Крики і сварки батьків тривали всі вихідні, нечасто трап­лялися миті перепочинку і тиші, коли вони слухали радіо та читали газети, — а потім знову починалася суперечка щодо єдиного питання: кого звинуватити за пошматовані тіла, що громадились у Лівані, через спеку наповнюючи повітря токсичним смородом, тіла, що їх бульдозерами скидали до ям. Я був збентежений і засмучений, бо атмосфера у нашому домі ніколи ще не була такою напруженою, і, незважаючи на мою любов до івриту і Нужі, я починав шкодувати, що ми приїхали до Хайфи.

Нарешті настала неділя, я з полегшенням повернувся до школи. Навіть о сьомій ранку стояла нестерпна спека. Коли я збирався переходити вулицю Ха’Ям, я побачив, як тато Нужі висадив її на верхньому майданчику сходів, і моє серце затріпотіло від радості: Нужа була моєю єдиною надією, вона могла все мені пояснити. Тож я кинувся їй навперейми з криком «Нужо!», щоб вона почекала мене, та вона не зупинилась, тож я побіг швидше і нагнав її на третьому сходовому майданчику.

— Гей, Нужо! Що трапилося?

Вона розвернулась і кинула в мене отруйний погляд, і я враз забув заклинання, яким його можна було відвернути, — я пам’ятав тільки «Аллаг» і щось далі; я був надто шокований її поглядом, щоб згадати решту.

Нарешті Нужа зупинилась і, не дивлячись на мене, застигнувши в профіль, мов кам’яна, мовила:

— Я приїхала по свої речі. Тато чекає мене нагорі. З «Hebrew Reali» покінчено. З євреями покінчено. Навіть з тобою покінчено. Так, Рендалле. З твоєю мамою покінчено, з твоїм татом покінчено — всі ви винні, ви назавжди нам вороги. Дев’ятнадцять членів моєї родини мешкали у Шатілі.

Її обличчя було незворушним, і назва «Шатіла» була останнім адресованим мені словом. Рештою сходинок Нужа збігла чимдуж, щоб більше не стояти поруч зі мною, а я вчепився за поручень, бо мені стало зле.

До кінця дня я перебував у дивному стані, блукав коридорами, ніби зомбі, і нічого не помічав — моя голова кипіла від того, чого я не розумів, і єдине, що точно можна було сказати про мене: повертатися додому я не квапився.

Коли я зайшов до квартири, нікого не було, і я одразу подався до своєї кімнати.

Стояла жахлива спека.

— Правда ж, Марвіне, надто жарко?

Марвін кивнув.

— Певно, тобі у хутрі спекотніше, ніж мені, правда?

Знову кивок.

— Я тобі допоможу.

Я пішов до спальні батьків і з шухляди маминого столу взяв ножиці. Повернувшись, я довго дивився на Марвіна, не випускаючи ножиці з рук. Одне сліпе око надавало йому сумного, але при цьому беззахисного вигляду, ведмедик похилив голову набік — а я всадив ножиці йому в живіт, проткнувши хутряний захист.

— Спробуємо прибрати з тебе цю штуку, гаразд?

Він кивнув. Тож я почав різати. Ножиці були дуже гострі, з Марвіна почали лізти нутрощі. Зроблені вони були із вати, яка збилась у жовтуваті кульки. Я різав і шматував, нарешті перерізав ведмедикові горло.

— Ну що, Марвіне, тепер тобі краще? — запитав я, і він знову кивнув.

Тоді я відрізав йому вушка і хвостик та розрізав потилицю, щоб побачити, на що схожий мозок ведмедя, — але там було те саме, що й у животі. Ведмедик дійсно був дуже старий. Старший за мене, старший за маму і тата. Я зібрав усі шматки і склав їх у пластиковий пакет, який відніс на кухню. Там я взяв з холодильника кубики льоду і поклав їх у пакет.

— Тепер тобі не так спекотно, Марвіне?

І він ствердно кивнув. Тоді я зав’язав пакет — зробив міцний вузол — і запхав його глибоко у смітник, на саме дно, прикривши іншим сміттям.

— Насолоджуйся раєм, Марвіне.

Після цього я вимив руки і відчув себе значно краще.

Тато повернувся за годину. З його обличчя я зрозумів, що він вирішив знову поводитись як справжній батько, і відчув полегшення. Тато легенько обійняв мене.

— Хочеш, сходимо разом у зоопарк? — запитав він.

