Яєчко справді чекало на мене тепленьке — тонка біла оболонка, як і водиться, вкривала жовток, білок був добре проварений, і коли я проштрикнула жовток виделкою, він розлився рідким золотом по порцеляновій тарілці і я змогла вимочити його хлібом з маслом, уважно стежачи, щоб ані краплини жовтку не потрапило на стіл, — бабуся уважно спостерігала за мною, та й Ворог також; срібна виделка тягнула руку донизу — цікаво, якщо відрізати руку і покласти на терези, що буде важчим: рука чи виделка? Адже мурахи витримують вагу вп’ятеро більшу за їхню власну. Бабуся зважувалася щоранку (після походу до вбиральні і перед сніданком — за її словами, у цей момент вона важить найменше, бо давно нічого не їла); вона навчила мене багатьох речей про кухню і здоров’я, а також про правильне харчування — я мусила стати бездоганною окрасою домівки, точнісінько як вона, а не як моя мама, яка жила в Йорквіллі у повній тарганів і друзяк халупі й ніколи не прибирала, сміття назбиралось море-океан, і мама могла потонути у ньому.
— Тепер повертайся до своєї кімнати і готуйся до школи — ну ж бо, хутенько!
Якби вона мені це не сказала — я про це й не подумала б! Я навмисне кажу «Якби вона мені це не сказала», знаючи, що так не можна, та думаю я тихенько, вголос не промовляю — подумки можна сказати багато чого забороненого, в тому числі вживати такі лайливі слова, як «трясця», «дідько» і «курва», що їх часто вживають при мені (і я це дуже ціную) мамині приятелі — вони лаються, критикують уряд, палять цигарки і називають маму Кріссі замість Крістіни, і їх взагалі не бентежить те, що в неї маленька крикля шести років на ймення Седі.
— А можна мені ще хлібця? — попросила я так солодко і жалісливо, як тільки могла.
— Ну вже добре, гаразд, — погодилась бабуся і попрямувала до сріблястого тостера, який натирала до блиску щоранку одразу після снідання, — однак казати треба не «хлібця», а «грінку».
Тієї миті дідусь виплив зі свого кабінету в підвалі — кабінет мав окремий вхід з вулиці Маркгем з табличкою на дверях «Д-р Кризвоті. Психіатрична консультація», щоб клієнти могли заходити і виходити, не потрапляючи в будинок, адже більшість не хотіла, щоб їх бачили: вони соромилися, бо були божевільні. Я й подумати не могла, що у Торонто стільки божевільних, — і все ж вони тягнулися до нас безконечно, з ранку до ночі, заходили до дідусевого кабінету і виходили з нього (раніше я спостерігала за ними з вікна, бо кортіло знати, які на вигляд божевільні, та швидко перестала, бо від решти людей вони нічим не відрізнялись), та й не тільки до його кабінету, а й до консультацій багатьох інших психіатрів, — сотні, тисячі божевільних, не знаю, скільки психіатрів їх обслуговувало, але справи явно йшли добре, тож я думала: можливо, були і такі психіатри, яким бракувало клієнтів, і вони били байдики, чекаючи на телефонний дзвінок, — або навпаки, деякі божевільні марно обдзвонювали всіх психіатрів, зазначених у довіднику, та завжди чули одне й те саме: «Ні! На жаль, місць немає!»; втім, навряд, здається, ці дві групи ідеально врівноважували одна одну. Та якби вибухнула війна чи сталась якась інша катастрофа й водночас збожеволіло б багато людей — чи зуміли б університети швидко підготувати стільки психіатрів?
До речі, «божевільні» не можна казати — треба казати «пацієнти». А «хлібець» — це «грінка». І не «якби вона мені це не сказала», а «якби вона мені цього не сказала».
Як і завжди, дідусь зайшов до кухні зі словами: «Як минає ваш ранок?» — і сів за стіл з явно перебільшеним виразом утоми, а бабуся налила кави з електричної кавоварки і мовчки простягнула йому чашку — ритуал повторювався щоранку о восьмій тридцять, без змін іще задовго до мого народження, хіба іноді замість традиційного «Як минає ваш ранок?» дідусь казав: «Господи, навіщо я вибрав подібний фах? Волосся дибки!» — і це було справді смішно, бо дідусь був лисий і мав лише тоненьку сиву смужку волосся, що рівненько тягнулася по голові від вуха до вуха. Зазвичай перший божевільний приходив о шостій тридцять, тож до півдев’ятої дідусь вже встигав поговорити з двома, а після перерви на каву працював з дев’ятої до дванадцятої, потім з другої до п’ятої — таким чином, він приймав вісім божевільних за день, за весь тиждень, включно з суботою, виходило сорок вісім божевільних, хоча деякі приходили по два-три рази на тиждень, тож точну цифру обчислити важко. Не знаю, скільки тривало лікування, чи давали їм сеанси з дідусем хоч трохи щастя, достатнього, щоб протриматися до наступної зустрічі. І чи накопичували вони зрештою досить щастя, щоб обійтися без терапії? Але точно одне: сам дідусь веселою людиною не був, він переважно мовчав, а коли розтуляв нарешті рота, то зазвичай щоб розповісти невдалий анекдот; хоч я і жила з ним від народження, все ж знала дідуся вкрай погано. Ось тепер, приміром, поки він смакував кавою, а я — грінкою, замість розмовляти зі мною дідусь читав газету, яку з ґанку принесла бабуся.
