Співун — матрос Бодін з американського ескадреного міноносця «Джон Е. Бедесс», і він — саме той зв’язковий, з котрим конче необхідно здибатися Зойре. «Бедесс» стоїть на приколі в Куксгафені, а Бодін, наполовину в самоволці, позавчора ввечері налетів на Берлін уперше за багато тижнів американської окупації.

— Тепер усе так складно, чувак, — стогне він. — Потсдам реально не впізнаю. Пам’ятаєш, яка раніше була Вільґельмплац? Годинники, вино, брюлики, фотики, героїн, хутра, та все на світі. Всім усе по цимбалах, правильно? А тепер лише подивись — повно російських патрулів, здорові такі мугиряки. І близько не підпускають.

— Таж, мабуть, там щось коїться? — цікавиться Слотроп. Дещо чув краєм вуха. — Якась там конференція чи щось таке.

— Ділитимуть Німеччину, — каже Зойре. — Між Союзниками. Треба німців покликати, Kerl, ми століттями таким займалися.

— Чувак, тепер туди не пропхаєшся, — матрос Бодін хитає головою, вміло скручує однією рукою косячок із цигаркового паперу, який він, явно хизуючись, спершу розірвав навпіл.

— А от, — усміхається Зойре, бере Слотропа за плечі, — а от якби Ракетмен?

Будін дивиться скептично:

— Ти Ракетмен?

— Більш-менш, — каже Слотроп, — але якось навіть не знаю, чи так уже мені й хочеться у той Потсдам. Ну от щоб просто зараз…

— Аби ж ти тільки знав! — вигукує Бодін. — Послухай, братухо, саме цієї хвилини — а туди й 15 миль нема — там лежить шість кіло! Чистісінького, найвищого ґатунку непальського гашишу! Запопав у приятеля з КБІ, урядові печатки і все таке, своїми руками закопав у травні, надійно, без карти ніхто не знайде. Тобі тільки треба туди підскочити, ну, або як ти це робиш, зганяти туди і забрати.

— Всього-на-всього.

— Кіло твоє, — пропонує Зойре.

— Нехай його зі мною і спалять у крематорії. А росіяни стоятимуть біля печі й ловитимуть кайф.

— А може, — повз них ковзає молода жінка — найвитонченіша істота, яку Слотроп бачив у житті, — на повіках флуоресцентні тіні кольору індиго, чорна шкіряна сіточка для волосся, — симпотний американець байдужий до зелених батончиків «Герші»? Ха-ха-ха…

— Мільйон марок, — зітхає Зойре.

— Та де ви їх візьмете…

Підійнявши маленький пальчик і нагнувшись уперед:

— Надрукую.

Аякже, надрукує. Весь гурт виходить із «Чикаго», пів милі вниз поміж купами щебеню, стежки, що звиваються у темряві невидимо для всіх і кожного, крім Зойре, а тоді вже вниз у бездомний підвал, до кімнатки із шафами для документів, ліжком, гасовою лампою і друкарським верстатом. Маґда міцно пригортається до Слотропа, її руки пурхають над його стояком, а в Труді виникає незбагненний потяг до Бодіна. Зойре розкручує тріскотливе колесо, і в контейнері уже тріпотять аркуші райхсмарок, тисячі й тисячі.

— Усі друкарські форми і папір справжні, бракує тільки зубчиків по краях, там був іще такий спеціальний штампувальний прес, от його знайти нікому не вдалося.

— Ага, — каже Слотроп.

— Та припини, — каже Бодін, — Ракетмене, тобі просто слабó, ти просто нічого не хочеш робити.

Вони допомагають скласти й вирівняти аркуші, і Зойре крає папір довгим блискучим різаком. Простягає товсту папушу соток:

— Повертайся завтра, Ракетмену все під силу.

За день чи два Слотропу спаде на думку, що цієї миті варто було відповісти: «Але кілька годин тому я ще не був Ракетменом», на ту ж мить його привабила перспектива 2,2 фунта гашишу і мільйона майже справжніх марок, од такого не відмовляються і не відвертаються — чи як там кажуть, еге ж? Тож він бере кілька тисяч наперед і проводить решту ночі з тілистою і голосистою Маґдою на ліжку Зойре, поки Труді з Бодіном бавляться у ванні, сам же Зойре о третій годині подався ще в якихось справах у нічну порожнечу, що якось дуже океанічно тисне на їхній обставлений буями простір…

Зойре ходить туди-сюди, очі налиті кров’ю, бурчить, у руках парує чайник. На ліжку тільки Слотроп. На столі біля карти скарбів Бодіна на Ракетмена чекає костюм — ой. Ой-ой. Невже справді доведеться це робити?

Угору сходами, надворі, пташки із досвітку виводять свої арпеджіо, десь віддалік дирчать вантажівки та джипи. Слотроп сидить, п’є чай і намагається зішкребти зі штанів засохлу сперму, а Зойре описує йому ситуацію. Пакет заховано під декоративним кущем біля вілли за адресою Кайзерштрассе, 2, у Нойбабельсберґу, колишній столиці Німеччини. Це через Гавель від Потсдама. Трасу АФУС[372] варто обійти.