Ми пішли вулицею Ха-Тішбі, і він запропонував випробувати іврит, як раніше, а я зрадів, що речі поверталися на свої звичні місця. «Хаколь беседер», — пошепки мовив я: усе гаразд.

Дуже скоро стало зрозуміло, що цей візит у зоопарк для тата був лише приводом сказати мені щось складне. Простіше повідомляти складні речі, коли спостерігаєш за тиграми й мавпами, ніж коли прямо дивишся на співрозмовника.

— Слухай, Рене... — мовив тато. — Хочу, щоб ти знав: уранці ми з твоєю мамою помирилися. У Лівані відбуваються жахливі речі... але ж нам не потрібна війна ще й удома, згоден?

— Так.

— Тому ми вирішили, що краще уникати розмов про політику, скористатися нагодою, насолодитися Хайфою і бути щасливими. Так ми збережемо родину. У нас же чудова родина, правда?

— Так.

— А головне — це ти. Не хвилюйся. Іноді ми з мамою буваємо самі не свої, але ми з цим впораємось, ми витримаємо все і залишимося разом. Тому ти не повинен хвилюватися. Так, ми переживаємо кризу, але кризи — це також частина життя. Ти згоден?

— Згоден.

І я подумав про Марвіна, який лежав на дні смітника у калюжі, бо лід розтанув.

У будинку запанувала інша атмосфера, мама і тато намагалися розмовляти люб’язно, цікавитися роботою одне одного й уникати теми війни. Тато прийняв новорічне рішення: дотримуватися суворішого режиму роботи, — тож він щодня замикався у своєму кабінеті з восьмої до двана­дцятої та з першої до п’ятої години, хай навіть і нечасто був задоволений результатом. Мамі набридли тривалі поїздки автобусом до університету, і вона вирішила орендувати авто. Тато ж вважав ці витрати зайвими.

— Ароне, я ж не твої гроші витрачаю, — зауважила на це мама. — Я вже не пам’ятаю, коли ти востаннє приносив додому чек.

Це був удар нижче пояса: мама нагадала татові, що успіху він у ролі драматурга так і не зазнав; однак він, не виказавши образи, поцікавився, чи обрала мама марку машини, — і розмова тривала далі.

Насправді автівка стала лише перевагою для всіх нас, бо у вихідні ми могли поїхати до дивовижного заповідника на вершині гори Кармель, де гуляли серед квітів, дерев, птахів і здавалися нормальною щасливою родиною. Єдиною проблемою було те, що мама водила погано, а на ізраїльтян скаржилася: мовляв, женуть, мов навіжені, тож вона або лякалась і давала себе обійти, або лаялася, бо хтось не дотримався правила першості. Часом вона звертала ліворуч — і перед нами вигулькувала величезна кабіна вантажівки, що мчала на нас щодуху, тато мимоволі хапався за дверцята, а мама, відмовившись від думки про обгін, робила відчайдушний різкий поворот убік, намагаючись повернутися на свою смугу; а ще вона сердилася, бо тато сумнівався у її вмінні кермувати автом, хоч сам так і не отримав права. Атмосфера в машині через це була тривожна, однак поїздка до заповідника була того варта.

У школі я з головою пірнув у баскетбол та інші спортивні ігри, щоб не думати про відсутність Нужі; щоранку я гладив свій «аталеф», щоб відчувати контакт з її «захрі», цяткою фіалкового кольору посередині долоні. Хтозна, можливо, одного дня нам судилося знову зустрітись — уже як друзям, незважаючи на війни, що крають планету, адже я дійсно дуже любив Нужу.

Закінчився вересень, сяк-так минув жовтень, нарешті наступив день Геловіну. Я пригадав дерева у Центральному парку — певно, вони пломеніли яскравими барвами — і замислився: чи буду я собою, коли повернусь до Нью-Йорка? Чи товаришуватиму зі своїми друзями, з Баррі?

Я думав про це все дорогою зі школи. Коли переступив поріг, то побачив, що двері у кабінет тата широко відчинені, — о цій порі це було дивно, зважаючи на його новий режим. Я пішов шукати його у вітальні, аж раптом за моєю спиною щось гучно ляснуло, від чого я підскочив мало не до стелі. Тато загримувався у клоуна, на обличчі сяяла дурнувата усмішка, і він луснув кульку. Тато накупив на Геловін цілу гору кульок і цукерок, а ще придбав набір для гриму — словом, сюрприз йому вдався. Коли він почав мастити мій ніс зеленою фарбою, задзеленчав телефон, я роздратувався — той дзвінок міг зіпсувати всі наші святкові зусилля!