— Седі, ти запізнишся!
Я ледве переставляла ноги сходами — я ненавиділа вдягатися, однак у льолі до школи не підеш. Щоразу, коли вдягалася, почувалась винною, особливо взимку, бо треба було натягнути на себе кілька шарів одягу; провина ховалася десь глибоко у моєму тілі, однак зовні, під моїм лівим стегном, є жахлива коричнева родима пляма завбільшки як монетка п’ять су. Про її існування майже нікому не було відомо, та я не могла про неї забути — це була моя вада, а оскільки розташована вона зліва, то я не могла ні спати на лівому боці, ні тримати молоко у лівій руці, ні ступати на бордюр лівою ногою — а якщо не додивлялася, то пошепки п’ять разів поспіль просила пробачення... У мами родима пляма під ліктем лівої руки, і їй не соромно, бо це пристойне місце, та для мене той факт, що пляма розташовувалась під сідницею, був доказом моєї провини — можна було подумати, що після вбиральні я погано витерлася і залишилось трохи каки, — а ще позначкою Ворога, який був присутній при моєму народженні: він ніби вмочив палець у каку і доторкнувся до моєї сідниці, громовим голосом приказуючи: «Оця ось належить мені, я ніколи її не відпущу, вона завжди буде брудною й інакшою!» Певно, саме тому мій тато пішов від нас: щойно побачив мене, буркнув: «Дідько, яка гидота! Це не моя донька», — і, розвернувшись, назавжди залишив мамине життя. Я його не пам’ятаю, знаю тільки, що звали його Мортимером, та переважно кликали його Мортом, що мав він чорну бороду та гітару і що дідусеві й бабусі він страшенно не подобався. Мамі було лише сімнадцять, коли вона почала зустрічатися з Мортом і відвідувати шайку значно старших за неї бітників — їй усім було далеко за двадцять, вони гаяли час, граючи музику, смакуючи вином та смалячи «керуак»[18]; через Морта мама покинула ліцей, здається, на одній із вечірок вони разом укололися морфіном і тоді мама несподівано завагітніла. Якось бабуся зронила, що вони були вкрай розлючені, коли дізналися про це, адже Морт не міг забезпечувати родину, був дуже безвідповідальним, навіть себе не міг забезпечити, — а це вже справжня трагедія!
— Тобто мене не мало бути? — запитала тоді я. — Хочеш сказати, вони мене не хотіли?
Утім, будь-які запитання на цю тему розбивались об стіну мовчання.
Одного дня у мами з’явився приятель на ім’я Джек — учитель без бороди, і я дуже вдячна йому за те, що він навчив мене читати, хоч я ще й п’яти років не мала і до школи не ходила, — та, на жаль, вони з мамою посварилися. Джек вимагав, щоб мама не співала на публіці, і зрештою вона повелася з ним владно (принаймні так вона потім пояснила мені), сказавши: «Джеку, є речі, без яких я не можу. Спів — одна з них. А ти — ні». Так усе й вирішилось.
Під штанці треба було вдягати пояс з підв’язками, бо якщо вдягти його зверху, спустити штанці у вбиральні не можна було, тож насамперед я надягала підв’язки з маленькими пряжками, застебнути які треба було спереду, а потім все перевернути так, щоб вони опинились позаду; коли ж підв’язки нарешті звисали з мене, я надягала штанці — але так, щоб підв’язки не чіплялись за них. На жаль, другу панчоху я натягнула навиворіт, і довелося повторити всю процедуру; я стояла на лівій нозі, намагаючись всунути праву в панчоху, — втриматись не вдалося, я сіла на ліжко, але нога заплуталась у панчосі, я дратувалася й пітніла, бо чула цокання годинника на каміні, а Ворог, притупуючи ногою, шипів на вухо: «Ти запізнюєшся, поквапся, ти запізнюєшся!» Мені ніколи не вдавалося все робити як треба, бо якби я все добре робила, якби дійсно була чемною дівчинкою, а не прикидалася, то мала б жити з татом і мамою, як інші діти.
