Мені не сподобалося, що вона вже піднялась.
Хочу завжди бути першим — першим вітати сонце і починати день.
— Ну, привіт, друже Соле, — мовила Ерра, глянула на свій годинник і поклала до книжки закладку. — Диви, яка рання пташка! Ще ж навіть не сьома! У мене принаймні є виправдання — різниця у часі.
Я не насмілювався відповідати їй. Вона викликала у мене острах, сплутувала думки, мені кортіло схопити пульт і вимкнути її!
— До речі, хочеш, щось покажу? — раптом тихенько сказала вона і рукою показала, щоб я підійшов.
Я повільно перетнув веранду, навмисне ледве тягнучи ноги, аби вона часом не вирішила, ніби мені цікаво.
— Поглянь!
Посадивши мене собі на коліна, Ерра показала пальцем на гібіск, що квітнув у саду просто під нами.
— Хіба не диво?
Я придивився уважніше — і серед ледве помітного тремтіння червоних пелюсток побачив колібрі. Зазвичай мені не подобається, коли люди на щось мені вказують. Якби не Ей.Дж.М., то я сам помітив би цю колібрі.
— Серденько, ти тільки поглянь! Отам! Це ж корона!
Мимоволі я подивився, примруживши очі проти яскравого сонця, що сходило поміж двох будинків навпроти, — і серед ґрат огорожі побачив павутиння, що сяяло й іскрилося діамантами роси. Авжеж, це також я побачив би сам, якби вона дала мені час, якби не з’явилась раніше за мене, якби не вирішила підкреслити свою вищість, помічаючи все першою. Ерра обійняла мене і стала колисати у своєму кріслі, наспівуючи «Подивись на павучка!» так, ніби мені було два роки. Авжеж, голос у Ерри чудовий, навіть коли вона співає ідіотські лічилки і навіть якщо мені незручно в її обіймах, бо її руки здалися мені немитими. Від неї відгонило гіркою сумішшю поту, старості й тютюну. Невже вчора, по прибутті, вона не прийняла душ?! Щоб виконати волю Господа, я мушу бути чистим — у цьому я переконаний. Тож я сповзаю з її колін і швиденько збігаю сходинками веранди — так, ніби маю термінові справи в пісочниці далеко в кінці саду.
З нагоди візиту Ей.Дж.М., а ще тому, що до церкви у нас лишалася купа часу, мама приготувала неймовірний сніданок — млинці, сосиски, варені яйця, салат із фруктів, каву й апельсиновий сік. Сівши за стіл, ми взялися за руки, опустили голови, і мама пробурмотіла благословення: «За цю потраву і за всі блага Твої божественні дякуємо тобі, Господи!» Всі хором сказали «Амінь!», окрім Ей.Дж.М., — вона промовчала. Потім мама і тато обійняли мене і привітали оплесками: це сімейна традиція, це почалося, коли я вперше, ще коли був немовлям, сказав «Амінь!», потім до цього всі звикли, і тепер це обов’язкова частина прийому їжі. Щодо мене, то я розумію, що ми вітаємо одночасно Господа і Сола.
Ей.Дж.М. здивувалася, коли побачила, що я з’їв тільки один млинець, порізаний мамою на багато шматочків, — я ковтав їх по одному, поволі просовуючи глибоко крізь губи і ясна туди, де їх можна було смоктати. Між двома ковтками я іноді ходив до своєї кімнати.
— Соле, не хочеш побути з нами за столом? — запитала Ерра мене, коли я прямував до сходів.
— Ні-ні! — замість мене швидко відказала мама. — Сол завжди ставився до їжі по-своєму. Не зважайте на його блуканину — з ним усе гаразд. Дуже здоровий хлопчик. Ми, як можемо, забезпечуємо йому правильне харчування.
— Навіть не сумніваюся, — відповіла Ей.Дж.М. — Просто я хотіла насолодитися його компанією.
— Годувати його непросто, — зазначив тато. — Ще й Тесс усім його примхам попускає! Навряд чи він виправиться.
— Рендалле! — скрикнула мама. — По-твоєму, варто отак нападати на мене... перед сторонніми?!
Цієї миті я закрив за собою двері кімнати, а коли повернувся на кухню, вони вже говорили про інше — про мою родиму пляму. Мама розповіла Ей.Дж.М. про намір видалити її наступного літа — і та мов очманіла.
— Хірургічне втручання? — мовила Ерра, гучно поклавши виделку на стіл. — У шість років?! Навіщо?!
— Люба Ерро, — лагідно і спокійно повела мама, — ми прочитали у мережі всі статті про вроджені пігментовані невуси, і можете мені повірити: є ряд вагомих причин робити операцію саме зараз.
