Наче стіни «Чикаго» вивернули назовні — гігантські фотографії обліпили Фрідріхштрассе, обличчя вищі за людський зріст. Слотроп легко впізнає Черчілля і Сталіна, а третій викликає сумнів.
— Емілю, це що за мужик в окулярах?
— Президент Америки. Містер Трумен.
— Не мороч голову, Трумен — віцепрезидент. А президент — Рузвельт.
Зойре зводить брову:
— Рузвельт ще весною помер. До капітуляції.
Заплутуються в черзі за хлібом. Жінки у витертих плисових жакетах, малеча тримається за потріпані поли, чоловіки у кашкетах і темних двобортних костюмах, неголені старі обличчя, лоби білі, як ніжки медсестри… Хтось намагається вихопити у Слотропа за плащ, короткі змагання з перетягування.
— Даруй, — виправдовується Зойре, коли вони виборсуються на вільне місце.
— А мені чого не сказали? — Слотроп саме перейшов у старші класи, коли в Білому домі оселився ФДР. Бродерік Слотроп присягався ненавидіти цього чоловіка, але молодий Тайрон вважав його відважним — через поліомієліт і все таке. Йому подобався голос по радіо. Одного разу майже побачив його наживо у Піттсфілді, але весь огляд перекрив Ллойд Ніппл, найтлустіший хлопець у Мухваборо, тож Слотропові довелося обмежитись колесами і ногами чоловіків у костюмах на підніжці авто. Дещо чув про Гувера[376], але якось украй туманно, щось про незаконно зведені халупи чи пилососи — його президентом був Рузвельт, і лишень його Слотроп визнавав. Здавалося, Рузвельта обиратимуть вічно, термін за терміном, але хтось вирішив інакше, тож його приспали, Слотропового президента, тихенько й гарненько, коли юнак, який колись носив його лице на спині, обтягнутій футболкою із Ллойда, зависав на Рив’єрі або десь у Швейцарії, лишень наполовину усвідомлюючи, що його також загасили…
— Наче інсульт, — каже Зойре. Голос його долинає з якогось дуже незвичного напрямку, просто знизу, а розлогий некрополь починає вивертатися, зіщулюється і видовжується у Коридор, відомий Слотропу не назвою, а деформацією простору, що чигає всередині його життя, латентний, як спадкова хвороба. Гурт лікарів у масках на все обличчя — видно самі очі, збляклі й дорослі, синхронно йдуть проходом, де лежить Рузвельт. Несуть лискучі чорні валізки, під чорною шкірою дзенькає метал, наче щось промовляє, наче бавиться черевомовець, допоможіть-випустіть-мене-звідси… Хай би там хто позував у чорному плащі в Ялті разом з іншими лідерами, він якнайліпше передав саму суть крил Смерті, щільних, м’яких і чорних, як зимовий плащ, підготував націю роззяв до відходу Рузвельта, істоти, яку Вони склали докупи, істоти, яку Вони ж і розберуть…
Тут хтось обачливо запроваджує поправку на паралакс, встановлення пропорцій, на тіні, що рухаються в правильному напрямку і видовжуються протягом дня — але ні, Зойре не може бути реальним, не більше за отих зодягнених у темне статистів, котрі чекають у чергах гіпотетичних трамваїв, два шматки ковбаси (аякже-аякже), десяток напівголих дітей, що бігають туди-сюди у випаленому житлі, з чудернацькими деталями — аякже, Вони мають відповідний бюджет. Тільки подивіться на це спустошення — спершу все збудували, а тоді потрощили на друзки: від великих, завбільшки з людське тіло, і аж до дрібного пороху (будь ласка, замовляйте відповідно до Калібру), допоки пам’ятний аромат Опівдня — суть людської тлінності — порскає на Берлін рукою, що лежить на котрійсь вулиці загнаною конякою і натискає на велетенський пульверизатор…
(На годиннику Зойре з чорного ринку наближається полудень. З 11 до 12 ранку — Лиха Година, коли біла жінка із в’язкою ключів виходить з гори і раптово тобі являється, тож варто бути обережнішим. Якщо не зможете звільнити її від чар, яких вона ніколи не називає, покарання неминуче. Вона — прегарна діва, що пропонує Диво-квітку, і вона ж — скупезна стара баба з довгими зубами, яка знаходить вас уві сні й нічого не каже. Це її Година.)
