Мама провела ніч на розкладачці в моїй палаті. Щоб я зміг заснути, медсестри дали нам ліки, які маскували біль. Я провалився в глибокий сон без сновидінь, а коли прокинувся, біль нікуди не подівся, та я нікому про це не сказав.
Трохи згодом ми повернулись додому. Одна з медсестер показала мамі, як дбати про мою скроню, щоб заживало швидше, і мама розповіла мені багато цікавого про дерму та епідерміс, а також про клітини, що діляться. Вони діляться дуже швидко й систематично, оновлюючи пошкоджену поверхню — як у випадку з моєю операцією, — і це добрий знак. А коли вони діляться швидко, але не систематично, — знак поганий, і зветься це раком. Мама зняла бинти і дбайливо обмазала ранку антисептиком, а я сказав, що вона найпрекрасніша сиділка на світі, на що мама відповіла, що я найтерплячіший з пацієнтів, і я слабенько всміхнувся, щоб вона відчула, якого зусилля коштувала мені усмішка.
День за днем біль не минав, я почувався розп’ятим на хресті.
На вихідних, через чотири дні після операції, мама попросила тата бути присутнім під час зміни бинтів. Щойно тато глянув на ранку, я помітив, як він зблід, і одразу стало зрозуміло, що ситуація не поліпшилась, а погіршилась. Занесли інфекцію. Хтозна, як це сталося, адже мама виливала стільки антисептика, але, зрештою, якийсь мікроб оселився у моїй ранці. Мікроби — це такі мікроскопічні тварини, які раюють у живій плоті й намагаються її вбити. Моя ранка набралася гною.
— Гній, — знову взялася до пояснень мама, — містить клітини, знищені мікробами. Останні бувають різних типів — так само, як люди діляться на раси.
— На тебе напали кляті клітини-терористи, — втрутився тато. — Ми зробимо біопсію, щоб дізнатися, хто саме сіє чвари між клітинами. Поки що нам невідомо, шиїти це чи суніти, а може, якесь велике цабе з Аль-Каїди. Але ти не хвилюйся — ми все з’ясуємо.
— Винищимо усіх! — заявив я.
— Саме так. Пустимо на них танки-антибіотики.
Лікар сказав, що треба оперувати знову.
Цього разу мене приспали. Світло згасло. Сонце сіло. Сол забувся просто посеред дня. Коли я прийшов до тями і побачив нахилену над ліжком маму, то кілька секунд боровся з панікою — я не знав, ні хто я, ні де я, а якщо точніше, то в голові ще не було того «я», що визначає особу. Було дуже лячно. Нарешті я таки піднявся на поверхню, повернулась моя особистість разом з усіма спогадами і сподіваннями, а ще я страшенно сердився на лікаря за втрачену годину життя.
Цього разу я залишився у лікарні під наглядом на додаткові день та ніч. Коли нас нарешті відпустили додому, мамі вручили список ліків завдовжки як її рука.
Почувався я кепсько. Літні канікули були остаточно зіпсовані, стояла середина липня, а я проводив свій час у ліжку або блукав будинком у дивному стані; не хотілося ні ґуґлити, ні терти прутик, адже я досі не почувався до кінця собою.
Боліла голова.
Ми повернулися до клініки втрьох. Цього разу мама навчила мене нового слова — некроз: частина шкіри навколо моєї скроні відмерла, бо мікробам таки вдалася їхня атака. Достоту повстанці в Іраку, пояснив тато. Вони неконтрольовані, тож якщо ми хочемо придушити тероризм, треба просто увірватися до Фаллуджі[5] й убити усіх.
— Тепер, сонечко, тобі зроблять пересадку, — сказала мама.
— Це як?
— Просто замінять мертву шкіру на дуже помітній частині твого тіла на живу шкіру, яку візьмуть з іншої, менш помітної частини тіла.
— З якої саме?
— З трону Вашої Величності, — пожартував тато і спробував розсміятися, та, правду кажучи, в обох був такий вигляд, ніби їх нудило.
Лікар удруге приспав мене, і цього разу, прокинувшись, я відчув біль у всьому тілі, побачив, що голову мені поголили, а ще мене било, мов у пропасниці. Одужувати довелося цілий тиждень, перш ніж мені дозволили вийти з клініки.
