмирають, коли наближаються до очей.

— Я боюся, — шепоче вона. — Всього. Свого обличчя у дзеркалі — коли була малою, мені казали не дивитися в дзеркало так часто, бо побачу за склом Диявола… і… — озирнувшись на білоквітчасте дзеркало, — треба його накрити, благаю тебе, його можна накрити… там вони… особливо вночі…

— Та годі вже. — Він присувається, щоб пригорнутися тісніше. Обіймає. Сильне тремтіння, можливо, невпокійливе: невдовзі він і собі трясеться, у резонансі. — Будь ласка, заспокойся. — Те, що нею володіє, потребує доторків, невситимо прагне їх пити.

Така глибина його лякає. Він почувається відповідальним за її безпеку, а часто — мало не у пастці. Спершу вони проводять разом цілі дні, потім йому треба виходити сплавляти травичку або на промисел. Він мало спить. Зауважує, що мимохіть бреше: «Усе добре», «Ні про що не турбуйся». Іноді йому вдається побути на самоті біля річки, він ловить рибу на шмат волосіні і Ґретину шпильку. За день — рибка, як пощастить — дві. Нетямущі рибки, бо на те, що плаває нині у берлінських водах, кинешся хіба з відчаю. Коли Ґрета плаче уві сні довше, ніж він може цей плач витримати, доводиться її будити; тоді вони намагаються поговорити або потрахатися, хоча він усе рідше має до того настрій, і від цього їй робиться ще гірше, бо вона відчуває, що він її відштовхує, і він це таки робить. Шмагання начебто її втішає, і він залишається вільним, але іноді його це настільки втомлює, що й на таке вже бракує сил. Вона безперервно його провокує. Якось увечері він поклав перед нею варену рибину, нездорового на вигляд жовтистого гольця з пошкодженим мозком. Ґрета не може такого їсти, її нудить.

— Треба їсти.

Вона крутить головою, спочатку в один бік, а тоді у другий.

— Матінко рідна, як же тоскно, послухай, манда, ти не одна страждала — коли ти востаннє була надворі?

— Ага. Раз за разом забуваю, як ти настраждався.

— Бляха, ви, німці, пришелепуваті, ви всі думаєте, що цілий світ проти вас.

— Я тобі не німкеня, — згадує, — я ломбардка.

— А то дуже близько, кицю.

Із сичанням, ніздрі роздуті, хапає маленького столика, відштовхує, тож тарілки, столове срібло, риба — все летить і робить великий «хляп» об стіну і починає стікати на підлогу, цій дурноголовій навіть у смерті не поталанило. Вони сидять на вцілілих стільцях, між ними — півтора метра небезпечної відстані. Тепле й романтичне літо 45-го, хай і капітуляція, все одно переважає культура смерті: те, що Бабуся називала «злочином пристрасті», через відсутність якихось інших пристрастей стало переважним способом з’ясування стосунків.