— Рендалле, — обернулася Ей.Дж.М. до тата. — Ти ж не можеш... Невже ти дозволиш? А як же твій кажанчик? Що, якби я тобі його видалила?
(Тут ідеться про гру, пов’язану з дитинством тата, коли його родима пляма на лівому плечі скидалася на маленького кажана, який нашіптував поради йому на вухо. Ей.Дж.М. також мала пляму — на внутрішньому боці ліктя лівої руки; саме це й означає «вроджений невус», він переходить від покоління до покоління, з’являючись на різних частинах тіла, часом перестрибуючи через покоління, — у бабці Седі родимої плями не було).
— Ерро, — мовила мама. — Мені дуже шкода, але досить цих гучних слів. Я, звісно, знаю, що у вас з Рендаллом особливе ставлення до родимих плям, я знаю, що це свого роду таємний зв’язок між вами, однак родима пляма Соллі — це інша справа. Дозвольте дати вам реалістичне пояснення. Перша причина: його пляма надто помітна, вона майже на обличчі, пізніше у школі з нього, певно, кепкуватимуть через це. І навіть якщо не будуть, це може засмучувати Сола і наділити його невиправданим комплексом меншовартості. Друга причина: на відміну від ваших родимок, невус Сола «тривожний». Він розташований між скронею і щокою. Коли через багато років він почне голитися, щоденний контакт із лезом може викликати подразнення. Третя причина (звісно, далеко не така важлива): усе викладене вище може призвести до меланоми. Мені шкода про це згадувати, однак тато Рендалла помер через рак, тож Соллі схильний до цього, адже в родині були прецеденти. Як я вже казала, Ерро, я багато читала про це. І консультувалася з фахівцями, внаслідок чого дійшла висновку: ризикові краще завадити.
— Он воно що, — зауважила Ей.Дж.М.
— У нас є вибір, — сказав тато, — між біопсією-стиранням та біопсією-видаленням. Останнє — глибше, але значно зменшує ризик розвитку раку пізніше. Гадаю, ми оберемо видалення.
— Зрозуміло, — кивнула Ей.Дж.М.
— І це ніяк не пов’язано з нашими родимими плямами! — радісно додав тато. — Щодо Соллі, то він ніколи не був прив’язаний до своєї плями. Правда ж, Соллі?
— Неправда, — відказав я.
— Невже? — здивувався тато. — Може, поясниш?
— Прив’язаний. До плями я прив’язаний відразою.
— Бачите? — тріумфальним тоном зробила висновок мама. — Ось вам і четверта причина! Отже, операцію заплановано на початок липня. Таким чином, упродовж літа ранка зарубцюється і у вересні Сол без проблем піде до школи.
Ей.Дж.М. опустила очі, погладила родимку на своїй лівій руці і пробурмотіла щось схоже на слово «лютня».
— Даруйте? — перепитала мама.
— Свою родимку я кличу «лютнею», — усміхнувшись, прошепотіла Ей.Дж.М., а мама нашорошено зиркнула в бік тата, ніби сказала «Бачив? Геть клепку втратила!». А тато глянув на маму розлючено, ніби кажучи «Ану помовч!». У мене не було жодного бажання бути присутнім при цій сцені, тож я дременув до своєї кімнати.
Коли я повернувся, атмосфера на кухні змінилася, всі готувалися йти до церкви, мама попросила тата прибрати зі столу, і він прибирав, німуючи.
О пів на одинадцяту ми сіли в татів автомобіль, він задом виїхав на дорогу, і попрямували до церкви. Пасок безпеки міцно притискав мене до заднього сидіння, і, поки ми неквапом їхали чепурними вуличками нашого спокійного заможного кварталу, обсадженого деревами, тато взявся розповідати історію.
— Пригадую, Соллі, коли я був твого віку і на кілька тижнів залишився сам зі своїм татом — моя мама тоді, як завжди, десь повіялась, — Ерра запропонувала у неділю влаштувати пікнік у Центральному парку разом з однією своєю подружкою...
— Даруй, Рендалле, — зауважила мама, — але ж ти не зупиняєшся на пішохідних переходах! Ти тільки пригальмовуєш.
— Я був такий радий і збуджений! Так кортіло, щоб уже була неділя! Та щойно ми все приготували для пікніка, як розкрились безодні небесні...
— Просто перехід — це перехід, правда ж, любий? — прошепотіла мама, погладивши руку тата на кермі. — Ми ж не хочемо, щоб Сол вирішив, буцімто не всі правила обов’язкові, правда?
