«Не ти, Ґрето, — додала вона, коли та теж підвелася, — тільки Йоганн і Крістіна».
Я подивилася на Ґрету, вона — на мене, і я сказала подумки: «Ну, от і закінчилося наше непросте сестринське життя».
Кухонний стіл був устелений документами й фотографіями, мама сиділа між Хельґою та бабусею, я бачила три пари ніг під столом, але не наважувалася поглянути на обличчя, бо знала, що мама плаче, а я не хотіла цього бачити.
Незнайомка невпевнено щось запитала Янека польською. Той відповів «Так», і мама застогнала. Потім дама обернулася до мене. Гадаючи, що вона теж говоритиме зі мною польською, я вже хотіла їй пояснити, що не дуже добре знаю рідну мову, — але та простягла мені руку й сказала німецькою:
— Ходи-но сюди, маленька!
— Ні! — скрикнула мама таким голосом, якого я ще ніколи не чула: глухим, сповненим горя й болю. — Тільки не Крістіна!
Дама попросила маму заспокоїтися.
— Я знаю, наскільки це важко для вас, — сказала вона й попросила Хельґу принести мамі склянку води, але та навіть не ворухнулася. Дама знову простягнула мені руку, і мама, ридаючи, опустила голову на стіл. Я поволі перетнула кухню й, узявши місіс Мулик за руку, урочисто заявила польською:
— Я теж полячка.
Вона підняла брови:
— Ні, моя маленька, гадаю, це не так.
Потім, відпустивши мою праву руку, взяла мою ліву й обережно повернула її. Здивована такою несподіванкою, я дивилась, як вона уважно вивчає внутрішній бік моєї лівої руки. Було спекотно, на мені була кофтина без рукавів, тож дама відразу помітила мою родимку й сказала:
— Я цілковито впевнена, що ти — українка і насправді тебе звати Клариса.
Земля хитнулась у мене під ногами, і я приголомшено глянула на Янека. Я зустріла його погляд, у ньому було збентеження й запитання: «Хто ж ти?» — а я не знала, що відповісти. Уже кілька місяців я готувалася зустрітися з батьком і матір’ю в Польщі; якщо вони не чекають на мене, то хто ж чекає? Україна — де це, що це? У животі в мене все стиснулось, я боялася, що мене зараз знудить, як тоді, коли я вперше зрозуміла, що мене вдочерили. Та тоді я була сама-одна, це було до того, як у моєму житті з’явився Янек, а тепер я чіплялася за його погляд, і його очі казали мені: «Що б там не трапилося, ми з тобою будемо разом».
Коли місіс Мулик пішла, я зайшла до ванної — єдиного місця в домі, де мені не докучатимуть, відкрутила крани на повну, щоб ніхто не чув, як я співаю. Якщо насправді я українка, а не полячка, як я досі гадала, то, може, мені знову почати співати німецькою? Потираючи родимку на лівій руці, я заспівала пісеньку про едельвейси, дякуючи дідусеві за все, чого він навчив мене, поки я мешкала в цьому домі.
Тієї ночі, в пітьмі, Ґрета підійшла до мого ліжка з Аннабеллою в руках і запитала:
— Крістіно, американська дама відвезе тебе далеко звідси, авжеж?
— Гадаю, що так.
— Вона відправить тебе до України, до твоїх справжніх батьків?
— Можливо.
— Послухай-но. Останнім часом ми не надто дружили, але мені тебе бракуватиме, без тебе дім спорожніє, а в мене не буде молодшої сестри, якій можна було б дошкуляти. — Якусь мить повагавшись, вона додала: — Сьогодні лялька спатиме зі мною, а потім... коли ти від’їжджатимеш... можеш забрати її з собою. Це буде... подарунок на пам’ять від родини.
Я кинулась їй на шию, ми міцно обнялися, я почувалася дивно, адже це вперше і востаннє ми отак обнімалися.
— Дуже, дуже, дуже дякую, Ґрето. Я цього ніколи не забуду.
