Вони засинають у кімнаті, сповненій хропіння, низьких «бум» рояля та дріботіння мільйонів ніжок дощу надворі. Слотроп прокидається у розпал Лихої Години, Труді десь в іншій кімнаті з Ґуставом брязкотять кавовими філіжанками, черепаховий кіт гасає за мухами біля брудного вікна. А там, за Шпрее, на Слотропа чекає Біла Жінка. Він не надто рветься кудись іти. Приходять Труді з Ґуставом, з кавою та половинкою косяка, сидять і теревенять.
Ґустав — композитор. Місяцями затято сперечається із Зойре, хто ліпший — Россіні чи Бетховен. Зойре за Россіні.
— Я не стільки за власне Бетховена, — виголошує Ґустав, — я за те, що він є представником німецької діалектики, включає у гаму дедалі більше нот, а його кульмінацією стала додекафонічна демократія, де всі ноти чутні однаковою мірою. Бетховен — один з архітекторів музичної свободи, попри глухоту, він прийняв виклик історії. Россіні ж пішов на заслужений спочинок у 36 років, плутався з жінками і гладшав, а життя Бетховена сповнене трагедії та величі.
— І що з того? — звичайна відповідь Зойре на таку заувагу. — А що б ти вибрав? Річ у тім, — перериваючи зазвичай обурений скрик Ґустава, — що Россіні слухати приємно, а коли слухаєш Бетховена, хочеться встати і захопити Польщу. Така собі «Ода до радості». Він геть не мав почуття гумору. Кажу тобі, — трясе своїм сухеньким старечим кулаком, — в партії барабанів у «La Gazza Ladra» більше Піднесеного, ніж у всій Дев’ятій симфонії. У Россіні все зводиться до того, що коханці сходяться, самотність подолано, і, подобається це тобі чи ні, але саме таким є великий доцентрово-об’єднувальний рух Світу. Попри машинерію ненажерливості, дріб’язковості і продажності влади, стається кохання. Все гімно перетворюється на золото. Стіни пробито, балкони підкорено — послухай! — Ніч на початку травня, останнє бомбардування Берліна. Зойре доводилося горлати щосили. — Італійка — в Алжирі, Цирульнику — гаплик, сорока цупить усе, що на очі трапить! Світ западається…
А в тиші цього дощового ранку здається, що вже і Німецька Діалектика Ґустава добігає свого кінця. До нього щойно надійшла звістка, якимсь таємним музичним каналом аж із самого Відня, що вбито Антона Веберна.
— Застрелили у травні, американці. Безглуздо, випадково, якщо віриш у випадковість, — якийсь кухар із Північної Кароліни, запізнілий призовник із 45-м, яким навіть користуватися не навчився, запізно для Другої світової війни, але не для Веберна. Приводом для обшуку будинку стало те, що, мовляв, Вебернів брат промишляв на чорному ринку — а хто не промишляв? Ви уявляєте собі, який міф виросте з цього факту років десь так за тисячу? Молоді варвари прийшли замордувати Останнього Європейця, що стояв на передньому краї того, що розпочав Бах, експансії поліморфної норовливості в музиці, коли всі ноти нарешті стали воістину рівноправними… Куди нам рухатися після Веберна? То була мить найбільшої свободи. І все це мало впасти. Ще один Gotterdämmerung…
— Пуцьвірінок ти недороблений. — Зі смішком заходить Зойре, він був у Берліні, притягнув повний напірник маківок, простісінько з Північної Африки. Має кепський вигляд — очі налиті кров’ю, руки, як у немовляти, набряклі, безволосі, ширінка розстебнута, половини ґудзиків бракує, сиве волосся і блакитна сорочка посмуговані якоюсь жахливою зеленою тванню. — У вирву гепнувся. Ану, швидше скрути мені щось.
— Це хто «пуцьвірінок недороблений»? — допитується Ґустав.
— Та хто, ти зі своїми музичними течіями, — вигукує Зойре. — Може, нарешті годі? А чи нам завести da capo[433] про Карла Орфа[434]?