Гуркочуть бойові порядки чорних Р-38 — рухливе мереживо на тлі збляклого неба. Слотроп і Зойре знаходять на узбіччі кав’ярню, п’ють розведене водою рожеве вино, закусують хлібом із сиром. Підступний старий наркоман дістає «штахетину» «чаю», тож вони сидять на осонні й передають її туди-сюди, пропонують дихнути офіціанту, а кому яке діло? Тепер доводиться так курити навіть армійські. Повз них рухається потік джипів, бронетранспортерів і велосипедів. Дівчата у свіжих літніх сукеночках, помаранчевих і зелених, як фруктове морозиво, запливають і сідають за столики, всміхаються, всміхаються, оглядають місцевість у пошуках раннього заробку.
Якимось чином Зойре вдається розговорити Слотропа про Ракету. Зойре, безперечно, аж ніяк не фахівець, але вуха нашорошив. Те, що комусь потрібне, обов’язково чогось варте.
— Ніяк не зрозумію вашого захвату. По радіо ми стільки про неї чули — справжнє місцеве «Шоу Капітана Північ[377]», але розчарувалися. Хотілося вірити, однак те, що ми бачили, довіри не викликало, і під кінець щораз менше і менше. Лишень одне знаю — вона катастрофічно обвалила кокаїновий ринок, Kerl.
— Як?
— У цій ракеті для чогось потрібен перманганат калію, так?
— Турбонасос.
— А без цього Purpurstoff[378] кокаїном не дуже й поторгуєш. Та що там не дуже, взагалі нереально. Минулої зими по всьому сраному Райху годі було знайти навіть кубик перманганату, Kerl. Ох, бачив би ти, як тут усіх ламало. Всіх знайомих, розумієш? І кожному знайомому хотілося — скажу зрозумілими словами — зацідити вам тортом у пику, віриш?
— Дякую. — Ану постривайте. Невже це він про нас? Він що, збирається…
— Тому, — продовжує, — на Берлін накотилося величезне кіно з Лорелом і Гарді[379], німе, німе… через брак перманганату. Не знаю, які ще економіки зазнали настільки нищівного впливу з боку А-4. Це вже було не кидання тортами, не проста анархія на ринку, а хімічна безвідповідальність! Глина, тальк, цемент, навіть — дійшло і до такого збочення — борошно! Сухе молоко, якому не дали потрапити до животиків немовлят-сисунців! Усі замінники почали коштувати дорожче за сам кокаїн, тільки уявіть собі, як хтось набиває ніздрі молоком, ха-ха-ха! — на хвильку затнувся, — і це величезні збитки! Без перманганату взагалі нічого не розпізнаєш. Трішки новокаїну, щоб занімів язик, щось гіркувате для смаку — і маєш грубі гроші на бікарбонаті натрію[380]. А перманганат — це пробірний камінь. Під мікроскопом крапнеш на сумнівну речовину, і вона розчиняється, а тоді дивишся, як виходить з розчину, як рекристалізується: найперше проявляється кокаїн, по краях, потім рослинний матеріал, прокаїн, лактоза — ну, все на добре відомих позиціях, а от і фіолетова мішень зі своїм найдорожчим зовнішнім кільцем, бо яблучко нічого не варте. Антимішень. Ну точно не мішень для А-4, так, Ракетмене? Тому вся та ваша машинерія кайфолову не друг. Навіщо вона вам? Що, твоя країна торохне нею по Росії?
— Мені вона ні до чого. А чого це «моя країна»?
— Звиняй. Веду до того, що росіянам вона таки дуже потрібна. По всьому місту забрали моїх зв’язкових, допитували. Про ракету вони знають не більше за мене, але Чичерін упевнений — щось ми таки знаємо.
— Матері його… І тут він?
— Так, він тепер у Потсдамі. Має бути. Облаштував собі штаб у колишній кіностудії.
— Шикарні новини, Емілю. З моїм щастям…
— Кепсько виглядаєш, Ракетмене…
— Це не страшно. Слухай сюди! — і Слотроп заходиться розпитувати, чи знає щось Зойре про Шварцґерет.
Зойре не те щоб кричить «Рятуйте!», принаймні не дає драла, нічого такого не робить, але крантик якось так ри-и-и-п, і щось потекло в інший бік.
— Ось я тобі що скажу, — киває головою і совається на стільці, — поговори з der Springer[381]. Ja, ти з ним непогано порозумієшся. Я лишень дрібний хатній злодій на пенсії, мені б іще трохи пожити, як Бездоганному Россіні, у затишку. Тільки про мене не згадуй, добре, Джо?