Джон Керрі намагався здолати Джорджа Буша у битві за Білий дім, але в нас удома мало звертали увагу на виборчу кампанію — єдиною темою для розмов було моє здоров’я. Під час молитви перед їжею і вкладаючи мене спати, мама молилася за моє одужання. По недільних ранках тато залишався вдома зі мною, а мама ішла до церкви сама. Вона постійно молилася за моє здоров’я, і все ж я почувався жахливо. Тато сердився на маму за те, що вона наполягла на профілактичній операції, а мама на тата — за те, що він розказав про це своїй матері, бо, здається, це викликало істерику в бабусі Седі і вона вирішила подолати неблизький шлях з Ізраїлю до нас.
— Рендалле, хіба ти не розумієш? Мені зараз особливо тяжко і гірко, — скаржилась мама. — І я не знаю, чи витримаю життя під одним дахом з твоєю матінкою, яка мене і в нормальному, здоровому стані доводить до сказу! Надовго вона до нас?
— Не знаю, — відповів тато. — Гадаю, вона взяла квиток в один кінець.
— Гадаєш?! І як я маю це розуміти? Вона взяла зворотний квиток — так чи ні?
— Ну... ні. Здається, ні... — буркнув тато. — То й що?
— Святі небеса...
Зазвичай у тата постійно виникали проблеми з бабусею Седі, та, оскільки мама нападала на неї, він її захищав.
— Тесс, у мами багато зв’язків, — заспокоював маму він. — Вона знайома з дуже заможними людьми у Каліфорнії. Може звести нас з вправним адвокатом.
— З адвокатом?!
— Аякже! Ти ж не думаєш, що я дивитимусь, склавши руки, на те, як цей м’ясник калічить мого синочка?! Я притягну його до відповідальності, цього сраного ескулапа! Гівно таке...
— Рендалле!
— Вибач, Тесс. Просто для мене це все... тяжко... нестерпно...
І тато вийшов з кімнати, бо справжні чоловіки не плачуть на публіці, навіть якщо плакати — це по-людськи, як сказав Шварценеґґер у «Термінаторі-2».
Тепер найприємнішими митями мого життя були ті, коли я спав, а коли прокидався, то почувався кволим, оспалим. Мене також не гріла думка про приїзд бабусі Седі, бо я знав: вона дуже розраховувала, що мені вдасться те, чого не досяг жоден із чоловіків у її житті — батько, якого вона ніколи не бачила, чоловік-драматург, який зарано пішов із життя, і її син, якому вона одного дня просто в обличчя гаркнула, мовляв, він безхребетний офісний щур! І я щиро хотів виправдати її сподівання — присягаюся! — та краще б вона навідала нас, коли я був при силі, а не хворий. Бо тоді, дивлячись на мене, їй складно було бачити у мені рятівника людства.
Тато поїхав по бабусю Седі до аеропорту Сан-Франциско і привіз її разом зі складеним інвалідним візком, що помістився в багажнику, як і ціла купа величезних валіз, один вигляд яких не залишав сумнівів у тривалості її візиту. Ми з мамою, тримаючись за руки, чекали на ґанку, поки тато пхав свою маму на пандус, зведений спеціально для неї. Після свого останнього візиту вона погладшала, тож пандус порипував під її вагою. Щойно бабуся заїхала на кухню, вона обернулась до мене, зробила знак підійти, і я пішов, накульгуючи й намагаючись мати менш жалюгідний вигляд, незважаючи на пов’язку на голові та інші бинти, сховані під піжамою.
— Соломоне! Поглянь! У мене подарунок для тебе!
Вона пірнула у свою торбину і вийняла щось, загорнуте у шовковий папір. Коли я відкрив коробку, то побачив кіпу — дуже симпатичну кіпу з чорного оксамиту, прикрашену зірками й ракетами і золотом вишитими словами «Зоряні війни».
— Приміряй, Соломоне. Вона належала твоєму батькові. Пам’ятаєш, Рендалле? Тобі подарували її на твою бар-міцву. Тоді тільки вийшла відеогра за «Зоряними війнами». Тільки поглянь — вона як нова! Правда ж, гарна?
— Не дивно, бо надягав я її нечасто, — пробурмотів тато.
— Приміряй, Соломоне! Тобі саме враз!
— Мам, даруйте, — холодно мовила мама. Мене завжди смішило, коли вона називала бабусю Седі «мам», адже та їй ніяка не родичка, просто мама хотіла, щоб її слова лунали м’якше. — Я знаю, що наміри у вас добрі, але нагадаю, що наша родина сповідує протестантизм.
