— Репетиція?! — здивувалась бабуся. — У Великодню неділю?!
— Гадаєш, Ісус на мене образиться? Думаю, в нього є важливіші справи...
— Крістіно! — вигукнула бабуся, що розривалася між бажаннями негайно вигнати маму за блюзнірство й водночас не випускати її зі своїх лабет. — А десерт? Учора я приготувала шоколадний торт, спеціально для тебе.
— Коли ти вже запам’ятаєш — я ненавиджу шоколад.
І після короткого, але шаленого виру обіймів, поцілунків і гавкоту мама пішла. Я сіла біля вікна і дивилась, як вона віддаляється обсадженим деревами тротуаром; ішла вона різким кроком, майже танцюючи, рожевий шалик маяв слідом за нею; нарешті мама завернула за ріг, а бабуся сказала:
— Седі, допоможи мені прибрати зі столу.
Я буду чемною я буду ідеальною я не зроблю жодної помилки за всі наступні шість днів я стрибатиму на пуантах тільки правою ногою, клянуся! о мамо мамо мамо... Любов до мами наповнювала мене, виривалася з грудей — я прагнула розчинитись у мамі, стати з нею однією особою чи, радше, бути неймовірним голосом, що лився з її вуст, коли вона співала.
Сталося, як гадалося. Мама справді відчинила двері своїм ключем, її імператор Пітер ніс мою валізку, ми разом переступили через поріг, зайшли всередину — і я нарешті стала частиною життя своєї мами. Помешкання розташовувалось у цоколі — власне, це була не зовсім квартира, лише одна велика кімната, подібна до печери, темна і таємнича, маленькі вікна виходили на тротуар, де весь час миготіли чиїсь шкарпетки і черевики. Стояв дуже артистичний дух цигарок, ладану й кави, у кутках було повно книжок і тіней.
— Серденько, можеш робити, що заманеться. А ми з Пітером трохи попрацюємо, ти ж не проти?
— Я не проти!
Почувалась я дуже невпевнено, так, ніби вона була незнайомкою, на яку треба було справити гарне враження, хоча насправді йшлося про мою маму. Я скрутилася калачиком на канапі. Пітер (вайлуватий велет з довгим темним волоссям і в окулярах) сів за піаніно, мама стала біля нього — і я зрозуміла, що для них інструмент був чим завгодно, тільки не ворогом: піаніно було їхнім другом, старим приятелем. Коли руки Пітера пробіглися клавішами, акорди злетіли в повітря, наче річка, що розбилась об пороги.
— Седі, хочеш стати першою слухачкою нашого нового твору?
— Клас!
Пестячи родиму пляму під лівим ліктем, мама розігріла голос кількома гамами й арпеджіо, та у її виконанні це не було нудним повторенням давно відомих речей — ні, вона співала радісно, ніби бігла босоніж довжелезним піщаним пляжем. Мама зробила Пітерові знак, що готова. Після низки коротких різких нот у staccato він вийшов на акорд, і мамин голос вирвався з нот, підхопив одну з них і злетів аж до неба: так починалася пісня. Різкими поштовхами мама спускалася від високих нот, проспіваних з несамовитою ніжністю, до глибоких і темних вод нот низьких, заквиливши так, ніби з неї помалу, по краплинах виходив дух. То вона плямкала губами так, ніби корок вилітав із пляшки, то била себе у груди рукою, означаючи музику, яка вилітала з її горла. Здавалося, її голос розповідав якусь історію — не лише історію її життя, але й історію всього людства з голодом і війнами, битвами і стражданнями, тріумфами й поразками; вона то нависала загрозливими хвилями, мов розбурханий бурею океан, то зривалась, мов потік зі скелі, кидаючись на каміння, потопаючи серед піни й зникаючи у сліпучо-прекрасній темній долині далеко внизу. Своїм голосом вона креслила довкола моєї голови золоті кола, подібні до кілець Сатурна, шалено стрибала, мовби танцюючи французький канкан, стогнала й дрижала, обертаючись навколо горлового «фа», достоту плющ навколо стовбура дерева, — і нарешті пірнала у кришталево-прозорі сині води акорду «соль мажор», який невтомно повторювали Пітерові пальці... Я потрапила в інший світ. Мама таки мала рацію: ніхто до неї так голосом не користувався. Моя мама була унікальна — винахідниця, геній, справжня богиня співу. Якби міс Келлі її почула, то миттю отримала б апоплексичний удар і сконала на місці, змушена визнати марноту власної музики.