— Спробуй проскочити контрольно-пропускний за Целендорфом. До Нойбабельсберґа ліпше дістатися каналом.

— Чого каналом?

— Цивільним туди не можна, це VIP-траса — вона веде через річку до Потсдама.

— Та ну. Це ж потрібен буде човен?

— Ха! Хочеш імпровізації від німця? Ні-ні, то вже Ракетменова морока! Ха-ха!

— Угу. — Здається, вілла виходить на Ґрібніц-Зее. — А чого б не заскочити з того боку?

— Ти спершу пропливи під двома мостами. Посилена охорона. Вогонь згори. Може… може, і міномети. Навпроти Потсдама канал сильно звужується. Жодних шансів. — Ага, таки гарно починати ранок з німецького гумору. Зойре передає Слотропу посвідку Управління генерал-ад’ютанта, квиток і перепустку англійською та російською мовами. — Хлопець, який зробив ці документи, від початку Конференції в’їжджав і виїжджав з Потсдама, показував їх, може, з десяток разів, настільки в них упевнений. Це спеціальна двомовна перепустка — тільки на час Конференції, тому ґав не лови, ти не турист. І не випрошуй автографа у знаменитостей…

— Але, Емілю, отак по-чесному, чого б тобі самому туди не змотатися, якщо документи такі надійні?

— Це не моє, я займаюся справами. Щонайбільше — пляшечка кислоти, і то несправжньої. Піратство — для Ракетменів.

— То чого не Бодін?

— А він уже, мабуть, до Куксгафена під’їжджає. Тільки уяви собі, як він засмутиться, коли наступного тижня приїде і дізнається, що не хто-небудь, а Ракетмен, сам Ракетмен! викинув білий прапор?

— Угу. — Курва. Слотроп якийсь час витріщається на карту, відтак намагається її запам’ятати. Стогнучи, натягує чоботи. Загортає шолом у плащ, і обидва — шахрай і жертва шахрая — вирушають у дорогу через американський сектор.

На блакиті неба купчаться перисті хмари, але внизу непорушно висне Berliner Lujt[373], тож запаху смерті не уникнеш. Тисячі трупів загиблих ще навесні досі лежать під горами уламків, під жовтими горами — червоні, жовті та бліді.

Де ж те місто, яке Слотроп, бувало, бачив у кінохроніці «Нешнл Джіоґрефікс»? Нова німецька архітектура захоплювалася не самими параболами, були й простори — некрополізм голого алебастру під невідступним сонцем безглуздий, якщо не заповнити його нескінченними снопами людського юрмища. Якщо існує така річ, як Священне Місто, себто місто, настільки спрямоване назовні, настільки видимий знак внутрішньої і духовної хвороби або здоров’я, то навіть тут, під страхітливим покровом травня, може бути якесь відлуння святості. Вранішня порожнеча Берліна — дзеркальне відображення білої геометричної столиці до руйнування — перелогова довжина полів рваного каменю й обшири безликого бетону… от тільки все перевернуто догори дриґом. Під шнурок прокладені бульвари, якими так добре марширувати, вкрилися звивистими стежками поміж куп непотребу, чиї форми тепер дуже органічні, відповідають, як і козячі стежки, правилу мінімальної незручності. Цивільні тепер зовні, а мундири всередині. Рівні фасади будівель поступилися місцем труському нутру розірваного на шматки бетону, нескінченному гальковому рококо за риштуванням. Нутро вийшло назовні. Кімнати без стель просто неба, кімнати без стін підносяться над морем руїн гострими корабельними носами, воронячими гніздами… Старі з бляшанками шукають на землі недопалки, викашлюють залишки легенів. Оголошення: про сховища, одяг, загублене, вилучене — колись розсортовані, вкладені bürgerlich[374] у газети, аби прочитати на дозвіллі у лакованих елегантних вітальнях, тепер заклеєні марками з головою Гітлера — блакитними, помаранчевими та жовтими, вони тріпочуть на вітрі, а коли вітер дужчає, обліплюють дерева, одвірки, обшивку, шматки стін. Вицвілі клапті, ледь видні письмена, тремтливі, розпливчасті, тисячі залишаються непоміченими, тисячі непрочитані або геть звіяні. Колись на недільних обідах з однієї страви «Winterhilfe»[375] сиділи за довгими столами під задрапованими свастикою зимовими деревами, але річ у тім, що зовнішнє тепер стало внутрішнім, і такі неділі тривають цілий тиждень. Знову насувається зима. Світлу пору дня весь Берлін витрачає на те, щоб вдавати, що він цього не робить. Дерева у шрамах знову вкриваються листям, вилуплюються пташенята і вчаться літати, але за літнім поличчям чаїться холоднеча — Земля перекотилась уві сні, тож тропіки перевернулися…