Йоганн знову замовк.

— Після цього я перестав говорити польською. Вони вирвали мою мову та язик із коренем.

— І мою теж.

— І твою теж.

Уві сні я бачила міцно збиту селянку в хустці, схожу на бабусю. Зігнувшись на своєму городі, вона, почервонівши й крекчучи від натуги, щосили тягла щось із землі й, витягши його нарешті, вкинула до кошика... Що вона витягла? Випроставшись, вона втерла чоло й сказала: «Хух! Ну й важко ж!» Я підійшла до неї й побачила, що кошик наповнений людськими язиками, схожими на крихітних омарів, які відчайдушно махали своїми корінцями. «Але якщо ви їх вириваєте з корінням, вони не зможуть говорити!» — сказала я. «А в цьому й є мета операції!» — відказала жінка й, зігнувшись, знову взялася до своєї праці.

— Нас викрали на Різдво 1943-го, — заговорив Йоганн. — Цілий рік нам з ранку до вечора вбивали в голови німецьку мову. Як биття по голові: бам... бам... бам... бам... німецькі слова, німецьку історію, німецькі вірші та казки... а потім, коли настала зима, — ще й німецькі різдвяні гімни. Тиха ніч... Ясна зоряна ніч... Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть... Бам... бам... бам... бам... Ох, Псевдо-Крістіно, як же я ненавиджу ці дурні гімни! А ти?

— Ну... як...

Я любила їх раніше, коли гадала, що це моя родина, моя мова, мій дім. А що я отримала натомість, окрім кількох польських слів та любові до Йоганна, але скоро все буде. Я щосили гнала різдвяні гімни з голови. Нові слова, які я вивчала в школі, були отруєні спогадами про Йоганна, я згадувала, як йому вбивали в голову чужу мову проти його волі, давали ляпаси й шмагали батогом, мені не хотілося їх вчити, та я казала собі, що незабаром їм навзамін прийдуть слова моєї рідної мови, а ці я вимию зі свого мозку, як відходи, що їх змивають у море, смикнувши за ланцюжок у туалеті.

Дідусь казав, що люди, які потрапляють до пекла, — це відходи людства, та я більше не хотіла його цитувати, бо хоч він і був зі мною добрий, але ж він був не моїм дідусем, і я не знала, чого була варта його премудрість.

Справжня біда у мене була зі співом: якщо я не співатиму німецькою, то не співатиму взагалі. Тепер цього співати не можна було: прекрасних церковних та різдвяних гімнів, усіх тих гарненьких пісень, яких навчив мене дідусь. Він запропонував навчити мене нової пісні, та я відказала, що мені ніколи співати, треба робити уроки. Він здавався розчарованим, тож я підійшла й поцілувала його в чоло, сказавши: «Може, трохи згодом, дідусю». Я поговорила про це з Йоганном, і він сказав: «Я міг би навчити тебе польських пісень, але це нас видало б. Мені дуже жаль, але зараз тобі краще співати без слів».

Я навчилася співати без слів. Я грала зі звуками у своєму горлі, беручи такі високі ноти, що голос злітав до хмар, а потім спускалася в глибини своєї душі, де нуртувала лава.

— Про що ви двоє балакаєте? — питала мене Ґрета. Вона розчісувала Аннабеллу. Ляльці не треба було мити голову двічі на тиждень, як нам, бо у неї волосся не росло, його не виштовхували з голови живі клітини.

— Ну... про життя.

— Що значить «про життя»?

— Візьми словник і подивися, — відказала я, вражена власним зухвальством.

— Гаразд. Усе, Крістіно, ти догралася, це твій останній урок зі мною.

— Он як? Тоді я розкажу мамі, що ти мені розповіла того вечора.

— Давай! Розкажи, якщо посмієш!

Наприкінці січня вдарили такі холоди, що школу зачинили. Повітряні тривоги змінювали одна одну і вдень, і вночі, і мені здавалося, що ми більшість часу проводили у підвалі, це було ще нудніше, ніж церква, бо там нічим було зайнятися, тільки слухати, як люди хропуть, стогнуть і зітхають, а ще там жахливо тхнуло. Щось відбувалося, всі це відчували, ми більше не балакали за столом, і не через Йоганна, щось важке й невиразне гнітило і давило на нас, немов залізна кришка, неначе світ ось-ось мав зупинитися. Кожен із нас займався своїми справами — вдягався вранці, застилав ліжко, накривав стіл, рубав дрова, начищав срібло, складав простирадла... та вся ця чистота й ідеальний лад були оманою, ніби дорослі намагалися збити нас із пантелику; коли я вдивлялася їм у вічі, то бачила там лише страх і хаос: якщо я вдивлятимусь надто довго, то провалюся всередину, пройду крізь тіло й пірну в їхнє нутро та пітьму, і все через те, що ми справді програвали війну, чи, враховуючи, що я була полячкою, — тому, що Німеччина програвала війну, і чи не могла б вона просто програти й на цьому закінчити? Чому так довго?