Коли мелодія закінчилась, мама стікала потом (хоча вживати слово «піт» не можна, воно вульгарне, дідусь часто повторював таке прислів’я: «Коні пітніють, чоловіки пріють, а жінки — променіють»; про жінок і коней він іще казав таке: «Коня до балу довести можна, та з ним не станцюєш, жінку до книжок довести теж можна, та думати не навчиш»), і футболка прилипла до її тіла. Пітер схопився на ноги, згріб її в обійми і став кружляти з нею по кімнаті з криками: «О, це було казково! Кріссі, казково!», — а мама закинула голову назад, віддавшись руху, мовби ганчір’яна лялька.
— Серденько, а що ти скажеш? — запитала вона, коли Пітер нарешті її відпустив.
— Клас! (У мене ніяк не виходило вимовити хоч щось розумне).
— Тобі подобається?
— Ще й як!
— Думаєш, це можна десь виконати?
— Звичайно!
— Люба моя! — мама послала мені повітряний поцілунок. — Ти хоч розумієш? Ми злетимо до самого неба!
— Моя черга цілуватися! — заявив Пітер.
Він розвернув маму до себе і поцілував її просто у розкриті вуста, як у кіно, — однак бабуся зазвичай вимикає телевізор на початку поцілунку, а тепер я могла спостерегти за ним з початку до кінця. Коли поцілунок закінчився, Пітер явно не вважав, що він закінчився, — навпаки, він прагнув продовження. Його вологі губи тремтіли, він запхав руку до кишені і витягнув звідти жменьку дрібних монет.
— Здається, Седі не проти сходити по цукерки до крамниці на розі, правда ж, люба?
І мама, обернувшись до мене, мовила:
— Чудова думка! Хочеш, Седі?
Та хоч я й обожнювала цукерки, хоч мені майже ніколи й не дозволяли їх їсти (хіба трошечки на Геловін і Різдво), бо від цукерок псуються зуби, — все ж мені аж ніяк не хотілося блукати незнайомим кварталом у пошуках цукерні.
— Ні, ні! Мені і так добре! — сказала я, але Пітер втиснув гроші мені у долоньку.
— Я впевнений, що глибоко в душі ця мила дівчинка вмирає від бажання поласувати цукерками!
— Слухай уважно, серденько, — сказала мама, подаючи мені пальто, — крамниця розташована за чотири вулиці звідси, йди прямо, нікуди не звертай, а ми весь цей час будемо репетирувати, і тобі не доведеться весь час слухати мене.
— Але мені подобається тебе слухати! — заперечила я.
— Ходи, люба, швиденько, — підвела мене до дверей мама. — А коли повернешся, будемо грати в карти!
Вулиці були довжелезні, я боялася загубитись, потрапити в зуби злим псам чи в руки бандитам, та хотіла довести мамі, що вже доросла, що не робитиму їй клопоту і що ми зможемо жити разом, тому щоразу, як підступав страх і хотілося плакати, я скидала з себе облуду і йшла вперед, ноги здавалися далекими, відділеними від тіла, їм кортіло щосили бігти, але я примушувала їх іти рівно: ліва-права, ліва-права, причому праву я намагалася не ставити на п’ятку. Мамин квартал був далеко не таким охайним, як наш, — усюди з тріщин у тротуарі стирчав бур’ян, тиньк обвалювався з будинків, люди сиділи на сходах, пили пиво і теревенили, адже був перший більш-менш теплий день року; коли я нарешті знайшла цукерню, здавалося, що минуло багато годин.
Я штовхнула двері, і просто над моєю головою задзеленчав дзвіночок, від несподіванки я підстрибнула мало не до стелі, випустивши з руки Пітерові монетки, що розсипалися підлогою. Огрядна пані за касою мовила «Оляля!», утім, голос у неї був дуже приємний. На щастя, у крамниці більше нікого не було й ніхто не міг посміятися з мене; я присіла і стала збирати монетки по одній, вони розкотилися повсюди, деякі аж під етажерки, здавалось, я збиратиму їх вічно, тому коли я нарешті підвелася, то була вкрай засмучена і думала, що огрядна касирка розсердиться, та вона навіть не дивилася у мій бік, позіхаючи й гортаючи журнал. Здавалося, що ввечері вона збирається на вечірку: на голові у касирки були бігуді, а вбралась вона у блискучу зелену сукню, і все це разом мало вкрай дивний вигляд, та я зрозуміла: вона не хотіла міняти сукню після того, як зачіска буде готова.