Хельґа увесь ранок пакувала наші речі, опівдні на ліжку стояла відкрита валіза з усіма моїми пожитками — від зубної щітки до ведмедика з тарілками, а зверху лежала незрівнянна Аннабелла у дбайливо розправленій червоній оксамитовій сукенці. Після полудня ми з Янеком стояли біля вікна й побачили, як біля нашого дому зупинилось авто місіс Мулик. Цього разу з нею було двоє чоловіків, один із них чорношкірий, з чого Янек зробив висновок, що всі вони — американці. Мама від самого ранку не виходила зі своєї кімнати, не обідала з нами, та коли у двері подзвонили, вона вийшла зачесана й нафарбована, я бачила, що вона щосили намагається зберегти самовладання, та, побачивши Хельґу і Йоганна, які спускалися сходами з нашими валізами, мама не витримала, з її горла знову вихопився той страшний горловий звук, що йшов неначе з глибин землі. Вона кинулася до мене, міцно пригорнула, стогнучи «Крістіна, Крістіна»; чоловіки понесли валізи до авта, Йоганн мовчки пішов за ними, не подякувавши й не попрощавшись ні з мамою, ні з Ґретою, ні з Хельґою, ні з бабусею. Місіс Мулик підійшла й тихим, але твердим голосом стала переконувати маму відпустити мене, і я, правду кажучи, відчула полегшення, бо вже почала задихатися.
Коли двері за нами зачинилися, у матері вихопився довгий пронизливий крик, що відлунював у коридорі. Цікаві сусідки прочинили двері, щоб подивитися на нас, а фрау Веберн, не ховаючись, вийшла на ганок, стала, схрестивши руки, її погляд ніби намагався спопелити нас, та місіс Мулик, дивлячись просто перед собою, як балерина, тихо сказала мені:
— Не бійся, Кларисо.
Чоловіки сіли спереду, я опинилася на задньому сидінні між Янеком і дамою, поїздка здавалася нескінченною, була спекотна серпнева днина, і я обливалася потом. Дідусь розповідав, що піт — це система охолодження тіла, піт виробляють залози, що містяться на лобі, під пахвами і ще не пам’ятаю де, він випаровується, й тіло охолоджується, та сьогодні він не випаровувався, а стікав і стікав по мені. Всі мовчали, та я помітила, що Янек знову зціпив зуби. Я заплющила очі, вдаючи, що сплю, й нишком поглядала на місіс Мулик крізь вії: я з подивом побачила, що та мало не плаче, й подумала, що їй чому плакати, напевне, у всіх людей є причини, щоб плакати, навіть у американців. Зрештою я заснула, поклавши голову на плече Йоганна.
Авто зупинилося перед якимось будинком, я піднялася на ґанок, посмикала ручку дверей, вони виявилися не зачиненими, і я, тремтячи від нетерплячки, переступила поріг, пройшла коридором й опинилася в яскраво освітленій залі, де спиною до мене стояла якась жінка. «Нарешті, нарешті! — подумала я. — Нарешті я знайшла свою справжню маму!» «Мамо!» — гукнула я, але жінка нічого не відповіла, навіть не обернулася до мене, я підійшла до неї, доторкнулася до її руки й запитала: «Мамо?» — але жінка виявилася кам’яною.
Коли я прокинулася, то побачила, що ми приїхали, було вже поночі, голова у мене була важка, мені хотілося піпі. Коли ми вибиралися з авта, Янек прошепотів:
— Я бачив монахинь, у мене про них погані спогади, тому я не затримаюся тут надовго.
— Вони вбрані в коричневе?
— Ні, в чорно-біле. Але точно німкені.
Чоловіки понесли кудись наші валізи.
— Ви проведете якийсь час у цьому центрі, — пояснила місіс Мулик, заходячи з нами в дім. — Потрібен певний час, щоб привести до ладу ваші документи. Спальня дівчаток — ліворуч, хлопчиків — праворуч, але ви щодня бачитиметеся під час їжі, принаймні поки ми не знайдемо вам родини.
— Родини? — вигукнув Йоганн. — Ви хотіли сказати — знайдете наші родини?
— Авжеж, авжеж, — відказала дама, слухаючи краєм вуха. — На жаль, справи не завжди йдуть так швидко, як нам би хотілося. Віднесіть речі й приходьте з іншими на вечерю. Їдальня отам.
Вона пішла... так квапливо, що я подумала, чи не збирається вона знову заплакати. Я геть не розуміла, що відбувається.
Зайшовши до спальні дівчаток, я відразу побачила свою валізу, що лежала на ліжку. Я підбігла до ліжка, схопила валізу, гарячково намагалася її відкрити, руки стали незграбні, але врешті мені це таки вдалося.
Жодного сліду Аннабелли. Марно я рилася й перевертала речі — її не було. Згорнувшись калачиком, я притисла кулаки до очей і прошепотіла крізь зціплені зуби: що ж зі мною буде? У мене залишився тільки Янек, та й його в мене незабаром віднімуть.