— Ніколи про таке навіть не думав, — каже Ґустав, й одразу стає Цілком очевидно, що Зойре також чув про Веберна і ось таким чином, неявно, намагається підбадьорити Ґустава.
— Ну що тобі в Россіні не подобається? — спалахуючи, репетує Зойре. — Скажи!
— Фе, — верещить Ґустав, — Россіні, фе, фе, — і знову заводить: Ви — викопне румовище. А чому більше ніхто не ходить на концерти? Скажете, через війну? Аж ніяк, діду, і я поясню, чому, — а тому, що у зали напихаються такі, як ви! Місця катма! Куняють, клюють носом і всміхаються, пирхають слиною крізь зубні протези, відхаркують і плюють у паперові пакети, уві сні плетуть щораз підступнішу інтригу супроти дітей — і не лишень своїх власних, але й чужих також! сидять собі на концерті з такими самими сиво-песиголовцями, тільки й чути приглушене сопіння, відригування, нутряне булькання, чухання, цмакання, бурчання у кендюхах, вся опера набита ними аж до стоячих місць, вони шкандибають проходами, звисають з найвищих балконів, і знаєте, що вони слухають, Зойре? га? Вони слухають Россіні! Сидять собі, пускають слину під попурі з передбачуваних мелодійок, упираються ліктями в коліна, буркочуть: «Ану вріж нам Россіні, ану заткни всі ці претензійні фанфари, дай послухати реально хороші мелодії!». Така сама безсоромність, як за раз стеребити цілу банку арахісового масла. А тут уже й підоспіла жвавенька тарантела з «Tancredi», і вони аж тупають у захваті, клацають зубами і грюкають ціпками: «О! о! отак треба!»
— Це велика мелодія, — верещить у відповідь Зойре. — Ану, курни ще трохи, я тобі на «Бьозендорфері» злабаю.
Під акомпанемент цієї тарантели — таки ловка мелодія — з вранішнього дощу приходить Маґда і скручує усім косяки. Один простягає Зойре, щоб підпалив. Він перестає грати і довго на неї дивиться. Час від часу киває головою, усміхаючись або хмурячись. Ґустав має звичку пирхати, а Зойре насправді виявився адептом доволі непростого мистецтва папіромантії — пророкування, що бере до уваги спосіб скручування косяків: за формою, манерою слинити, за брижами та складками паперу, а також за їх відсутністю.
— Ти скоро закохаєшся, — каже Зойре, — он бачиш, лінія.
— Ота довга? Значить…
— Довжина означає силу почуття. А не час.
— Коротко, але солодко, — зітхає Маґда. — Fabelhaft, was[435]? — Підходить Труді, обіймає її. Коли вони поряд — викапані Матт і Джеф[436], Труді на каблуках вища за Маґду майже на фут. Вони знають, як це виглядає, тому при нагоді вештаються містом разом, аби запасти, бодай на хвильку, в думки інших людей.
— І як тобі ця херня? — цікавиться Зойре.
— Hübsch[437], — визнає Ґустав. — Трохи stahlig[438], і, можливо, за їхньою Körper[439] відчувається тонесенький натяк на Bodengeschmack[440], що, безперечно, süffig[441].
— Ну, я сказав би, spritzig[442], — не погоджується Зойре, раз така справа. — Загалом більш bukettreich[443] за торішні врожаї, як гадаєш?
— Ну, для рослинного покрову Haut[444] Атласу свій Art[445] вони мають. Його однозначно можна позначити терміном kernig[446], або навіть, як часто про нього кажуть, sauber[447] — особливість, що надто вже притаманна району Уед-Нфіс, — направду pikant[448].
— Щодо мене, то я схиляюся до думки, що вони родом із південних схилів Джебел Сарго, — каже Зойре, — зверни увагу на Spiel[449], досить таки glatt[450] та blumig[451], у їхній würzig[452] зухвалості, є навіть натяк на Fülle[453].