— Ти справді витратив би мамині гроші на карусель?

— Авжеж. Німці вкрали мою країну, викрали мене, тож кілька монет — ніщо порівняно з цим. На чиєму ти боці, Псевдо-Крістіно? Вибирай.

— На твоєму.

— Доведи.

— Як?

— Коли наступного разу гратимешся з дурною скринькою з коштовностями псевдобабусі, вкради щось звідти.

— Я не можу!

— Отже, ти не на моєму боці.

— А що ти хочеш зробити з коштовностями?

— Спершу зроби це, потім я скажу.

Наступного дня я витягла з кишені пару сяючих сережок і погойдала ними перед Йоганновими очима, сподіваючись, що він не знає, як відрізнити фальшиві діаманти від справжніх.

Ні, він не знав. Приголомшено витріщив очі й підняв угору великого пальця: я зашарілася від гордості.

— То що ти збираєшся з ними зробити?

— Це тільки початок, Псевдо-Крістіно, це тільки початок. Ти станеш вправною злодійкою. Тепер ти щодня цупитимеш трохи грошей із гаманця псевдодідуся, гаразд?

— Але навіщо?

Він ухопив ручиськами мене за зап’ястки й сильно стиснув.

— Ти зі мною, Кристинко?

— Авжеж.

— Ти мене любиш?

— Понад усе на світі.

— Тоді слухай... ми втечемо удвох, я і ти. Продамо коштовності й на ці гроші повернемося до Польщі. Коли гроші закінчаться, ти будеш співати. Люди збігатимуться, щоб тебе послухати, я обходитиму їх із шапкою, вони кидатимуть гроші, й ми зможемо рухатися далі.

Кров пульсує в моїх скронях.

— Але, Янеку... коли люди побачать нас на дорозі, то викличуть поліцію. Двох дітей-волоцюг помітити легко!

Йоганн засміявся.

— Хіба ти не бачиш, що зараз усюди повно біженців? На дорогах тисячі людей. Дітей, старих, усяких. На двох більше, на двох менше... До того ж, поліції є чим зайнятися. Ніхто нами не перейматиметься.

— Але, Янеку... я знаю, що ми живемо з ворогами, проте... Якщо я... я хотіла сказати, вони мене люблять. Вони завжди були такими добрими зі мною, я не можу...

— Кристо, ти маєш визначитися — чи ти маля, чи велика дівчинка, німкеня чи полячка. Подумай гарненько, не квапся, вибір за тобою. Я втечу цього літа, з тобою чи без тебе.

Знову залишитися в цьому домі без Йоганна — про це не могло бути й мови.

Коли дідусь захропів, замість поторсати його за плече й покликати: «Курте!» — я підвелася, підійшла навшпиньки до стільця, на якому він повісив свій піджак, і почала ритися в кишенях. Гаманець лежав у внутрішній кишені, я спітніла, руки у мене тремтіли, і я думала, чому моє тіло так реагує, адже мені здавалося, що мало б бути навпаки: коли хвилюєшся, мусиш бути спокійним і врівноваженим, щоб здійснити задумане. У гаманці було лише три купюри, і взяти одну з них я не наважилася, скажу Йоганнові, що гаманець був порожнім. Якби там було десять купюр, я взяла б одну, бо це було б десять відсотків, а одна з трьох — це понад тридцять відсотків, тридцять три цілих, кома і багато трійок після коми, Ґрета навчила мене про відсотки, коли ще ділилася зі мною уроками; множини приховані всюди. Гаманець для дріб’язку, навпаки, вщерть був набитий монетами. Я витягла з їх із півдесятка, остерігаючись, щоб вони не дзвеніли у моїй долоні, сховала у шкарпетці й піднялася нагору до Йоганна.

— Чудово, Кристко. Дивись, яку я знайшов для нас криївку... Я запас нам їжу.

Ми поповзли рачки поміж підвішеними сукнями та пальтами, від яких тхнуло нафталіном, Йоганн відсунув старі, може, дідусеві чоботи з минулої війни, й углибині шафи я побачила пакети з цукром, печивом і фініками...